Я поганий альпініст і з жахом думав про те, що мене чекає. Обережно посуваючись, я намацав ногою вузенький виступ, але за що схопитись руками? Підо мною була стрімка круча в сорок чи п'ятдесят метрів заввишки, а внизу, між гострих лавових каменів, клекотіли й пінилися зелені хвилі. Далі простягався пустельний голубий океан, але під нами у скелях лютувало справжнє морське чудовисько: дико ревучи, воно стріляло довгими язиками з пащі, повної гострих лавових зубів, готове жадібно проковтнути все, що спаде згори. Мені дуже не хотілось потрапити в цю пащу. Доводилось тільки щосили притискатись до скелі, бо від найменшого необережного руху я міг втратити рівновагу. З випрямленою спиною, легко, ніби канатоходець, Лазарус боком повільно посувався вздовж скелі, показуючи мені дорогу. В мене раптом зовсім зникла цікавість до його печери, я проклинав усіх аку-акуострова, не виключаючи й свого власного, що вплутали мене в цю історію. Як я хотів повернутись нагору, поки ще не пізно! Та на це я теж не міг зважитись, тому обережно спускався далі за, Лазарусом, міцно притиснувши до скелі щоку, тулуб і випрямлені руки.
Більше вже я ніколи не полізу по лавових скелях у трикотажних трусах! Петлі чіплялися за кожний найменший виступ: труси ніби прибивали мене цвяхами до скелі, і щоразу доводилось шарпатися, силою відривати їх від каміння. Коли б Лазарус забажав мати для охорони печери справді лихого аку-аку, то цього невидимого сторожа слід було б посадити на вузенькому виступі, щоб він тягнув людей за труси саме в найнесприятливіші хвилини, коли найбільше хочеться майнути тінню повз небезпечне місце. Поки я отак посувався, раз у раз відриваючи труси від каміння, Лазарус легенька на пальцях зліз на інший виступ, ні разу не дряпнувшись.
Спускаючись по кривій лінії, ми в одному місці натрапили на нашу мотузку, що вільно спадала вниз. Намагаючись якнайменше налягати на неї і міцно чіпляючись руками й ногами за лавові скелі, я досягнув маленького виступу, де вже стояв Лазарус. Він витягнувся вздовж скелі прямо, як олов'яний солдатик, явно не маючи наміру йти далі. Це було неприємне місце для зупинки: виступ мав фут завширшки, і ми вдвох ледве помістилися на ньому.
Але печери ніде не було видно. Лазарус стояв, зберігаючи рівновагу, і непорушно дивився на мене. Раптом він простягнув руку і сказав:
— Давай свою!
Нічого гіршого він не міг придумати в цю мить, коли я стояв, міцно притулений до скелі, в порваних на шматки трусах, тримаючи в зубах ножиці. Лавові виступи, наче корали, впились мені в спину. Я подав йому руку, і він міцно стиснув її:
. — Обіцяй, що поки ти будеш на острові, нікому й слова не скажеш про те, що зараз побачиш, — попросив він. — Своїм людям ти можеш сказати, але вони нехай мовчать.
Не випускаючи моєї руки, він пояснив, що його сестри шаленітимуть, коли почують, що Лазарус устряв у таку історію. Покинувши острів, я можу вільно про все говорити, бо навіть якщо "Пінто" донесе до остров'ян якісь чутки, то Лазарус скаже, що просто зробив для мене копії, і через кілька місяців усе забудеться.
Я пообіцяв виконати його прохання. Лазарус випустив мою руку і запропонував подивитися вниз у провалля. Я — витягнувся, скільки міг, і глянув прямо на гострі лавові зуби у водовороті хвиль. На відстані людського зросту під нами я помітив ще один виступ, схожий на той, на якому ми стояли, а далі аж до моря йшла стрімка стіна.
— Ну, то де вхід? — гордо спитав Лазарус.
— Не можу визначити, — відповів я, бажаючи тільки, щоб усе це якнайскоріше скінчилося.
— Он там, під твоїми ногами, — сказав він, показуючи на виступ унизу.
Лазарус притримав мене, і я нахилився ще нижче, але нічого не побачив.
— Щоб потрапити в печеру, ти повинен точно повторити всі мої рухи, — заявив він і почав на виступі показувати таке, чого я не бачив відтоді, як перестав відвідувати школу танців. Я повинен був, починаючи з правої ноги, виконати ряд точно розрахованих рухів і пів оборотів, потім стати на коліна й лягти на живіт. Лазарус попросив мене придивитися до рухів цього важкого танцю і почав виконувати його. Я бачив, як він ставив руки й ноги, як звивався, наче вугор, внизу на виступі, як опустився на коліна і ліг на живіт, потім у повітрі мелькнули його ноги і він зник.
Я довго стояв сам і ще виразніше чув сердитий рев хвиль, що сповнював своїм шумом усе навкруги. За кількасот метрів на захід, де пустельний берег так само стрімко, обривався у воду, я помітив фотографа. Він стряв на самому краю скелі і фотографував пейзаж в останніх променях вечірнього сонця. По океану пливли піняві хвилі: он у тому місці ми вранці кружляли, намагаючись помітити Лазарусову печеру.
Нарешті на виступі з'явилася рука з страшною кам'яною головою, потім виліз і сам Лазарус. Він повторив у зворотному порядку ті самі рухи і знов опинився поруч мене.
— Ключ, — пробурмотів Лазарус, простягаючи мені кам'яну голову.
Він попросив передати йому загорнуті в папір ножиці. Я щосили притиснувся до скелі, вийняв одною рукою з рота ножиці і подав їх Лазарусу, а в другу руку він вручив мені кам'яну скульптуру. Цього разу за "ключ" правила голова з великими булькатими очима, з бородою ї зловісними рисами обличчя. Довга шия тягнулась ззаду горизонтально, як у тварини.
Лазарус попросив покласти "ключ" на невеличкий виступ на рівні моєї голови: тепер настала моя черга робити карколомний спуск до печери. Місця було так пало, а небезпека впасти така велика, що я швидко відчув необхідність точного повторення кожного руху Лазаруса. Аж після того як я повернувся настільки, що зміг стати на коліна, мені пощастило побачити вхід, який ховався за іншим виступом. Отвір був такий малий, що мені не вірилось, як у нього може пролізти людина. Ті, що знайшли цю печеру, повинні були жити поблизу й мати доволі часу, щоб вивчити кожну п'ядь навколишньої місцевості. Лазарус сказав, що печера зветься Моту Таваке, що означає "Скеля тропічного птаха", а саме місце знаходиться біля підніжжя Ваї-матаа на рівнині Ханга-о-Тео і носить назву Омохі. Печера колись належала Хатуї, дідові матері Лазаруса.
Я стояв рачки на невеличкому виступі, а вузенький отвір у печеру виходив на інший, ще менший виступ на тому самому рівні, але дещо збоку. Щоб добратись туди, мені довелось нахилитися вперед і вбік і схопитись за його край. Лежачи на животі, я засунув руки й голову в отвір за другим виступом. Ноги мої все ще лежали на першому виступі, а живіт висів над проваллям. Отвір, у який я намагався протиснути своє тіло, був такий вузький що я кілька разів вилізав з трусів. Каміння різало мені ноги й спину; тут не було піску, а тільки гостра, як залізо, лава. Спершу я не бачив перед собою нічого, крім дуже тісного проходу й тьмяного світла. Й довго лежав, махаючи над проваллям ногами, а коли, нарешті, підтягнув їх до себе, то помітив, що прохід трохи розширився, хоч стеля ще притискала мене додолу. Й почав тепер розрізняти навколо себе якісь контури і враз біля самого вуха помітив скульптурне зображення спарованих черепах. На другому боці стояла маленька статуетка того самого типу, що й гігантські фігури в Рано Рараку.
Я протиснувся ще трохи, і тут стало просторіше. Невдовзі я міг уже сісти й оглянути печеру, до якої крізь невидимий отвір проникало світло. Уздовж стін, просто на сухій кам'яній долівці, стояли й лежали дивовижні скульптури, складені в кілька рядів. Тут не було ні мат, ні трави. Спереду, на відстані п'яти-шести метрів, шлях мені закривала велика фігура, безумовно чоловічої статі, з грізно піднятими над головою руками. Зігнувши трохи коліна, ідол, здавалось, присів серед інших статуеток. Позад цієї скульптури містився виступ, на якому лежало два скелети. З маленького отвору в стіні праворуч падало на напівзітлілі кістки слабке світло, тьмяно освітлюючи контури цієї таємничої скарбниці.
Раптом я почув чиєсь дихання так чітко, наче поруч мене хтось був. Виявилося, що це Лазарус втискувався ззовні у вузенький отвір. У печері була така чудова акустика, що я навіть чув, як його голе тіло треться, об і лавові камені.
Залізши всередину, Лазарус без жодних таємничих обрядів присів біля мене навпочіпки. В темряві він скидався на негра, світились тільки його великі очі й зуби. Лазарус тепер знову був таким яким я знав його під час нічних відвідин табору. Він показав на велику фігуру з застережливо піднятими руками, що виділялась серед інших скульптур. Фігура нагадувала регулювальника вуличного руху, що направляв процесію скульптур з обох боків печери до виходу.
— Ось найголовніший камінь, — пояснив Лазарус. — Це вождь печери, древній король.
Про інші речі Лазарус нічогісінько не знав: на всі мої запитання він лише здвигав плечима і відповідав "не знаю". З певністю він міг розповісти тільки про два плоских кам'яних круги, на яких було вирубано символічні знаки. Лазарус сказав, що це зображення сонця й місяця. Нам можна було розмовляти в повний голос, але навколишнє оточення й акустика якось самі собою змушували нас до шепоту.
Лазарус деякий час повз зі мною, потім виліз, щоб привести Білла; зваблювати фотографа на цю небезпечну прогулянку я не хотів. Згодом я почув, як Білл пошепки лається у вузькому проході. Він виріс серед Скелястих гір, і його не лякали провалля й кручі, але таких щурячих нір він не бачив у горах Вайомінга.
Протиснувшись усередину, Білл деякий час сидів мовчки, сліпо оглядаючись довкола, бо його очі ще не звикли до темряви. Раптом він голосно скрикнув, побачивши біля себе фігури. Лазарус прибув слідом за Біллом і приніс ліхтарик, щоб ми могли докладніше оглянути кожну скульптуру. В той час як більшість фігур в печері Атана були подряпані і потерті від того, що їх часто чистили й мили, — в печері Лазаруса на скульптурах не видно було жодного пошкодження. В печері Атана, вистеленій матами й сіном, я почував себе, ніби в оселі якогось чарівника, тут же все скидалось на якесь старовинне сховище.
Ми спитали Лазаруса, чи він коли-небудь миє камені.
Виявляється, що ні. В цьому не було потреби, завдяки протягу повітря тут зовсім сухе і пліснява не заводиться.
Ми й справді відчули, що з отвору в печеру проникає струмінь сухого холодного повітря.