При яскравому світлі, яке падало на обличчя Люсі, ми розгледіли, що на її вустах червоніє свіжа кров, стікаючи по підборіддю і крапаючи на білосніжний саван.
Ми здригнулися від жаху. Я бачив у тремтливому світлі ліхтаря, що навіть залізні нерви Ван Гелсінґа не витримують цього видовища. Артур стояв біля мене, і якби я не схопив його за руку і не підтримав, він би впав.
Коли Люсі (я називаю істоту, що була перед нами, Люсі, бо вона нагадувала її) угледіла нас, вона зі злим шипінням, наче сполохана кішка, відстрибнула назад, обпікши нас поглядом. Її очі за формою і кольором були, як у Люсі, але зараз замість чистоти і ніжності вони були сповнені каламуті та світилися пекельним вогнем. І в цей момент усе, що залишилося від мого кохання, перетворилося на ненависть і відразу. Якби її потрібно було вбити просто зараз, я зробив би це із величезним задоволенням. Коли вона подивилася на нас, її очі запалали сатанинським вогнем, а обличчя спотворила хтива посмішка. О Боже, до чого ж жахливо було дивитися на це! Вона легко опустилася на землю, бездушна, як сам диявол, міцно притискаючи до грудей дитя, яке досі тримала на руках і над яким гарчала, мов собака над кісткою. Дитя раптом скрикнуло і застогнало. Від цього з грудей Артура вихопився стогін; цієї миті вона з розпростертими обіймами і розпусною посмішкою рушила до нього; він сахнувся і затулив обличчя долонями.
Вона, і далі підбираючись до Артура, мовила із млявою, хтивою грацією:
— Ходи до мене, Артуре. Залиш їх і йди до мене. Мої обійми відкриті для тебе. Ходи, ми разом відпочинемо. Ходи до мене, мій чоловіче, ходи!
В її голосі звучала якась диявольська солодкавість, а сам голос звучав мов кришталь і проникав у мозок, навіть ми не встояли перед спокусою, хоча вона зверталася не до нас.
Щодо Артура, то він, здається, підпав під її чари. Він забрав долоні від обличчя і широко розтулив їй свої обійми. Вона вже ладна була кинутися у них, як Ван Гелсінґ стрибнув уперед, тримаючи маленький золотий хрестик. Вона злякалася і з викривленим від люті обличчям шугнула повз нього до входу в склеп.
Однак раптом вона зупинилася за крок чи два від дверей, наче її затримала якась нездоланна сила. Тоді повернулася до нас, і ми побачили її обличчя (його добре вихоплювало місячне сяйво і світло ліхтаря), від виразу якого навіть Ван Гелсінґ затремтів. Зроду я не бачив такої злості в мертвих очах і, вірю, ніколи більше не побачу. Їхній чудовий колись колір перетворився на багряно-синій. Здавалося, очі палали пекельним вогнем, брови насупилися, а кінцівки звивалися, наче змії на голові Горгони Медузи, а колись прегарний рот, заплямований кров'ю, зробився квадратним, як у давньогрецької чи японської маски, що символізувала пристрасть. І якщо існує обличчя, що символізує смерть із її вбивчим поглядом, то саме його ми і побачили тієї миті.
Минуло півхвилини, що здалася нам вічністю, поки Люсі стояла між піднятим догори розп'яттям і замкнутим священним замком входом у склеп.
Першим порушив тишу Ван Гелсінґ, звернувшись до Артура:
— Дайте мені відповідь, друже мій, чи можу я продовжувати свою роботу?
— Робіть, як забажаєте, друже. Робіть, як забажаєте. Такого жаху більше не повинно бути.
І він застогнав.
Ми з Квінсі водночас рушили до Артура і підхопили його попід руки. Ми почули, як клацнув ліхтар, який Ван Гелсінґ зачинив і опустив. Підійшовши ближче до склепу, він заходився виймати зі щілин священні емблеми, які позапихав туди раніше. Ми були неабияк вражені, коли побачили, що потому як він відступив, жінка із цілком матеріальним тілом, як у нас, просочилася скрізь вузьку щілину, у яку могло пройти хіба що лезо ножа. Ми всі відчули полегшення, коли зауважили, що професор знову спокійно запечатав щілину смужкою тіста зі священних дарів.
Зробивши це, він підняв дитину і сказав:
— Ходімо, друзі! Ми більше нічого не можемо зробити до завтра. В полудень тут будуть ховати, тому ми маємо прийти сюди після похорону. Близькі померлих підуть звідси до другої, і коли церковний сторож зачинить браму, ми залишимося тут. Тоді ми маємо ще дещо зробити, але не те, що робили цієї ночі. Що ж до малюка, то він не дуже постраждав і до завтрашнього вечора одужає. Ми залишимо дитину там, де поліція зможе її знайти, так само як зробили це минулого разу, а тоді підемо додому.
Наблизившись до Артура, він сказав:
— Друже Артур, ви пережили важке випробовування, але з часом, озирнувшись назад, зрозумієте, яким необхідним воно було. Зараз, дитя моє, ти ступив у каламутну воду. Але до цього часу завтра, з Божою поміччю, ти перетнеш її і вийдеш на чисте плесо. Отже, не надто засмучуйся. А до того часу я не проситиму в тебе пробачення.
Артур і Квінсі пішли додому разом зі мною. Ми всіляко намагалися підтримати один одного. Ми залишили дитину в безпечному місці.
Ми почувалися стомленими. Отже ми всі одразу поринули у світ сновидінь.
29 вересня, ніч
За кілька хвилин дванадцята ми втрьох: Артур, Квінсі Моріс і я, — постукали у двері професора. Це трохи дивно, але ми всі втрьох одягнули чорні костюми. Артур, звісно, і без того носив чорне, бо був у глибокому траурі, але решта з нас так одягнулася інстинктивно. Ми дісталися кладовища о пів на другу і блукали, тримаючись осторонь від справжніх відвідувачів. Коли гробарі скінчили свою роботу, і церковний сторож, певний, що всі відвідувачі вже пішли, зачинив браму, ми вийшли і зайняли свої місця. Ван Гелсінґ замість великої чорної валізи приніс із собою іншу — довгий шкіряний саквояж, схожий на сумку для начиння для гри у крикет, вочевидь, страшенно важкий.
Коли ми залишилися самі й почули на дорозі кроки останнього відвідувача, який ішов геть, ми мовчки, ніби заздалегідь домовились про це, рушили за професором до склепу. Він відчинив двері, й ми увійшли всередину і зачинили по собі двері. Потім професор дістав із саквояжа і засвітив ліхтар, а дві воскові свічки, попередньо запаливши і розплавивши їхні кінці, прикріпив до інших трун, щоб вони давали достатньо світла для роботи. Коли він знову підняв віко труни Люсі, ми всі зазирнули всередину, при цьому Артур тремтів як осика, і побачили тіло, що лежало у всій своїй красі. Але я більше не відчував кохання, лише відразу до того, що заволоділо тілом Люсі, не заволодівши її душею. Я помітив, що навіть обличчя Артура зробилося суворим, коли він дивився на неї. Він звернувся до Ван Гелсінґа:
— Невже це тіло Люсі, чи це демон, що прибрав її подобу?
— Це одночасно і її тіло, і не її. Але зачекайте трохи, і ви побачите її такою, якою вона була і є.
Перед нами лежала не Люсі, а якийсь нічний жах: із гострими закривавленими зубами, хтивими вустами, від вигляду яких я здригнувся; це була цілком матеріальна і бездушна істота, вигляд якої був якоюсь насмішкою над чистотою і непорочністю справжньої Люсі. Ван Гелсінґ із притаманною йому методичністю заходився діставати зі свого саквояжа різноманітні предмети, готуючи їх до використання. Спершу доктор дістав паяльник, потім маленьку гасову лампу, яку поставив у кут склепу, де вона шалено запалала блакитним полум'ям. Потім він витяг хірургічні інструменти, які розмістив біля себе, і, нарешті, дерев'яний кілок завтовшки приблизно два з половиною чи три дюйми і завдовжки два фути. З одного кінця він був обпалений вогнем і загострений. Разом із цим кілком він дістав важкий молоток, який використовують домогосподарки у вугільному підвалі для подрібнення великих шматків вугілля. Що ж до мене, то мене всілякі лікарські приготування збуджують і підбадьорюють, але Артур і Квінсі, навпаки, заціпеніли. Однак, опанувавши себе, вони обидва далі зберігали тишу.
Коли все було готово, Ван Гелсінґ мовив:
— Перш ніж ми почнемо, дозвольте вам дещо пояснити. Це все з галузі знань і досвіду давніх народів і всіх тих, хто вивчав владу немертвих — вурдалаків. Ставши такими, вони здобувають безсмертя. Вони не можуть померти, тому, проходячи крізь століття, поповнюють список жертв і збільшують кількість нечисті у світі, бо ті, хто вмирає від укусу вурдалака, також стає вурдалаком, і відтоді живе так, як вони. Тим-то їхнє коло збільшується, наче кола по воді від кинутого каменя. Друже Артур, якби тебе поцілувала вмираюча Люсі тоді, або минулої ночі, коли ти розтулив їй свої обійми, то і ти би з часом, по смерті, став би nosferatu, як називають цих істот у Східній Європі, навіки приєднавшись до тих-таки немертвих, які сповнюють нас жахом. Люба нам усім бідолашна леді тільки-но стала на цей шлях. Діти, кров яких вона пила, не надто постраждали, але якщо вона житиме немертвою, вони втрачатимуть дедалі більше крові, і маючи владу над ними, вона змушуватиме їх приходити до себе і питиме їхню кров своїм поганим ротом. Але якщо вона помре по-справжньому, все припиниться. Крихітні ранки на дитячих шиях зникнуть, і діти повернуться до своїх ігор, навіть не згадуючи про те, що з ними відбувалося. А найголовніше, коли ця немертва опочине, померши по-справжньому, то душа бідолашної леді, яку ми всі любили, знову стане вільною. Замість чинити зло вночі та день у день розчинятись у ньому дедалі більше, вона займе своє місце серед янголів небесних. Отже, друзі мої, рука, яка застромить кілок у її груди, буде благословенною для неї, бо поверне їй свободу. Я сам здатен це зробити, але, може, серед присутніх є той, хто має більше прав на це? Хіба не приємно буде потім думати вночі, коли сон іще не прийшов: "Це моя рука відправила її до зірок — рука того, хто кохав її понад усе, рука того, кого вона обрала серед усіх. Це було моє призначення". Скажіть мені, чи є такий серед нас?
Ми всі глянули на Артура. Він також збагнув, як і ми, що це саме його рука має зробити так, щоб Люсі залишилася у нашій пам'яті святою, а не нечестивою. Він виступив уперед і рішуче, попри те, що в нього тремтіли долоні, а обличчя було білішим за сніг, мовив:
— Ви мої справжні друзі. Кажу вам це від усього мого розбитого серця. Скажіть, як слід діяти, і я не здригнуся!
Ван Гелсінґ поклав руку йому на плече і сказав:
— Відважний юначе! Лише мить рішучості — і справу зроблено. Треба встромити в неї цей кілок. Це буде страшне випробування, не сумніваюся, але якась хвилька — і ваше задоволення буде більшим за біль, який ви відчували до цього, і ви вийдете з цього склепу з легкою душею.