А тепер скажіть мені, де ця школа, що це за школа і всі подробиці про неї!
– Перш ніж я зможу дати вам добру пораду, – сказав містер Вікфілд, – вважаю за потрібне звернутися до вас з моїм старим запитанням. Яка ваша мета?
– Чорти б вас узяли! – вигукнула моя бабуся. – Завжди закидає вудочку далеко за метою, коли вона плаває на самісінькій поверхні. Зробити дитину щасливим і корисним членом суспільства – ось моя мета!
– Тут, мабуть, подвійна мета, гадаю, – сказав містер Вікфілд, похитуючи головою і недовірливо посміхаючись.
– Подвійну нісенітницю ви мелете! – відказала бабуся. – Ви вихваляєтеся, що маєте одну ясну мету в усьому, що робите. Та невже ви думаєте, що ви – єдиний розумний чоловік у цілому світі?
– Та ні, але в мене тільки одна мета в житті, міс Тротвуд, – відказав він, усміхаючись. – У інших людей є десятки, сотні, тисячі цілей. У мене тільки одна! Ось у чому різниця. А втім, не про це йдеться. Найкраща школа? Яка б там не була ваша мета, але ви хочете найкращу школу!
Бабуся на знак згоди кивнула головою.
– У найкращій школі, – сказав містер Вікфілд, розмірковуючи, – ваш онук тепер не може оселитись.
– Але він міг би оселитися десь у іншому місці, я гадаю? – сказала бабуся.
Містер Вікфілд визнав це за можливе. Після невеликої розмови він запропонував бабусі самій піти з ним до школи і на основі власних спостережень схвалити його вибір. Після цього він мав намір завітати з нею до деяких будинків, де я міг би знайти квартиру. Бабуся згодилася на цю пропозицію, і ми всі троє зібралися йти, але раптом він зупинився й сказав:
– Наш маленький приятель, можливо, матиме деякі заперечення проти наших розпоряджень. Чи не краще йому лишитися тут і почекати на нас?
Бабуся, очевидно, вважала це незручним; але я сказав, що радо готовий зостатися, якщо їм завгодно. Вони пішли самі, а я лишився в конторі містера Вікфілда, чекаючи на їх повернення, на тому ж стільці, на якому сидів раніше.
Стілець цей стояв навпроти вузького коридору, що закінчувався маленькою круглою кімнатою; у вікні цієї кімнати я вперше побачив бліде обличчя Урії Гіпа. Він відвів нашого поні до найближчої стайні і тепер сидів у цій кімнаті за конторкою, на поверхні якої стояла мідна рамка для паперів. Урія Гіп переписував документ, вставлений у цю рамку. Хоч лице його було обернуте до мене, я гадав спочатку, що він не може бачити мене через писання; проте коли я подивився уважніше, то зніяковіло помітив, що і тепер, і перед тим безсонні очі його, наче два червоні сонця, непомітно пильнували мене цілу хвилину чи навіть більше, поки він писав, чи прикидався, що писав. Я зробив кілька спроб сховатися від його очей, – наприклад, ставав на стілець, аби роздивитися мапу на стіні навпроти, чи поринав у шпальти місцевої газети – але очі Урії Гіпа знову і знову притягали мене; і коли б я не глянув у іхній бік, ці два червоні сонця або щойно сходили, або щойно заходили.
Нарешті, на превелику мою радість, бабуся та містер Вікфілд повернулися після досить тривалої відсутності. Їхня прогулянка була не такою успішною, як мені хотілося. Школа була досконала, це не підлягало сумнівам. Але бабці не подобалася жодна з квартир, що їх вони оглянули для мене.
– Це дуже прикро, – сказала бабуся. – Не знаю вже, що й робити, Троте!
– Це справді прикро, – зазначив містер Вікфілд. – Але знаєте, що можна зробити, міс Тротвуд?
– А що? – запитала бабуся.
– Залиште на деякий час вашого внука тут. Він спокійний хлопець. Мені він зовсім не заважатиме. Для навчання дім цей дуже придатний. Він тихий, мов монастир, і майже такий великий. Залиште хлопця в мене.
Бабусі, очевидно, подобалася ця пропозиція. Проте міс Бетсі, так само, як і мені, ніяково було користатися з цієї люб'язності.
– Та ну ж бо, міс Тротвуд, – вів далі містер Вікфілд. – Так ми зможемо подолати ці труднощі. Зрозуміло, таке розпорядження ми зробимо тільки на деякий час. Якщо згодом ми побачимо, що воно порушує наш обопільний комфорт, то ми зможемо змінити це. Тим часом буде змога підшукати для нього якесь краще місце. Ліпше вже вам вирішити цього разу залишити його в мене.
– Я дуже вам вдячна, – сказала бабуся, – і внук мій теж, як бачите, радіє з вашої пропозиції, але...
– Та ну ж бо! Знаю, що ви маєте на думці, – скрикнув містер Вікфілд. – Але я не хочу обтяжувати вас боргом послуг. Ви можете платити за хлопця, якщо вам завгодно. Умови мої не дуже важкі, але можете платити, якщо хочете.
– З цією умовою, – відказала бабуся, – я дуже рада залишити його у вас, хоч ви робите мені велику ласку, на яку я зовсім не розраховувала.
– Отже, ходімо тепер знайомитися з моєю маленькою господинею, – сказав містер Вікфілд.
Ми пішли нагору дивними старовинними сходами з таким широким поруччям, що ним, як східцями, легко було б зійти нагору. Двері відчинились, і ми ввійшли до напівтемної старовинної вітальні, освітленої трьома чи чотирма химерними вузенькими вікнами, що я їх помітив ще з вулиці. Усі крісла, столи, так само як і бантини на стелі, були, очевидно, зроблені з того ж дубового дерева, що і блискуча підлога. То була затишно мебльована кімната, з фортепіано, милими зеленими і червоними кріслами та букетами свіжих квітів. По кутках розставлені були дбайливою рукою столики, етажерки, книжкові шафи. Кожен куток здавався найприємнішим у кімнаті, але варто було лише глянути в інший куток, аби переконатися, що й він прекрасний, а може, навіть і кращий за попередній. Усе тут було відзначено чистотою й охайністю, які ще з вулиці вражали в цьому будинку.
Містер Вікфілд постукав у двері в кутку панельної стіни, і до нас швидко вибігла дівчинка, майже одних років зі мною. Вона кинулася на шию містера Вікфілда і поцілувала його. З першого ж погляду я помітив у неї лагідний і ніжний вираз обличчя тієї леді, яка дивилася на мене внизу з рами свого портрета. Мені здалося, ніби портрет виріс у дорослу жінку, а оригінал його лишився дитиною. В її очах виблискували щастя й радість, хоч разом з тим уся її постать пройнята була якимсь тихим, безжурним, серйозним спокоєм, якого я не забував ніколи, якого я ніколи не забуду.
– Ось моя маленька господиня, – сказав містер Вікфілд, – донька моя, Агнес!
Я почув, як він сказав ці слова, і побачив, як він тримав її руку, і зрозумів, що було єдиною метою в його житті.
На корсажі в неї висіло кільце з ключами; вона мала вигляд поважної і серйозної господині старого будинку. Вона вислухала батька з чудовою посмішкою, коли він відрекомендував мене їй. По цьому ми пішли нагору оглядати мою кімнату. Господиня йшла попереду, показуючи нам дорогу. Чудова була в мене кімната, з дубовими меблями, з ромбічними віконцями!
Не пам'ятаю, коли саме в дитинстві побачив я картину на склі в церкві. Не пригадую також і змісту картини. Але коли маленька господиня, зійшовши нагору дубовими сходами, з поважним виглядом обернулася до нас, я мимоволі згадав цю картину, і від того часу цей мирний світлий образ назавжди пов'язаний для мене з Агнес Вікфілд.
Ми з бабусею були цілком задоволені зробленими розпорядженнями, і всі повернулися до вітальні нижнього поверху веселі й безжурні. Містер Вікфілд просив бабусю лишитися пообідати, але вона й слухати цього не схотіла, посилаючись на те, що їй треба до сутінків повернути хазяїнові сірого поні. Вікфілд знав її занадто добре, щоб наважуватися сперечатися з нею. Тому був приготовлений нашвидкоруч сніданок. Поснідавши, Агнес пішла до своєї гувернантки, а містер Вікфілд – до своєї контори. Лишившись самі, ми могли попрощатися, як нам хотілося.
Бабуся сказала мені, що містер Вікфілд влаштує для мене все й мені нічого не бракуватиме. Потім вона сказала мені найніжніші слова й дала найкращі поради.
– Троте, – закінчила вона, – намагайся виправдати сподівання твої власні, мої і містера Діка. Хай благословить тебе небо.
Я був надзвичайно зворушений і спромігся лише знову й знову дякувати їй та повторювати привіти містерові Діку.
– Ніколи, – сказала моя бабуся, – не будь підлим, ніколи не будь лицемірним; ніколи не будь жорстоким. Уникай цих трьох гріхів, Троте, і я завжди покладатимуся на тебе.
Я пообіцяв, як міг, не зловживати її добротою і не забувати її порад.
– Поні стоїть уже біля дверей, – сказала бабуся, – і я їду. Лишайся тут!
По цих словах вона поспішно обійняла мене і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Спочатку я остовпів від такого раптового від'їзду і трохи злякався, що образив її чимсь; але, виглянувши з вікна на вулицю, я побачив, як зажурено сідає вона в екіпаж і від'їздить, не озираючись, і зрозумів її краще, і відмовився від хибних висновків.
О п'ятій годині – це був час обіду містера Вікфілда – я привів до ладу свої думки і був готовий працювати виделкою і ножем. Стіл був накритий тільки на двох, для мене й містера Вікфілда, але Агнес була вже в кімнаті разом зі своїм батьком і сіла за столом навпроти нього. Я переконався, що містер Вікфілд не міг обідати без своєї доньки.
Пообідавши, ми пішли нагору до тієї ж вітальні, де були раніше. У затишному кутку Агнес поставила бокал для свого батька й графин портвейну. Я зрозумів, що вино втратило б для нього свій звичайний смак, коли б було поставлено на цей столик не руками його доньки.
Там посидів він, сьорбаючи вино – добряче сьорбаючи – щось зо дві години. Тим часом Агнес грала на фортепіано, співала, працювала, розмовляла з батьком і зі мною. Містер Вікфілд був дуже балакучий і веселий; але іноді очі його, зупиняючись на дівчинці, проймалися журбою, і він мовчав. Вона завжди миттю помічала це і завжди поспішала звеселити батька якимсь запитанням чи дитячими пестощами. Він одразу забував свої думки і знову наливав собі вина.
Агнес приготувала чай і господарювала за столом. Час після чаю минав так само, як і після вечері, аж нарешті Агнес зібралася йти до своєї спальні. Містер Вікфілд обійняв її, поцілував і, коли вона пішла геть, наказав запалити свічки в конторі. Тоді я теж пішов спати.
Але за деякий час я вийшов за ворота на вулицю, щоб знову глянути на старовинні будинки і на сірий собор. Любо мені було згадати, як у мандрах своїх пройшов я цим старим містом, повз цей самий будинок, не знаючи, що я тут житиму. Повертаючись, я побачив, як Урія Гіп зачиняє контору.