Уявіть собі, громадянину; сьогодні він оголив шістдесят три менш, ніж за дві люльки. Менш, ніж за дві люльки. Слово чести.
Усміхаючись, маленький чоловічок виставив люльку, яку .палив, щоб пояснити, як він міряв катів час. Картон почув у собі таке бажання вбити його на місці, що навіть одвернувся від нього і відійшов.
Ви не англієць, — сказав пильщик, — хоч одяг на вас англійський?
Так, — сказав Картон, знов спинившися й відповідаючи —через плече.
— Ви розмовляєте, як француз.
— Я тутешній старий студент.
— Ага, зовсім француз. На/іобраніч, англійцю.
— Надобраніч, громадянину.
— А все таки підіть і подивіться на того потішника, — настоював маленький чоловічок услід йому. —Та візьміть і люльку .з собою.
Сідней, відійшовши трохи, спинився серед вулиці під блимаючим ліхтарем і почав писати олівцем на клаптику паперу. Потім рішучими кроками людини, що добре пам'ятає дорогу, пройшов декілька темних і брудних вулиць — брудніших, ніж звичайно, бо підчас терору найкращі вулиці залишалися нечи— щеними, — він спинився коло аптеки, яку власник саме хотів замикати. То була маленька, темна, покривлена крамничка, на ¡кривій вулиці, в проїзді на горб, — її держав невеличкий, темний, кривий чоловічок.
Побажавши доброго вечора цьому громадянинові, Картон підійшов до прилавка й положив перед ним клаптик паперу. Аптекар тихо свиснув, прочитавши його й засміявся.
Сідней Картон не звернув на це уваги, і аптекар сказав:
— Це для вас, громадянину?
Для мене.
— Ви будете обережні й триматимете їх окремо, громадянину? Ви знаєте наслідки, коли змішати їх?
Добре знаю.
Аптекар виготував маленькі пакетики й подав їх йому. Він поклав їх, один по одному, у внутрішню кишеню свого плаща, відрахував гроші, заплатив і, не поспішаючи, вийшов із крамниці.
— До завтра нічого й робити, — сказав він, поглянувши на місяць. — Спати не можу.
То був не колишній байдужий тон, яким він голосно вимовив ці слова під хмарами, що швидко неслися над ним; то був і не тон недбайливости чи очайдушности. То буврішучий тон? стомленої людини, що мандрувала, боролася й заблудилася, однак нарешті вийшла на свою дорогу й знає її кінець.
В місті, де панувала сокира, самотній уночі, з природнім, сумом за тих шістдесят трьох, що їх стратили сьогодні, і за тих жертов, що ждуть своєї долі у в'язницях на завтра, на післязавтра й далі, він поступово дійшов до цілого ланцюга думок, що викликали в нього спогади про молоді годи, коли він був. відомий серед своїх перевесників як юнак, на котрого покладали надії, про те, як він виряджав до могили небіжчика батька, — мати померла раніш, — про ті переживання, що зв'язані були з тим...
З серйозним інтересом дивився він на освітлені вікна, де люди, готувалися відпочивати, забуваючи хоч на декілька годин той жах, що оточував їх; на церковні башти, де вже ніхто не молився, бо так далеко пішов переворот у народніх почуттях після довгих років попівського обдурювання, здирства й розпусти; наї далекі кладовища, призначені, як написано було на брамах, для вічного покою; на повнісінькі в'язниці; на вулиці, якими везли тих шістдесят трьох на смерть, яка зробилась такою звичайною— и матеріальною, що серед народа навіть не залишалося жадної страшної історії про сумного духа, який відвідував місце роботи. Гільйотини; з серйозним інтересом він дивився на ціле життя й смерть у місті, що відходило на короткий нічний відпочинок поденнім лютуванні. Сідней Картон перейшов через Сену на освітлені вулиці.
На вулицях було мало карет, бо ті, що їздили в каретах, могли викликати підозру, а дворянство ховало свої голови під. червоними шапками, взувало тяжкі чоботи й ходило пішки. Проте всі театри були повнісінькі; народ весело виходив із них і, гуто— рячи, розходився додому. Біля дверей одного театру стояла маленька дівчинка з матір'ю, дивлячись, де б перейти через грузьку вулицю. Він переніс дитину й раніш, ніж вона зняла свою боязку руку з його шиї, попросив поцілувати його.
Ніч минула, і тепер, коли він стояв на мосту, слухаючи, як плюскалася вода об береги Паризького острова, де мальовнича сумішка будинків і собору блищала на місячному світлі, наставав холодний день, що дивився наче мертве лице з неба. Потім ніч, з місяцем і зорями, стала блідою і зникла, — здавалося, наче все творіння перейшло на короткий момент під владу смерти.
З'явилися дивні промені сходячого сонця. І коли він подивився на них, прикривши очі, то йому марилося, наче повітряний міст перекинувся між ними і сонцем, а під ним, унизу, блищала річка.
В ранішній тиші могутній приплив, такий швидкий, такий' глибокий і певний був наче спорідненим йому другом. Він ОДІЙ— шов вздовж річки далеко від будівель і задримав на березі. Прокинувшися й ставши на ноги, він ще постояв трохи, спостерігаючи вир, який крутився без цілі, поки не проглинула його річка и не понесла в море. "Так і мене",— подумав він.
Човен з побляклим мов лист парусом з'явився на обрії, проплив повз нього й зник. Коли зник і слід його на воді, Сідней Картон повернув додому.
М-р Лоррі вже вийшов з дому й легко було здогадатися, куди пішов добрий старий. Сідней Картон випив тільки чашку кави, з їв трохи хліба, вмився, передягнувся и пішов до суду.
В суді всі повставали й загуділи, коли тюремна Овечка, від якої багато з жахом одсахнулося, протиснула його в темний закуток серед натовпу. М-р Лоррі був тут. Був тут-і доктор Манетт. Вона теж була тут і сиділа коло свого батька.
Коли привели її чоловіка, вона прийняла його поглядом, що так підсилював, підбадьорував, що був такий повний надзвичайної любови та ніжного співчуття, що здорова кров прилила йому в лице, очі йому засяяли й серце відживилося. Коли б хто стежив, який був вплив її погляду на Сіднея Картона, то він побачив би точно те саме.
В цьому трибуналі було мало, або и зовсім не було таких порядків судового процесу, що забезпечували б обвинуваченому можливість дати пояснення й виправдовуватися. Очі всіх звернулись до присяжних. Це були ті ж самі рішучі патріоти, добрі республіканці, як учора й позавчора, завтра и післязавтра. Серед них особливо визначався один з хижим лицем, — його пальці безнастанно рухалися коло рота, і його вигляд давав велике задоволення глядачам. То був кровожерний Жак Третій з передмістя св. Антона.
Потім очі всіх повернулися до п'яти суддів і громадського обвинуватця. І тут сьогодні нічого було ждати милосердя. Жорстокі, неподатливі, убійчі, ділові лиця. Очі кожного шукали тепер інших очей серед натовпу й прихильно переглядалися, голови кивали одна до однієї й потім витягалися вперед з напруженою увагою.
— "Шарль Евремон, прозваний Дарней. Звільнений учора. Знов обвинувачений і заарештований учора. Акт обвинувачення вручений йому вчора ввечорі. Запідозрений і обвинувачений як ворог Республіки, аристократ, член тиранської родини, позбавленої громадянських прав за те, що вживали знищені привілеї для огидного пригнічення народу. Шарль Евремон, прозваний Дарней, за силою такого позбавлення прав, абсолютно мертвий перед законом".
Так висловив у коротких словах своє обвинувачення громадський обвинуватець. Президент спитав, чи на обвинуваченого донесено відкрито, чи тайно.
— Відкрито, президенте.
— Хто доніс?
— Три голоси: Ернест Дефарж, винар з передмістя св. Антона
— Добре.
— Тереза Дефарж, його жінка.
— Добре.
Олександер Манетт, лікар.
Великий галас почався в судовій залі, і посеред неї видно було доктора Манетта, блідого й тремтячого; він устав з свого місця.
Президенте, з обуренням протестую перед вами, що це обмана й брехня. Ви знаєте, що обвинувачений — чоловік моєї доньки. Моя донька й ті, що любі їй, значно дорогші мені, ніж МОЄ. ЖИТТЯ. Хто І де ТОЙ брехливий ЗМОВНИК, ЯКИЙ каже, ЩО Я" доніс на чоловіка своєї доньки?
Громадянину Манетте, будьте спокійні. Неслухняність до влади цього трибуналу поставить вас поза законом. Щождо того, що вам дорогше, ніж життя, то для доброго громадянина не може бути нічого дорогшого за Республіку.
Гучні оплески стріли цей докір. Президент позвонив у дзвоника й палко сказав далі.
— Коли б Республіка вимагала від вас пожертвувати навіть вашою дитиною, то й тоді ваш обов'язок пожертвувати нею. Слухайте, що буде далі. А покищо мовчіть.
Знову піднялися бурхливі оплески. Доктор Манетт сів, озираючись навкруги; губи його трусилися; донька його пригорнулася до нього ще ближче. Присяжний з хижим лицем потер собі руки й одну з них підніс до рота.
Дефаржа викликали, коли судова заля досить утихомирилася, щоб можливо було вислухати його. Він швидко оповідав історію ув'язнення, як він був хлопцем на послугах у доктора, як останнього звільнили, і в якому стані був в'язень, коли його звільнено було и передано йому. За цим був короткий допит, бо суд поспішав.
— Ви добре прислужилися, коли брали Бастілію, громадянину?
— Думаю, що так.
Тут одна зворушена жінка пронизливо закричала:
_ Ви були там одним із найгідніших патріотів. Чому не кажете так? Ви того дня були пушкарем, і ви серед перших увійшли в ту прокляту фортецю, коли вона піддалася. Патріоти, я говорю правду!
То була Помста, що таким способом, серед палких оплесків присутніх, допомагала судовому процесу. Президент подзвонив у свій дзвоник; однак Помста, розпалена похвалами, закричала: ,Не боюсь я дзвоника!", защо її так само похвалили.
" — Поінформуйте трибунал, що ви, громадянину, робили того
дня в Бастілії.
— Я знав, — сказав Дефарж, поглянувши на свою жінку, що "стояла внизу сходів, на які він зійшов, і пильно дивилася на нього, — я знав, що цей в'язень, про якого я говорю, сидів у камері під назвою Сто п'ять, Північна Башта. Я знав од нього самого. Він сам не визнавав іншого імення, як Сто п'ять, Північна Башта, коли шевцював під моїм доглядом. Орудуючи того дня своєю пушкою, я вирішив обшукати ту камеру, коли піддасться те місце. Воно піддалося. Під проводом тюремника я, з одним товаришем громадянином, що тепер серед присяжних, пройшов до камери. Я обшукав її дуже старанно. В дірці в каміні, де камінь було вийнято, а потім знов заложено, я знайшов записаний папір. Ось цей записаний папір. Я вважав за потрібне порівняти інші зразки письма доктора Манетта. Це рукопис доктора Манетта.