Чому ви так уперто відмовлялись від моєї пропозиції?
— Ви відмовились! — скрикнула Маргарита. — Отже, відмова, яку я передчувала, сталася?
— Пані, — сказав Генріх, похитавши головою, — іти, відважний мій де Муї, ви викликаєте сміх своїми вигуками. До мене входить хтось, говорить мені про трон, бунт, переворот, — мені, мені, принцові, якого терплять лише тому, що він низько хилить чоло, гугенотові, якого пощадили тільки з умовою, щоб він удавав із себе католика, — і хочуть, щоб я зараз же прийняв усі ті пропозиції, хоч їх роблять в кімнаті, не оббитій матрацами і без подвійної обшивки. Чорти б його взяли! Ви діти або божевільні!
— Але, сір, чи не могли ви, ваша величність, подати мені якусь надію, коли не словами, то хоч рухом або знаком?
— Що сказав вам шурин, де Муї? — спитав Генріх.
— О, сір, це не моя тільки таємниця.
— А, господи, — відповів Генріх, виявляючи нетерпіння, — я не питаюсь, які він зробив вам пропозиції, я питаюсь тільки, чи підслухував він і чи чув.
— Він підслухував, сір, і чув.
— Він підслухував і чув. Ви кажете самі, де Муї. Поганий же з вас конспіратор! Коли б я сказав слово, ви загинули б. Я не знав, мав тільки підозру, що він підслухує, а як не він, то хтось інший: герцог д'Анжу, Карл IX, королева-мати. Ви не знаєте луврських стін, де Муї. Це про них складено прислів'я, що стіни мають вуха. І ви хочете, щоб я, знаючи ці стіни, говорив! Ну, ну, де Муї, мало ж ви поважаєте добрий розум короля Наварського, і я дивуюсь, як ви, так низько ставлячи його, могли пропонувати йому корону.
— Але, сір, — знову сказав де Муї, — чи ж не могли ви, зрікаючись корони, зробити мені якийсь знак? Я не вважав би, що все безнадійно пропало.
— Ех, чорти б його взяли! — скрикнув Генріх. — Коли він чув, то чи не міг він і бачити, і чи не можна загинути від знаку так само, як і від слова? Слухайте, де Муї, — провадив король, оглядаючись навколо себе, — навіть зараз, знаючи, що слова мої не вийдуть нікуди з нашого тісного кола, я ще боюся, щоб мене не почули, коли я скажу: де Муї, скажіть знову свої пропозиції.
— Але, сір, — скрикнув безнадійно де Муї, — тепер я в союзі з герцогом д'Алансоном.
Маргарита з досадою сплеснула своїми прекрасними руками.
— Отже, надто пізно? — сказала вона.
— Навпаки, — промурмотів Генріх, — зрозумійте, що навіть в цьому бог, видимо, допомагає нам. Лишіться з ним у союзі, де Муї, в герцогові Франсуа — наш порятунок. Чи ти гадаєш, що король Наварський — гарантія вашої безпеки? Навпаки, нещасні! Я можу погубити всіх вас до останнього через найменшу підозру. Але принц французький — це інша річ. Май докази, де Муї, вимагай гарантій. Але ти людина простодушна, ти вступиш в союз щирою душею, і тебе задовольнить слово.
— О, сір! Зрозумійте, що я кинувся в обійми до герцога тільки під впливом відчаю від вашого зречення та ще через побоювання зради, бо він держить у руках нашу таємницю.
— Держи й ти в руках його таємницю, де Муї, це від тебе залежить. Чого він бажає? Бути королем Наварським? Обіцяй йому корону. Що хоче він робити? Покинути двір? Підготуй йому можливість втекти, працюй для нього, де Муї, як ти працював би для мене, підстав цей щит, щоб він прийняв на себе всі удари, які спрямують на нас. Коли доведеться тікати, ми втечемо вдвох; коли доведеться битись і царювати, я царюватиму сам.
— Не покладайтесь на герцога, — сказала Маргарита, — це темна і прониклива душа, без почуття ненависті й дружби, завжди готова поводитись з друзями як з ворогами, і з ворогами як з друзями.
— І він дожидається вас, де Муї? — сказав Генріх.
— Так, сір.
— Де саме?
— В кімнаті у своїх дворян.
— О котрій годині?
— До півночі.
— Нема ще одинадцяти, — сказав Генріх, — час не згаяно, йдіть, де Муї.
— Ви даєте нам слово честі, пане, — сказала Маргарита.
— Ну, пані, — сказав Генріх з довірливістю, яку він так добре вмів виявляти до певних осіб у певних випадках, — з паном де Муї про це нема що говорити.
— Правда ваша, сір, — відповів молодий чоловік, але мені треба мати ваше слово, бо мені доведеться сказати вождям, що я дістав його. Ви не католик, — так?
Генріх знизав плечима.
— Ви не зрікаєтесь Наварського трону?
— Я не зрікаюсь ніякого трону, де Муї, я тільки лишаю за собою право вибрати найкращий, тобто той, який найбільше годиться і мені й вам.
— І якби, тим часом, вашу величність було арештовано, чи обіцяєте ви не відкрити нічого, навіть коли б зневажили муками вашу королівську величність?
— Присягаюсь богом, де Муї.
— Ще слово, сір: як я можу побачити вас?
— Завтра ви матимете ключ від моє! кімнати. Ви входитимете до неї, де Муї, щоразу, коли буде потрібно, і в той час, коли схочете. Відповідальність за ваше перебування в Луврі ляже на герцога д'Алансона. Тепер вийдіть малими сходами, я вас проведу. Тим часом королева попросить зайти сюди другий червоний плащ, подібний до вашого, що був тільки що в передпокої. Треба, щоб вас не відрізняли одного від одного, і щоб не знали, що вас двоє, — так, де Муї? Так, пані?
Генріх вимовив останні слова, з усмішкою дивлячись на Маргариту.
— Так, — сказала вона, не виявляючи хвилювання, — бо ж пан де Ла Моль служить при моєму браті герцогу.
— То постарайтесь прихилити його до нас, пані, — сказав Генріх цілком серйозно. — Не жалійте ні золота, ні обіцянок. Віддаю всі мої кошти в ваше розпорядження.
— Що ж, — сказала Маргарита, усміхаючись усмішкою жінок Боккачіо, — раз таке ваше бажання, я подбаю виконати його якнайкраще.
— Добре, добре, пані. А ви, де Муї, верніться до герцога і заплутайте його у власних його сітях.
XXVI. Маргарита
Під час розмови, яку ми щойно переказали, Ла Моль і Коконна відбували свою варту, — Ла Моль трохи сумний, Коконна трохи збентежений.
Отже, Ла Моль мав час розміркувати, і Коконна якнайкраще допоміг йому в цьому.
— Що думаєш ти про все це, друже? — спитав Ла Моль у Коконна.
— Я думаю, — відповів п'ємонтець, — що тут якась придворна інтрига.
— І маєш ти охоту, коли б довелося грати роль в цій інтризі?
— Любий мій, — відповів Коконна, — вислухай уважно те, що я тобі скажу, і подбай, щоб слова мої стали тобі на користь. У всіх цих підступах, де грають роль принци, у всіх цих королівських махінаціях ми не можемо і, головне, не повинні проходити інакше, як в ролі тіней: де король Наварський втратить кусок пера, а герцог д'Алансон полу плаща, там ми втратимо життя. У королеви з'явився каприз до тебе, а в тебе фантазія до неї, — і чудесно. Трать голову в любощах, дорогий мій, тільки не в політиці.
Це була розумна порада. Ла Моль вислухав її з засмученим виглядом людини, яка почуває, що вона, стоячи між добрим розумом і безумством, піде шляхом безумства.
— Я не фантазію маю до королеви, Аннібал, я кохаю її і, на нещастя чи на щастя, кохаю від усієї моєї душі. Це безумство, кажеш ти; хай, я безумець. Але ти, Коконна, людина розумна, не повинен терпіти через мою дурість та безголов'я. Вернись до нашого господаря і не компрометуй себе.
Коконна з хвилину поміркував, потім, похитавши головою, відповів:
— Усе, що ти сказав, любий мій, цілком справедливе. Ти закоханий, то й чини, як закоханий. Я честолюбний і думаю, що життя варте більшого, ніж поцілунок жінки. Коли я ризикуватиму життям, я поставлю умови. Отже й ти, бідолашний Медор[75], постарайся поставити умови.
По цих словах Коконна подав Ла Молю руку і пішов від нього, обмінявшись з ним на прощання поглядом і усмішкою.
Минуло хвилин з десять, як Коконна покинув свій пост; раптом двері відчинились, і Маргарита, обережно вийшовши з покоїв, взяла Ла Моля за руку і, не кажучи ні слова, потягла з коридору в глибину свого покою, сама замикаючи за собою двері з дбайливістю, яка свідчила, що має відбутися серйозна розмова.
В кімнаті вона сіла на стілець чорного дерева і, клавши в руки Ла Моля обидві свої руки, притягла його до себе з словами:
— Тепер, коли ми лишились самі, поговорімо серйозно, дорогий мій друже.
— Серйозно, пані? — сказав Ла Моль.
— Або по-любому. Це вам більше до вподоби? В любові, надто ж в любові королеви, можуть бути речі серйозні.
— Поговорімо... про ці серйозні речі, але з умовою, що ваша величність не розгніваєтесь на ті безумства, які я скажу вам.
— Я розгніваюсь тільки на одно, Ла Моль, — на те, коли ви будете називати мене пані та величність. Для вас, любий мій, я Маргарита.
— Так, Маргарита! Так, перлино моя![76] — сказав молодий чоловік, пожираючи очима королеву.
— От так, — сказала Маргарита — отже, ви ревнуєте, прекрасний мій дворянине?
— О, до втрати розуму.
— Ще...
— До божевілля, Маргарита.
— І до кого?
— До всіх.
— А саме?
— До короля насамперед.
— Гадаю, що після того, що ви бачили й чули, ви могли б бути спокійні щодо нього.
— І до цього де Муї, якого я побачив сьогодні вранці вперше і якого увечері зустрів в таких інтимних відносинах з вами.
— До пана де Муї?
— Так.
— Що ж викликало у вас підозру до де Муї?
— Слухайте... я пізнав його з постаті, з кольору волосся, з інстинктивного почуття ненависті. Він був сьогодні вранці у герцога д'Алансона.
— Ну, і що ж? Яке відношення має це до мене?
— Герцог д'Алансон ваш брат. Кажуть, що ви дуже його любите. Ви перекажете йому невиразні думки вашого серця, а він, як це заведено при дворі, сприятиме вашим бажанням, увівши до вас пана де Муї. Тепер, як трапилось, на моє щастя, що король опинився тут в той самий час, що й він? Я не знай цього. Але, в кожному разі, пані, будьте зо мною правдиві. Коли нема іншого почуття, — кохання, яке я до вас відчуваю, має право вимагати правдивості. Дивіться, я падаю до ніг ваших. Коли почуття, яке ви мали до мене, тільки хвилевий каприз, я вертаю вам ваше слово, вашу обіцянку, кохання ваше, вертаю герцогові д'Алансону всі його милості й ласки і йду, щоб мене вбили при облозі Ла Рошелі, якщо кохання не вб'є мене перш, ніж я доїду туди.
Маргарита, усміхаючись, слухала ці запальні слова, потім, мрійливо схиливши прекрасну голову свою на руку, сказала:
— Ви любите мене?
— О, пані, більше від життя мого, більше від спасіння, більше від усього на світі. Але ви, ви... ви не кохаєте мене.
— Бідний безумець! — промовила вона.
— О, так, пані! — скрикнув Ла Моль, лишаючись у ногах її.