Реєстрація зайняла понад годину. Потім треба було пройти через службу безпеки аеропорту. На проходження контролю пішла ціла година. Коли Володимир із сім'єю стали в чергу до стійки паспортного контролю, була вже десята вечора. Тут народу юрмилося не менше ніж у попередніх точках: усі стояли не в лінію, а абияк, маневруючи й лаючись за право стати ближче до початку черги.
Коли настала черга Володимира із сім'єю, на нього раптом навалилася вся тяжкість становища. Якщо план не спрацює, його, напевно, заарештують, а в разі арешту він, найімовірніше, згине у в'язниці. Проста й буденна процедура перетину кордону була для Володимира без перебільшення питанням життя чи смерті.
До рейсу залишалося менше ніж сорок хвилин, коли вони перетнули червону лінію, що відділяла зону паспортного контролю, і підійшли до стійки. Працівник прикордонної служби аеропорту, молодий, ясноокий і рожевощокий хлопець із потом, що виступив на лобі, не відриваючи погляду від монітора, сказав:
— Ваші документи.
Володимир почав діставати з портмоне паспорти й посадкові талони.
— Який метушливий сьогодні вечір, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав якомога невимушено.
Працівник аеропорту пробурчав щось нерозбірливе й похмуро глянув на Володимира, чекаючи на документи.
— Ось, будь ласка. — Володимир простягнув йому документи.
За поточну зміну це був, мабуть, уже п'ятисотий паспорт, який молодик узяв для перевірки. Зазвичай працівники паспортного контролю ретельно вивчають кожен документ: вводять дані в комп'ютер, чекають на відповідь і тільки після цього ставлять у ньому штамп. Однак того дня вони не мали часу на повну перевірку, інакше це спричинило б величезні затримки, і половина пасажирів запізнилася б на свої рейси.
Прискорюючи процедуру, молодик швидко перегорнув усі паспорти, а потім поставив на останніх сторінках червоний штамп про виїзд. Повернувши їх Володимиру, він одразу ж вигукнув:
— Наступний!
Вони поспішили далі й потрапили в літак всього за п'ятнадцять хвилин до вильоту. Сіли, пристебнули ремені й перевели дух, радіючи, що все завершилося щасливо. За кілька годин вони прибули до Італії.
Володимир зателефонував мені пізно ввечері після приземлення.
— Білле, ми в Мілані! — вигукнув він.
У мене відлягло від серця: Володимир у безпеці.
28. Хабаровськ
Володимир уже був у безпеці, але Едуард, як і раніше, перебував десь у Росії. Звісток від нього не надходило.
Навіть його дружина не знала, де він. Після того як Едуард попрощався з нею на Університетському проспекті, він зупинився в друга на сході столиці, за Садовим кільцем, і перебував там протягом двох днів, нікуди не виходячи й ні з ким не спілкуючись телефоном. Протягом дня він був у квартирі сам, а коли друг повертався додому, вони обговорювали ситуацію й планували подальші дії. Едуард, як і раніше, не був готовий покидати країну. Поки що не готовий.
На світанку третього дня по Едуарда приїхав інший товариш і відвіз його на свою квартиру. Але перед тим вони покружляли містом — Едуард сидів позаду. Переконавшись, що хвоста немає, вони поїхали до пункту призначення.
На новому місці він провів ще два дні. Переїзди починали його нервувати. Едуард звик приймати рішення сам, а тут доводилося покладатися на інших. Він не міг користуватися телефоном й електронною поштою. Усе, що йому лишалося, — дивитися новини й ходити з кутка в куток чужою квартирою. Він почував себе, як звір у клітці, і від цього ще більше переживав.
До кінця першого тижня один приятель Едуарда повідомив, що штат працівників, які займаються його пошуком в Москві, збільшили.
Кільце стискалося, і залишатися в Москві ставало дедалі небезпечніше.
Він усе ще не був упевнений, що слід залишити Росію, тим паче визнати поразку. Треба було знайти надійну схованку в іншому місті. Едуард розмірковував поїхати нічним поїздом до Воронежа чи Нижнього Новгорода, але там він буде сам. Едуард був досвідченим юристом, але ніяк не втікачем-нелегалом, тому йому самому було важко протриматися й тиждень. Потрібні були дві речі: місце якомога далі від Москви й надійний товариш, який надасть безпечне укриття.
Едуард почав перегортати записник. Погляд зупинився на одному імені — Михайло з Хабаровська. Багато років тому Едуард надавав йому юридичну допомогу в складній справі, і той уникнув тривалого ув'язнення.
Едуард зателефонував Михайлові на Далекий Схід з нового мобільного телефону та пояснив ситуацію. Коли він закінчив, Михайло сказав: "Якщо зможеш дістатися Хабаровська, я сховаю тебе скільки знадобиться".
Хабаровськ якнайкраще підходив по віддаленості від Москви: між цими містами понад шість тисяч кілометрів, це на чотириста вісімдесят кілометрів більше ніж відстань від Лондона до екватора. Проблема була в тому, як туди дістатися. Їхати машиною занадто довго, рано чи пізно якісь здирники-даішники зупинять його, і це може закінчитися дуже погано. Поїзд теж проблематичний варіант — під час купівлі квитка його ім'я засвітиться в системі, і погані хлопці матимуть цілий тиждень на здогадку, що до чого, поки Едуард трястиметься рейками в металевій коробці.
Найкращим рішенням залишався переліт. Ім'я в систему потрапить, але переліт займе всього вісім годин, а значить у переслідувачів буде менше часу.
Бажаючи збільшити шанси на успіх, Едуард вирішив, що найбезпечніше вилітати в п'ятницю пізно ввечері — слідчі напередодні вихідних уже напевно відкоркують пляшки й не встигнуть обробити нові дані, поки він не приземлиться. Едуард приїхав за півтори години до вильоту в аеропорт "Домодєдово", який обслуговує більшість регіональних рейсів, і пішов до квиткової каси. Касир назвав вартість квитка — 56 890 рублів. Едуард дістав гаманець і відрахував готівку. Він простягнув гроші, намагаючись вдавати байдужість, хоч на душі було тривожно. Сума була чимала, але жінка спокійно прийняла їх, продовжуючи щось друкувати, а згодом з усмішкою вручила квиток і побажала приємної подорожі.
Перший бар'єр подолано.
Наступні перешкоди до зльоту — огляд багажу й перевірка під час виходу на посадку. Незабаром Едуард щасливо подолав і це, але попереду була ще одна: з купівлею квитка його ім'я потрапило в систему, і в аеропорту Хабаровська Едуарда цілком могли чекати колеги його ворогів. Поки літак перетинав уночі сім часових поясів, він намагався заснути, але марно.
Коли літак нарешті зробив посадку в Хабаровську, Едуард почував себе зовсім змученим і розбитим. Літак підкотив до стоянки й завмер. Подали трап. Двері відчинилися, нечисленні пасажири зійшли та попрямували пішки до термінала. Виходячи з салону, Едуард пригнув голову й просто на паркувальному майданчику літака побачив чорний автомобіль. Серце завмерло, але тут він помітив поряд з машиною Михайла, що привітно усміхався.
Едуард спустився трапом з невеликою сумкою в руці. Михайло відвіз його, минаючи будівлю аеропорту, до непримітного приміського готелю, де вже було заброньовано номер.
Ми не знали, де перебуває Едуард, що з ним відбувається і чи не в небезпеці він. Ми не могли допомогти йому в Росії, але це зовсім не означало, що ми не мали способів дізнатися, що проти нього починають. На початку вересня ми отримали копії матеріалів із суду в Казані. Найзловіснішим документом були "свідчення" Віктора Маркелова, що вкрав наші компанії й судимого в минулому за ненавмисне вбивство. Він заявив, що діяв за наказами якогось Октая Гасанова, який помер від кардіосклерозу за два місяці до розкрадання коштів. Крім того, Маркелов стверджував, що всі розпорядження Гасанов отримував нібито від Едуарда Хайретдінова, а той від мене.
Тепер ми зрозуміли, що чекає Едуарда, якщо він залишиться в Росії: корупціонери в погонах рано чи пізно знайдуть і заарештують його. У слідчому ізоляторі на нього тиснутимуть, щоб отримати свідчення, ніби ми з ним вкрали 5,4 мільярда рублів (230 мільйонів доларів). Якщо він погодиться, то вони, можливо, виявлять "м'якість" і дадуть кілька років колонії. Якщо ж він відмовиться, то його просто вб'ють, і тоді все, що сказав Маркелов, вважатимуть у Росії "офіційною правдою".
Нам треба було знайти спосіб передати йому інформацію. Вадим вирішив залишити коротке повідомлення декільком московським знайомим Едуарда в разі, якщо він вийде з ними на зв'язок: "Є нова інформація. Твоє життя в небезпеці. Їдь якнайшвидше".
Ми пізніше дізналися, що Едуард усе-таки отримав це повідомлення, але навіть після цього продовжував затято стояти на своєму. Він сподівався, що якщо наші заяви про крадіжку 5,4 мільярда рублів, які ми сплатили як податки, розгляне хтось із високих чиновників, то все ще може вирішитися.
Однак Михайло, який ховав Едуарда, почав нервувати, розуміючи, що тепер навіть у Хабаровську залишатися надто небезпечно. Він надав Едуарду двох озброєних охоронців, які відвезли його на таємну дачу Михайла за сотню кілометрів від міста. Дача була обладнана генератором для подачі електрики й тепла, а в розпорядженні Едуарда були супутниковий зв'язок та машина. Місця були невимовної краси: дика природа, тайга, непрохідні хащі та річки, що рясніли рибою.
За два тижні перебування за містом Едуард отримав повідомлення від Михайла. Один з близьких друзів Едуарда приїжджає до Хабаровська, щоб передати йому новини особисто. Едуард сприйняв це як добрий знак, інакше навіщо комусь перетинати всю країну, щоб передати погані звістки? Через два дні він з охоронцями сів у машину й вирушив до кафе на околиці Хабаровська зустрітися з московським гостем. Едуарду вистачило одного погляду на друга, щоб солодкі надії миттю розвіялися. Той тяжко потис йому руку, вони сіли за столик, замовили чай і почали розмову.
— Ми всіх долучили, Едуарде, — сказав він. — Але до справи проти вас причетні надзвичайно впливові люди. Ніщо не зміниться і проблему не розв'язати.
— Тоді навіщо треба було проходити весь цей шлях? Тільки щоб сказати мені про це?
Нахилившись, гість продовжив:
— Для того, Едуарде, щоб повідомити тобі віч-на-віч: ти маєш виїхати з Росії. Тебе тут можуть вбити. Вони не зупиняться ні перед чим.
Ці слова підтвердили найгірші побоювання Едуарда й переконали його в неможливості далі залишатися в Росії.