Незважаючи на те, що він усе пам'ятав, усе розумів, усе робив, що міг робити найкращий офіцер у його становищі, він перебував у стані, схожому на гарячкове марення або на стан п'яної людини.
Від оглушливого гуркоту своїх гармат з усіх боків, від свисту та ударів ворожих снарядів, від того, що він бачив спітнілу, роз-червонілу, квапливу обслугу коло гармат, бачив кров людей і коней, бачив димки ворога на тому боці (після яких щоразу прилітало ядро й било в землю, в людину, в гармату чи в коня),— від усього цього в нього в голові встановився свій фантастичний світ, який являв собою його насолоду в цю хвилину. Ворожі гармати в його уяві були не гармати, а люльки, з яких рідкими клубами випускав дим невидимий курець.
— Ач, пихнув знову,— промовив Тушин пошепки сам до себе в той час, як з гори вискакував клуб диму і смугою відносився в лівий бік вітром,— тепер м'ячика чекай — відсилати назад.
— Що накажете, ваше благородіє? — спитав фейєрверкер, близько стоячи біля нього й чуючи, що він бурмоче щось.
— Нічого, гранату...— відповів Тушин.
"Ну-бо, наща Матвіївно",— казав він сам собі. Матвіївною поставала в його уяві велика крайня старовинного литва гармата. Мурахами здавались йому французи коло своїх гармат. Красень і п'яниця перший номер другої гармати в його світі був дядьком; Тушин частіше, ніж на інших, дивився на нього і тішився кожним його рухом. Гомін рушничної перестрілки під горою, то завмираючи, то знову посилюючись, здавався йому чиїмсь диханням. Він прислухався до вщухання і розгоряння цих звуків.
"Ач, задихала знову, задихала",— казав він сам до себе. Сам він уявлявся собі величезним на зріст, могутнім мужчиною, який обома руками шпурляє французам ядра.
— Ну, Матвіївно, матінко, не зраджуй! — казав він, відходячи від гармати, як над його головою пролунав чужий, незнайомий голос:
— Капітан Тушин! Капітан!
Тушин злякано оглянувся. Це був той штаб-офіцер, що вигнав його з Грунта. Він задиханим голосом кричав до нього:
— Що ви, збожеволіли? Вам двічі наказано відступати, а ви...
"Ну, за що вони мене?.."—думав Тушин, з острахом дивлячись на начальника.
— Я... нічого...— промовив він, приставляючи два пальці до козирка.— Я...
Ал£ полковник не доказав усього, що хотів. Ядро, близько пролітаючи, примусило його, пірнувши, зігнутися на коні. Він замовк і тільки-но хотів сказати ще щось, як нове ядро зупинило його. Він повернув коня і помчав геть.
— Відступати! Усі відступати! — прокричав він здалеку.
13*
195
Солдати засміялися. Через хвилину приїхав ад'ютант з тим самим наказом.
Це був князь Андрій. Перше, що він побачив, виїжджаючи ка ту місцину, яку займали гармати Тушина, був відпряжений кінь з перебитою ногою, який іржав коло запряжених коней. З ноги його, як з джерела, текла кров. Між передками лежало кілька вбитих. Ядра одно за одним пролітали над ним у той час, як він під'їжджав, і він відчув, як нервовий дрож пробіг по його спині. Але сама думка про те, що він боїться, знову піднесла його. "Я не можу боятися",— подумав він і повільно зліз з коня між гарматами. Він передав наказ і не поїхав з батареї. Він вирішив, що при собі зніме гармати з позиції і відведе їх. Разом з Тушиним, переступаючи через тіла і під страшним вогнем французів, він заходився рихтувати гармати до відходу.
— А то приїжджало щойно начальство, то скоріще навтіки,— сказав фейєрверкер князеві Андрію,— не так, як ваше благородіє.
Князь Андрій нічого не говорив з Тушиним. Вони обидва були такі заклопотані, що, здавалося, й не бачили один одного. Коли, надівши вцілілі з чотирьох дві гармати на передки, вони рушили з гори (одну розбиту гармату і єдинорог було залишено), князь Андрій під'їхав до Тушина.
— Ну, до побачення,— сказав князь Андрій, простягаючи руку Тушину.
— До побачення, голубчику,— сказав Тушин,— щира душа! прощавайте, голубчику,— сказав Тушин зі сльозами, які невідомо чому раптом виступили йому на очі.
XXI
Вітер ущух, чорні хмари низько нависли над місцем битви, зливаючись на обрії з пороховим димом. Ставало темно, і тим ясніше позначалася в двох місцях заграва пожеж. Канонада трохи ущухла, але тріскотіння рушниць ззаду і з правого боку лунало ще частіше і ближче. Тільки-но Тушин із своїми гарматами, обминаючи поранених і наїжджаючи на них, вийшов з-під вогню і спустився в яр, його зустріло начальство та ад'ютанти; серед них були і штаб-офіцер, і Жерков, якого двічі посилали і який ,ні разу не доїхав до батареї Тушина. Всі вони, перебиваючи один одного, давали й передавали накази, як і куди йти, і робили йому докори й зауваження. Тушин нічим не розпоряджався і мовчки, боячись говорити, бо при кожному слбві він ладен був, сам не знаючи чого, заплакати, їхав ззаду на своїй артилерійській шкапі. Хоч поранених наказано було кидати, багато з них тяглося за військами і просилось на гармати. Того самого бравого піхотного офіцера, що перед боєм вискочив з куреня Тушина, було, з кулею в животі, покладено на лафет Матвіївни. Під горою блідий гусарський юнкер, однією рукою підтримуючи другу, підійшов до Тушина й попросився сісти.
— Капітане, ради бога, мене контужено в руку,— сказав він боязко.— Ради бога, я не можу йти. Ради бога!
Видно було, що юнкер цей уже не раз просився де-небудь сісти, і скрізь йому відмовляли. Він просив нерішучим і жалісним голосом:
— Скажіть посадити, ради бога.
— Посадіть, посадіть,— сказав Тушин.— Підклади шинель, ти, дядю,— звернувся він до свого улюбленого солдата.— А де офіцер поранений?
— Зняли, кінчився,— відповів хтось.
— Посадіть. Сідайте, голубе, сідайте. Підстели шинель, Антонов.
Юнкер був Ростов. Він тримав однією рукою другу, був блідий, і нижня щелепа тряслася від гарячкового дрожу. Його посадили на Матвіївну, на ту саму гармату, що з неї зняли мертвого офіцера. На підкладеній шинелі була кров, у яку забруднились рейтузи і руки Ростова.
— Що, ви поранені, голубчику? — спитав Тушин, підходячи до гармати, на якій* сидів Ростов.
— Ні, контужений.
— Чому ж кров он на станині? — спитав Тушин.
— Це офіцер, ваше благородіє, закривавив,— відповів сол-дат-артилерист, обтираючи кров рукавом шинелі і наче просячи пробачення за те, що гармата була нечиста.
Насилу, з допомогою піхоти, вивезли гармати під гору і, добившись до села Гунтерсдорф, зупинилися. Стало вже так темно, що за десять кроків не можна було розібрати солдатських мундирів, і перестрілка почала стихати. Раптом близько з правого боку знову залунали вигуки і пальба. Від пострілів уже виблискувало в темряві. Це була остання атака французів, на яку відповідали солдати, засівши в сільських будинках. Знову все кинулося з села, але гармати Тушина не могли рушити, і артилеристи, Тушин і юнкер мовчки переглядалися, чекаючи на свою долю. Перестрілка почала стихати, і з бічної вулиці висипали з бадьорим гомоном солдати.
— Живий, Петров? — питав один.
— Всипали, брат, жару. Тепер не поткнуться,— казав другий.
— Нічого не видно. Як вони у своїх он зашкварили! Не видно, темінь, братіки. Чи нема напитися?
Французи.востаннє були відбиті. І знову, в цілковитій темряві, гармати Тушина, як рамою оточені гудучою піхотою, рушили кудись уперед.
У пітьмі наче текла невидна похмура ріка, усе в одному напрямі, гудучи шепотом, гомоном і звуками копитів та коліс. У загальному гудінні з-за всіх інших звуків найвиразніші були стогін і голоси поранених у пітьмі ночі. їх стогін, здавалося, наповнював собою всю цю пітьму, що оточувала війська. їх стогін і пітьма цієї ночі — це було одне й те ж. Через якийсь час натовп, рухаючись, захвилювався. Хтось проїхав із почтом на білому коні і щось сказав, проїжджаючи.
— Що сказав? Куди тепер? Стояти, чи що? Дякував, чи що? — почулися жадібні розпити з усіх боків, і вся маса, рухаючись, стала напирати сама на себе (видно, передні зупинилися), і пролетіла чутка, що наказано зупинитись. Усі зупинилися, як ішли, посеред болотистої дороги.
Засвітились вогні, і чутнішим став гомін. Капітан Тушин, розпорядившись по роті, послав одного з солдатів розшукувати перев'язочний пункт або лікаря для юнкера і сів біля вогнища, яке розклали на дорозі солдати. Ростов переволікся теж до вогню. Гарячковий дрож від болю, холоду й сирості трусив усе його тіло. Сон непереборно клонив його, але він не міг заснути від пекучого болю в руці" що нила й не знаходила положення. Він то заплющував очі, то поглядав на вогонь, який здавався йому гаряче-червоним, то на сутулу кволу постать Тушина, що по-турецькому сидів біля нього. Великі добрі й розумні очі Тушина із співчуттям і жалістю дивились на нього. Він бачив, що Тушин всією душею хотів і нічим не міг допомогти йому.
Звідусіль чутно було кроки й гомін тих, що проходили, проїжджали, та піхоти, яка розташовувалась навколо. Звуки голосів, кроків і переставляння в болоті кінських копитів, близьке й далеке тріскотіння дров зливалися в одне хитке гудіння.
Тепер уже не текла, як раніш, у пітьмі невидна ріка, а наче після бурі вкладалося й трепетало похмуре море. Ростов безтямно дивився і слухав, що відбувалося перед ним і навколо нього. Піхотний солдат підійшов до багаття, присів навпочіпки, простягнув руку у вогонь і відвернув обличчя.
— Нічого, ваше благородіє? — сказав він, питально звертаючись до Тушина.— Ось відбився від роти, ваше благородіє; сам не знаю, де. Біда!
Разом з солдатом підійшов до багаття піхотний офіцер з підв'язаною щокою і, звертаючись до Тушина, попросив наказати крихітку відтягти гармати, щоб провезти повозку. За ротним командиром набігли на вогнище два солдати. Вони страшенно лаялись і билися, видираючи один в одного якогось чобота.
— Авжеж, ти знайшов! Ач, спритний! — кричав один хрипким голосом.
Потім підійшов худий, блідий солдат з шиєю, обв'язаною закривавленою онучею, і сердитим голосом домагався води в артилеристів.
— Що ж, помирати, чи що, як собаці? — казав він.
Тушин звелів дати йому води. Потім підбіг веселий солдат, просячи вогнику в піхоту.
— Вогнику гаряченького в піхоту! Бувайте здорові, землячки, дякуємо за вогник, ми назад з процеитою віддамо,— казав він, несучи кудись жевріючу в пітьмі головешку.
За цим солдатом чотири солдати, несучи щось важке на шинелі, пройшли повз багаття.