Кажіть і не щадіть нікого, але без ненависті, кажіть правду, самісіньку щиру правду. Не знаю я і, либонь, уже ніколи не знатиму тих людей, що про них ви мені розповісте. Крім того, я італієць, а не француз, належу Богові, а не людям; повернуся я до мого монастиря, що з нього вийшов тільки для того, щоб уволити останню волю вмирущого.
Ті переконливі докази, здавалося, додали Кадрусові трохи певності.
– То я хочу чи навіть мушу вивести вас із омани щодо тієї дружби, яку сердега Едмон вважав такою щирою і непохитною.
– Будьте ласкаві, почніть із його батька, – попросив панотець. – Едмон багато розповідав мені про батька, він так любив його.
– Це сумна історія, – сказав Кадрус, хитаючи головою, – початок, ви, мабуть, знаєте.
– Авжеж, – відказав абат. – Едмон розповів мені все, що було, до тієї миті, коли його заарештували в маленькому шинку на марсельській околиці.
– У "Резерві"! Як зараз усе я бачу.
– Адже то були чи не заручини?
– Так, і обід, що весело розпочався, скінчився сумно: увійшов поліційний комісар із чотирма вояками й заарештував Дантеса.
– На цьому закінчується те, що я знаю, – сказав священик. – Дантес знав лише те, що стосувалося його особисто, тому що він уже ніколи більше не бачив нікого з тих, кого я вам назвав, і нічогісінько про них не чув.
– Так ось, коли Дантеса заарештували, пан Моррель подався до Марселя, щоб дізнатися, у чім річ, і здобув дуже невеселі відомості. Старий батько повернувся додому сам, плачучи, скинув із себе святкове вбрання, цілісінький день ходив туди-сюди кімнатою і так і не лягав спати. Я мешкав тоді під ним і чув, як він цілу ніч ходив по хаті, бо, мушу зізнатися, я й сам не спав: горе сердешного батька страшенно мучило мене, і кожен крок його рвав моє серце, наче він і справді наступав мені на груди.
Наступного дня Мерседес прийшла до Марселя прохати пана де Вільфора про заступництво; вона нічого не домоглася, та заразом зайшла одвідати старого; побачивши його таким похмурим і смутним і дізнавшись, що він не спав усеньку ніч і нічого не їв з учора, вона хотіла було забрати його із собою, щоб потурбуватися про нього. Проте старий нізащо не погоджувався.
"Ні, – казав він, – я не покину моєї домівки. Мій бідолашний син любить мене понад усіх на світі, то ж якщо його випустять із в'язниці, він прибіжить передовсім до мене. Що він скаже, якщо не знайде мене вдома?".
Я чув усе те, стоячи на сходовому майданчику, бо дуже хотів, щоб Мерседес умовила його піти з нею. Його неспокійні кроки, що цілісіньку днину лунали в мене над головою, не давали мені спокою.
– А хіба ви самі не заходили до нього, щоб утішити? – запитав священик.
– Ох, панотче! – відказав Кадрус. – втішати можна того, хто шукає втіхи; а він її не шукав. Та ще й, хтозна й чому, але мені здалося, ніби він не хоче бачити мене. Утім, якось уночі, почувши його ридання, я не втерпів і подався нагору: та коли я підійшов до дверей, він уже не плакав, а молився. Такі промовисті слова він знаходив, такі жалісні вислови, я вам і передати цього не можу, панотче; то було більше, ніж молитва, більше, ніж скорбота; оскільки я не богун і не люблю єзуїтів, то я сказав собі: "Слава Богу, я сам і Господь не дав мені дітей; якби я був батьком і почував такий смуток, то, не знаходячи в пам'яті і в серці всього того, що він каже Богові, я пішов би і кинувся у море, щоб позбутися цих мук".
– Сердешний батько! – прошепотів священик.
– Із кожним днем він дедалі дужче усамітнювався; пан Моррель і Мерседес частенько приходили одвідати його, та двері його були замкнені; я знав, що він удома, та він їм не відповідав. Якось, коли він таки впустив Мерседес і бідолашна дівчина, сама у цілковитому відчаї, намагалася підбадьорити його, він сказав:
"Повір мені, дочко, він помер; не нам його чекати, а він чекає нас; мені добре, бо я набагато старший од тебе і, звісно ж, перший зустрінуся з ним".
Хоч яка добра була б людина, та вона перестає відвідувати людей, на котрих тяжко дивитися. Скінчилося тим, що старий Дантес лишився геть самотній. Не бачив я більше, щоб хтось підіймався до нього, крім якихось невідомих людей, що вряди-годи заходили до нього і потім потихеньку спускалися з клунками. Незабаром я здогадався, що було в тих клумаках: він потроху продавав усе, що мав, аби якось прожити на світі. Урешті позбувся він і остатніх лахів. Він заборгував за помешкання; господар погрожував його витурити з хати; він попросив зачекати ще тиждень, і той погодився; знаю це від самого господаря, бо він зайшов до мене, коли покинув старого.
По тому я ще три дні чув, як він знай ходить по хаті, а четвертого дня вже нічого не чув. Я вирішив зайти до нього; двері були замкнені. У замкову шпарину я побачив, що він блідий і виснажений, то думав собі, що він занедужав; я сповістив Моррелеві й Мерседес. Обоє відразу ж поприходили. Пан Моррель привів із собою лікаря; той знайшов у недужого шлунково-кишковий розлад і прописав йому дієту. Я був при цім, панотче, і ніколи не забуду, як посміхнувся старий, почувши той припис. Відтоді він уже не замикався: у нього була законна підстава не їсти, адже лікар призначив йому дієту.
Священик насилу здушив у собі стогін.
– Вам цікаво те, що я оце розповідаю, панотче? – запитав Кадрус.
– Так, – відказав священик, – це дуже зворушує.
– Мерседес прийшла вдруге; вона побачила, що він так змінився, як ото і першого разу, то хотіла було взяти його до себе. Пан Моррель був тієї ж думки і хотів перевезти його силоміць. Але старий так почав кричати, що вони полякалися. Мерседес лишилася коло його ліжка, а пан Моррель пішов, давши їй на здогад, що лишає гаманця з грішми на коминку. Проте старий, киваючи на лікарів припис, нічогісінько і в рота не брав. Аж після дев'ятиденного посту він помер, проклинаючи тих, що були причиною його лиха. Він сказав Мерседес: "Якщо колись побачите Едмона, скажіть йому, що я помер, благословляючи його".
Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки.
– І ви вважаєте, що він помер...
– Від голоду, пане абате, від голоду! – відказав Кадрус. – Я так само певен цього, як і того, що ми з вами християни.
Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце.
– Погодьтеся, що це велике лихо... – глухо промовив він.
– Тим паче що не Бог, а люди вкоїли його.
– Що ж, перейдемо до цих людей... – сказав панотець. – Та пам'ятайте, – майже погрозливо додав він, – що ви зобов'язалися розповісти мені все. Хто ж ті люди, що сина спровадили на той світ відчаєм, а батька голодом?
– Два його заздрісники: один через кохання, другий із амбітності – Фернан і Данґляр.
– До чого призвела та їхня заздрість? Кажіть!
– Вони донесли на Едмона, що він бонапартистський агент.
– Але хто доніс на нього? Хто справжній винуватець?
– Обидва, пане абате; один написав листа, другий одніс його на пошту.
– А де було написано того листа?
– У самому "Резерві", напередодні весілля.
– Так і є! – прошепотів священик. – О Фаріа, Фаріа! Як знав ти людей і їхні діла!
– Що ви кажете? – поспитав Кадрус.
– Нічого, – відказав панотець, – кажіть далі.
– Данґляр написав виказ лівою рукою, щоб не впізнали його почерку, а Фернан одніс його на пошту.
– Але ж і ви були при цім! – вигукнув панотець.
– Я? – запитав здивовано Кадрус. – Хто вам сказав, що я був при тім?
Священик побачив, що зайшов задалеко.
– Ніхто не казав, – мовив він, – та щоб знати такі подробиці, треба було бути при тім.
– Правда ваша, – глухо сказав Кадрус, – був я при тім.
– І ви не запротестувати проти такої мерзоти? – запитав панотець. – То ви їхній спільник.
– Пане абате, – відказав Кадрус, – вони так напоїли мене, що я майже глузд утратив. Усе я бачив наче в імлі. Я казав їм усе, що може верзти людина в такому стані, та вони відповідали мені, що це лише жарт і той жарт не матиме ніяких наслідків.
– Та наступного дня, пане, наступного дня ви таки упевнилися, що той жарт мав наслідки. Проте ви промовчали, хоч і були при тім, як заарештували Дантеса.
– Так, пане абате, я був при цім і хотів говорити; хотів я про все розповісти, та мене втримав Данґляр.
"Якщо виявиться, – сказав він мені, – що він таки винен, що і справді був на Ельбі й дістав доручення передати листа бонапартистському комітетові в Парижі, якщо листа в нього знайдуть. То на його заступників будуть дивитися як на його спільників".
Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин.
– Розумію, ви просто умили руки, та й годі.
– Так, панотче, – відказав Кадрус, – і сумління мучить мене за це вдень і вночі. Присягаюся вам, я часто благаю Бога, щоб він простив мені, тим паче що цей гріх, єдиний у моєму житті, у якому я поважно звинувачую себе, є причиною всього мого лиха. Я розплачуюся за хвилину слабості; тим-то завжди й кажу я Карконті, коли вона скаржиться на лиху долю: "Мовчи, жінко, певне, так Бог хоче".
І Кадрус із щирим каяттям понурив голову.
– Ваше щиросерде зізнання заслуговує на похвалу, – сказав панотець. – хто так оце кається, той гідний прощення.
– Як на лихо, – урвав його Кадрус, – Едмон помер, не простивши мені.
– Він нічого не знав... – сказав священик.
– Але тепер, либонь, знає-таки, – заперечив Кадрус, – бо, кажуть, мерці все знають.
Запало мовчання. Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів.
– Ви вже декілька разів називали мені якогось пана Морреля, – сказав він. – Хто він такий?
– Власник "Фараона", Дантесів господар.
– А яку роль відіграв цей чоловік у всій цій сумній справі? – запитав панотець.
– Роль чесної людини, мужньої й співчутливої. Разів із двадцять клопотався він за Дантеса. Коли повернувся імператор, він писав, благав, погрожував, аж за другої реставрації його самого дуже переслідували за бонапартизм. Десять разів, як я вже вам казав, приходив він до Дантесового батька, щоб забрати його до себе, а напередодні його смерті чи днів за два до неї, як я теж вам уже казав, він лишив на коминку гаманець із грішми; із тих коштів заплатили борги старого і на них-таки його поховали, тож сердега міг принаймні померти так само, як і жив, нікому не ставши тягарем.