Короля ці люди не цікавили, і він хотів іти далі, але я, пройнятий невимовним жалем, не міг відірвати очей від цих жалюгідних уламків роду людського. Вони сиділи купками на землі, понурі, затуркані, мовчазні, убиті горем. І, мовби задля сміху, кроків за тридцять, перед іншою купкою бундючний промовець виголошував славослів’я на честь "наших великих британських свобод"!
Я скипів. Забувши, що я плебей, я пам’ятав тільки, що я людина. Будь-що-будь, а вилізу на цю трибуну і…
Клац! Мене з королем скували разом наручниками! Це зробили наші проводирі, оті челядники; мілорд Хап стояв неподалік і дивився на нас.
Король, червоний від люті, вигукнув:
— Як розуміти цей негідний жарт?
Мілорд лише холодно кинув своєму головному лакузі:
— Вистав на продаж цих рабів.
Рабів! Це слово враз набуло нового змісту, і якого страшного! Король підняв свої скуті руки й з убивчою силою опустив їх, але в мілорда не влучив — той устиг відскочити. Десяток слуг цього негідника накинулися на нас, скрутили, зв’язали за спиною руки. Але ми й далі обурено твердили, що ми вільні люди, і криком своїм привернули увагу свободолюбного промовця та його патріотичних слухачів. Вони обступили нас, і промовець рішуче заявив:
— Якщо ви справді вільні люди, вам нема чого боятись. Від бога дані британські свободи захистять і врятують вас. (Оплески). Ви в цьому самі переконаєтесь! Де ваші докази?
— Які докази?
— Докази того, що ви вільні люди.
І тут я згадав! Я схаменувся: я змовчав. А король бушував:
— Ти збожеволів, чоловіче! Чого це ми маємо давати докази? Нехай цей злодій і мерзотник доведе, що ми не вільні люди!
Король, бачте, знав свої закони, як звичайно знає більшість: букву закону, а не його застосування. Щоб пізнати справжню суть закону, треба відчути його на собі.
Всі патріоти розчаровано похитали головами, а дехто й відвернувся, втративши де нас інтерес. Промовець зауважив, цього разу тоном діловим, а не урочистим:
— Коли ви не знаєте законів своєї країни, то час би вже вам поцікавитися ними. Ви для нас чужинці, ви не будете цього заперечувати. Можливо, ви вільні люди. Ми цього не заперечуємо. Та, можливо, ви й раби. Закон ясно каже: не хазяїн має доводити, що ви раби, а ви маєте довести, що ви не раби.
Я попросив:
— Любий сер, дайте нам тільки час послати до Астолата чи дайте нам час послати до Святої Долини…
— Ну хто ж таке просить, чоловіче добрий? І хто задовольняє такі прохання? Подумай, скільки часу це забере і які незручності спричинить вашому панові…
— Бевзню, якому панові? — гарикнув король. — Нема в мене ніякого пана, я сам п…
— Тихо, бога ради!
Я вчасно зупинив короля. Ми й так вскочили в халепу. Не вистачало ще, щоб нас оголосили божевільними!
Дальші деталі я помину. Граф продав нас з торгів. Такий самий нелюдський закон існував на нашому Півдні за моїх часів, через тринадцять з гаком століть; на підставі цього закону сотні вільних людей, які не могли довести, що вони вільні люди, продавалися в рабство на все життя, і мене це тоді не дуже хвилювало. Та коли я на собі зазнав, що означає піти в рабство з публічних торгів, закон, на який я доти не звертав уваги, раптом видався мені винаходом самого сатани. Отака вона, людська вдача.
Так, нас продали з аукціону, наче свиней. У великому місті й на більшому ринку за нас дали б добрі гроші; але в цьому глухому закутку нас продали за таку ціну, що навіть соромно казати. Король Англії пішов за сім доларів, а його перший міністр — за дев’ять, хоч за короля можна було б дати дванадцять доларів, а за мене й п’ятнадцять. Але так буває завжди: коли торгівля млява, то хоч би який чудовий товар ви пропонували — зиску не ждіть, і я раджу вам про це пам’ятати. Якби граф був трохи розумніший, то…
А втім, хай він горить, я зовсім не збираюся співчувати йому. Я розлучаюся з ним без жалю; я розкусив, що це за один.
Работорговець купив нас обох і прикував до спільного ланцюга в хвості валки. Опівдні ми вже виходили з Камбенета, і я думав про химерні вибрики долі: король Англії та його перший міністр, скуті по руках і ногах, уярмлені, бредуть у невільницькому каравані вулицею, де повно гультяїв, повз відчинені вікна, біля яких сидять вродливі та добрі жінки, і хоч би хто зацікавився, хоч би хто звернув увагу! В кінцевому підсумку, це свідчить тільки про те, що в королі немає нічого божественного, що він нічим не відрізняється від першого-ліпшого волоцюги. Самі б ви нізащо не здогадалися, що він король. Та тільки-но вам про це скажуть — господи! Вам забиває дух, від самого його вигляду. Які ж ми всі дурні! Дурні від" народження.
Розділ XXXV
СУМНА ПРИГОДА
Світ повен несподіванок. Король похмуро мовчав; це було природно. Але, що, по-вашому, ятрило йому душу? Те, що він із захмарних висот упав на дно, був князем, а став гряззю, проміняв корону на кайдани? Ні, і ще раз ні! Найбільше допікало йому не це, а те, що його продано так дешево! Він ніяк не міг примиритися з тим, що ціна йому всього-на-всього сім доларів! Упевнившись у цьому, я довго не міг отямитись: це неможливо, це неприродно, думав я. Та коли до мене повернулась ясність думки та здатність аналізувати, я зрозумів, що помилявся: нічого неприродного тут не було! І ось чому: король — поняття вигадане, штучне, отже й королівські почуття наскрізь штучні, наче рухи механічної ляльки; але як людина він наділений суто людськими, справжніми, не фіктивними почуттями. Будь-якій звичайній людині дуже прикро усвідомлювати, що її недооцінюють! І як звичайна людина король — дарма, що він був король, — страждав од такої зневаги.
Хай йому чорт, ин геть заморочив мене доказами, що на великому ринку за нього дали б щонайменше двадцять п’ять доларів, — це була явна нісенітниця, плід сліпої зарозумілості, бо стільки не дали б навіть за мене. Але питання це було делікатне, і я дипломатично вирішив не суперечити йому. Більше того, мені довелося псові очі продати й безсоромно підтвердити, що він і справді вартий двадцяти п’яти доларів, хоч я добре знав, що споконвіку не було короля, вартого половини цієї суми, а протягом наступних тринадцяти століть не буде короля, вартого навіть її чверті. Він страшенно набрид мені. Хоч би про що він заводив мову — про види на врожай чи про погоду, про політику чи про собак, котів, мораль, богослов’я, — я тільки зітхав, знаючи, що скінчить він отими триклятими сімома доларами. Коли ми спинялися десь у людному місці, він кидав на мене виразний погляд — мовляв, якби його спробували продати знову цим людям, то виручили б набагато більше. Щиро кажучи, коли короля продали за сім доларів, я спершу навіть відчув зловтіху, але тепер, наслухавшись його скарг та нарікань, я був би щасливий, якби за нього дали цілу сотню. І головне, цьому не видно було кінця-краю, бо щодня, мандруючи з міста до міста, ми опинялися перед натовпом можливих покупців і слухали, як, оглядаючи нас, вони казали про короля приблизно таке:
— Подивися на того ледаря, — ціна йому три долари в базарний день, а гонору на всі тридцять. Якби ж то за гонор та ще й приплачували!
Врешті такі зауваження призвели до невеселих наслідків. Наш хазяїн, людина практична, збагнув, що ця вада відлякує від короля всіх можливих покупців, і він заходився вибивати гонор із його найяснішої величності. Я міг би дати хазяїнові кілька корисних порад, але промовчав, бо той, хто напучує рабовласника, тільки шкодить справі, яку обстоює. Я он скільки сил поклав на те, щоб зробити з короля селюка, причому учень він був слухняний і старанний. Але силоміць змусити короля перемінити королівські манери на рабські? Що ж, нехай спробує. Я йому не заздрив. Я не вдаватимусь у деталі — гадаю, їх домалює вам ваша уява. Скажу тільки, що за тиждень батіг, палиця й кулак добре попрацювали: на короля прикро було дивитись. Та хоч на тілі його не знайшлося б живого місця, духом він не підупав. Хоч який тупий був наш работорговець, а й він зрозумів, що навіть у рабі іноді неможливо вбити людину і що кістки ламаються легше, ніж мужність. Зрозумів він і те, що цей горішок йому не по зубах: що жорстокіше катував він короля, то лютіше той кидався на нього. Кінець кінцем хазяїн здався, й король залишився при своєму гонорі. Виявилося, що король був більше, ніж король, — він був людина; а із людини людське не виб’єш.
З місяць ми тяжко поневірялися, блукаючи по всіх усюдах, і знаєте, хто з жителів тодішньої Англії найбільше цікавився питаннями рабства? Його величність король! Так, його колишня цілковита байдужість поступилася місцем глибокому інтересові. Він став найзапеклішим викривачем рабства з усіх, яких мені будь-коли доводилося слухати. Тож я наважився знову поставити йому запитання, яке вже ставив кілька років тому і на яке дістав тоді таку гостру відповідь, що надовго втратив охоту порушувати цю тему. Я спитав, чи не має він наміру скасувати рабство.
Король відповів не менш гостро, ніж тоді, але тепер слова його видалися мені музикою, чудовою, милозвучною музикою, дарма що він ужив вельми непристойну лайку та ще й поквапився вставити її в середину фрази, а не приберіг, як заведено, на самий кінець.
Тепер і мені захотілося визволитись. Доти я не те що не прагнув волі, ні, цього я сказати не можу, я прагнув її, але не хотів ризикувати життям і відраджував від необачних кроків короля. Але тепер — о, тепер усе виглядало зовсім інакше! Тепер за свободу варто було заплатити будь-якою ціною. Я виробив план, на мій погляд, надзвичайно вдалий. Здійснення його, щоправда, потребувало чимало часу й терпіння. Можна було б знайти й швидші і не менш надійні шляхи, але навряд чи знайшовся б іще один шлях, такий артистичний, такий ефектний. А тому я вирішив не зрікатися свого плану, хоч виконання його могло відсунути наше визволення на кілька місяців.
Наші мандри не обходилися без пригод. Одного вечора, коли до села, куди ми прямували, лишалась іще миля, раптом знялася хуртовина. Щільна пелена снігу оповила нас, мов туман, засліпила, і незабаром ми заблудили. Хазяїн, наляканий можливістю втрат, нещадно батожив нас, але цим тільки погіршував справу, бо його батіг гнав нас геть від дороги, а отже, і від порятунку. Знесилені, ми врешті спинилися, збились докупи й попадали в сніг.