Вони приїхали в ланцюг, кілька куль пролетіло над ними, і вони мовчки зупинилися. Дивитися в ланцюзі нічого було, так як і з того місця, на якому вони раніше стояли, ясно було, що по кущах і ярах кавалерії діяти неможливо, і що французи обходять ліве крило. Генерал і полковник строго і значно дивилися, як два півні, що готуються до бою, один на одного, марно чекаючи ознак боягузтва. Обидва витримали іспит. Так як говорити було нічого, і ні тому, ні іншому не хотілося подати привід іншому сказати, що він перший виїхав з-під куль, вони довго простояли б там, взаємно випробовуючи хоробрість, якби в цей час в лісі, майже ззаду їх, не почулося тріскотіння рушниць і глухий злитий крик. Французи напали на солдатів, які перебували в лісі з дровами. Гусарам вже не можна було відступати разом з піхотою. Вони були відрізані від шляху відступу ліворуч французького ланцюга. Тепер, як не незручна була місцевість, необхідно було атакувати, щоб прокласти собі дорогу.
Ескадрон, де служив Ростов, тільки що встиг сісти на коней, був зупинений лицем до ворога. Знову, як і на Енському мосту, між ескадроном і ворогом нікого не було, і між ними, розділяючи їх, лежала та сама страшна риса невідомості і страху, як би риса, яка відокремлює живих від мертвих. Всі люди відчували цю рису, і питання про те, чи перейдуть чи ні і як перейдуть вони рису, хвилювало їх.
До фронту під'їхав полковник, сердито відповів щось на питання офіцерів і, як людина, що відчайдушно наполягає на своєму, віддав якийсь наказ. Ніхто нічого певного не говорив, але по ескадрону пронеслася чутка про атаку. Пролунала команда шикування, потім вискнули шаблі, вийняті з піхов. Але все ще ніхто не рухався. Війська лівого флангу, і піхота і гусари, відчували, що начальство само не знає, що робити, і нерішучість начальників передалася військам.
"Швидше, швидше б", думав Ростов, відчуваючи, що нарешті-то настав час пізнати насолоду атаки, про яку він так багато чув від товаришів-гусарів.
— З Богом, г'ебята, — пролунав голос Денисова, — г'исюю, маг'ш!
У першому ряду заколихались крупи коней. Грачик потягнув поводи і сам рушив.
Справа Ростов бачив перші ряди своїх гусар, а ще далі попереду виднілася йому темна смуга, яку він не міг розглянути, але вважав ворогом. Постріли були чутні, але на віддалі.
— Додай рисі! — почулася команда, і Ростов відчував, як піддає задом, перебиваючи в галоп, його Грачик.
Він вперед вгадував його рухи, і йому ставало все веселіше і веселіше. Він помітив самотнє дерево попереду. Це дерево спочатку було попереду, на середині тієї межі, яка здавалася настільки страшною. А ось і перейшли цю межу, і не тільки нічого страшного не було, але все веселіше і жвавіше ставало. "Ох, як я рубану його", думав Ростов, стискаючи в руці ефес шаблі.
— О-о-о-а-а-а !! — загули голоси. "Ну, потрапся тепер хто б не був", думав Ростов, вдавлюючи шпори Грачику, і, переганяючи інших, випустив його на повний кар'єр. Попереду вже видно було ворога. Раптом, як широким віником, стьобнуло щось по ескадрону. Ростов підняв шаблю, готуючись рубати, але в цей час солдат Нікітенко, який скакав попереду, відділився від нього, і Ростов відчув, як уві сні, що продовжує нестися з неприродне швидкістю вперед і разом з тим залишається на місці. Ззаду знайомий гусар Бондарчук наскакав на нього і сердито подивився. Кінь Бондарчука шарахнувся, і він обскакав мимо.
"Що ж це таке? я не посуваються? — Я впав, я убитий ... " в одну мить запитав і відповів Ростов. Він був уже один посеред поля. Замість коней, що рухалися, і гусарських спин він бачив навколо себе нерухому землю і стерню. Тепла кров була під ним. "Ні, я поранений, і кінь вбитий". Грачик піднявся було на передні ноги, але впав, придавивши сідокові ногу. З голови коня текла кров. Кінь бився і не міг встати. Ростов хотів піднятися і впав теж: ташка зачепилася за сідло. Де були наші, де були французи — він не знав. Нікого не було довкола.
Звільнивши ногу, він піднявся. "Де, з якого боку була тепер та межа, яка так різко відділяла два війська?" — він питав себе і не міг відповісти. "Вже не погане що-небудь трапилося зі мною? Чи бувають такі випадки, і що треба робити в таких випадках? " — запитав він сам себе встаючи; і в цей час відчув, що щось зайве висить на його лівій занімілою руці. Кисть її була, як чужа. Він оглядав руку, марно відшукуючи на ній кров. "Ну, ось і люди, — подумав він радісно, видючі кілька чоловік, що бігли до нього. — Вони мені допоможуть! " Попереду цих людей біг один в дивному ківері і у синій шинелі, чорний, засмаглий, з горбатим носом. Ще два і ще багато бігло ззаду. Один з них промовив щось дивне, неросійське. Між задніми такими ж людьми, в таких же ківерах, стояв один російський гусар. Його тримали за руки; позаду його тримали його коня.
"Мабуть, наш полонений ... Так. Невже і мене візьмуть? Що це за люди? " все думав Ростов, не вірячи своїм очам. "Невже французи?" Він дивився на французів, що наближалися, і, не дивлячись на те, що за секунду скакав тільки затим, щоб наздогнати цих французів і порубати їх, близькість їх здавалася йому тепер така жахлива, що він не вірив своїм очам. "Хто вони? Навіщо вони біжать? Невже до мене? Невже до мене вони біжать? І навіщо? Вбити мене? Мене, якого так люблять всі? " — Йому згадалася любов до нього його матері, сім'ї, друзів, і намір ворогів вбити його здався неможливим. "А може, — і вбити!" Він більше десяти секунд стояв, не рухаючись з місця і не розуміючи свого становища. Передній француз з горбатим носом підбіг так близько, що вже видно було вираз його обличчя. І розпалена чужа фізіономія цього чоловіка, який з багнетом навпереваги, стримуючи подих, легко підбігав до нього, злякала Ростова. Він схопив пістолет і, замість того щоб стріляти з нього, кинув їм у француза і побіг до кущів що було сили. Не з тим почуттям сумніву і боротьби, з яким він ходив на Енській міст, біг він, а з почуттям зайця, що тікає від собак. Одне нероздільне почуття страху за своє молоде, щасливе життя володіло всією його істотою. Швидко перестрибуючи через межі, з тою стрімкістю, з якою він бігав, граючи в горюдуба, він летів по полю, зрідка обертаючи своє бліде, добре, молоде обличчя, і холод жаху пробігав по його спині. "Ні, краще не дивитися", подумав він, але, підбігши до кущів, озирнувся ще раз. Французи відстали, і навіть в ту хвилину як він озирнувся, передній тільки що змінив рись на крок і, обернувшись, щось сильно кричав задньому товаришеві. Ростов зупинився. "Що-небудь не так, — подумав він, — не може бути, щоб вони хотіли вбити мене". А між тим ліва рука його була така важка, як ніби двопудовою гиря була привішена до неї. Він не міг бігти далі. Француз зупинився теж і прицілився. Ростов примружився і нагнувся. Одна, друга куля пролетіла, з дзижчанням повз нього. Він зібрав останні сили, взяв ліву руку в праву і побіг до кущів. У кущах були російські стрілки.
XX
Піхотні полки, заскочені зненацька в лісі, вибігали з лісу, і роти, змішуючись з іншими ротами, йшли безладними натовпами. Один солдат з переляку промовив страшне на війні і безглузде слово: "відрізали!", І слово разом з почуттям страху передалося всій масі.
— Обійшли! Відрізали! Пропали! — кричали голоси біжучих.
Полковий командир, в ту саму хвилину як він почув стрілянину і крик ззаду, зрозумів, що сталося щось жахливе з його полком, і думка, що він, взірцевий, який багато років служив, ні в чому не винуватий офіцер, міг бути винен перед начальством в помилці або нерозпорядливості, так вразила його, що в ту ж хвилину, забувши і непокірного кавалериста-полковника і свою генеральську сановитість, а головне — абсолютно забувши про небезпеку і почуття самозбереження, він, вхопившись за луку сідла і нещадно стискуючі острогами коня, поскакав до полку під градом куль, які обсипали, але щасливо минули його. Він бажав одного: дізнатися, в чому справа, і допомогти і виправити будь-що-будь помилку, якщо вона була з його боку, і не бути винним йому, який двадцять два роки служив; йому, ні в чому не поміченому, зразковому офіцерові.
Щасливо проскакавши між французами, він під'їхав до поля за лісом, через який бігли наші і, не слухаючись команди, спускалися під гору. Настала та хвилина морального коливання, яка вирішує долю битв: чи послухають ці розгублені юрми солдатів голосу свого командира або, озирнувшись на нього, побіжать далі. Незважаючи на відчайдушний крик перш настільки грізного для солдата голосу полкового командира, незважаючи на розлючене, багрове, на себе не схоже обличчя полкового командира і махання шпагою, солдати все бігли, розмовляли, стріляли в повітря і не слухали команди. Моральне коливання, що вирішує долю битв, очевидно, завершувалось на користь страху.
Генерал закашлявся від крику і порохового диму і зупинився в розпачі. Все здавалося втрачено, але в цю хвилину французи, що наступали на наших, раптом, без видимої причини, побігли назад, зникли з узлісся, і в лісі показались російські стрілки. Це була рота Тимохіна, яка одна в лісі втрималася в порядку і, засівши в канаву під лісом, несподівано атакувала французів. Тимохін з таким відчайдушним криком кинувся на французів і з такою безумною і п'яною рішучістю, з одною шпажкою, набіг на ворога, що французи, не встигнувши оговтатись, покидали зброю і побігли. Долохов, який біг поруч з Тимохіним, в упор вбив одного француза і перший взяв за комір офіцера, що здався. Ті, що бігли, повернулися, батальйон зібрався, і французи, які розділили було на дві частини війська лівого флангу, на мить були відтіснені. Резервні частини встигли з'єднатися, і втікачі зупинилися. Полковий командир стояв з майором Економовим біля мосту, пропускаючи повз себе відступаючі роти, коли до нього підійшов солдат, взяв його за стремено і майже притулився до нього. На солдата була синювата, фабричного сукна шинель, ранця і ківери не було, голова була пов'язана, і через плече була надіта французька зарядна сумка. Він в руках тримав офіцерську шпагу. Солдат був блідий, блакитні очі його нахабно дивилися в обличчя полковому командиру, а рот усміхався. Незважаючи на те, що полковий командир був зайнятий відданням наказу майору Економову, він не міг не звернути уваги на цього солдата.
— Ваше Превосходительство, ось два трофея, — сказав Долохов, вказуючи на французьку шпагу і сумку.