Ларсен став поволі повертати голову туди й сюди, то до сонця, то в тінь, певно, щоб переконатися, що він сприймає тінь і світло.
Я, своєю чергою, силкувався збагнути, як це йому вдається сприймати таку невідчутну річ, як тінь. Звісно, коли йому відібрало зір не до решти, коли зорові нерви його ушкоджені лиш частково, то це річ проста. Коли ж ні, то пояснення тільки одне — він відчуває шкірою різницю в температурі, коли на його обличчя падає тінь. А може — хто знає? — він угадував присутність предмета, якого не бачив, отим самим звісним "шостим чуттям"?
Не захотівши далі розгадувати, звідки падає тінь, він піднявся на палубу і пішов на бак швидко й рішуче, аж я здивувався. Та все ж і тепер у його ході ледь відчувалась непевність. Але я вже знав, у чому річ.
Мені стало смішно й прикро водночас, коли я побачив, як Вовк Ларсен, наткнувшись на мої черевики, підняв їх і поніс до камбуза. Я ще лишився подивитись, як він розпалює вогонь і варить собі їсти. Потім я скрався до кают-компанії, забрав мармелад і білизну, прослизнув назад повз камбуз, зійшов на берег і роззутий подався додому, щоб розповісти про все Мод.
РОЗДІЛ XXXIV
— Дуже погано, що "Привид" утратив щогли. А то ми могли б на ньому вибратися звідси. Як ви гадаєте, Гамфрі?
Я збуджено схопився на рівні й почав ходити туди й сюди:
— Ай справді, й справді...
Мод дивилася на мене, і очі її сяяли надією. Вона так вірила в мене! І думка про це подвоювала мої сили. Я пригадав слова Мішле 27: "Для чоловіка жінка — те саме, чим була земля для її легендарного сина: досить йому було впасти й торкнутись губами їй до грудей, як він знов набирався сили". І вперше я по-справжньому зрозумів чудовну правду цих слів. Хіба ж зі мною робилось не те саме? Хіба Мод не була для мене невичерпним джерелом сили й відваги? Досить мені тільки подивитись на неї, як я знову почуваю себе дужим.
— Це можна зробити, таки можна,— міркував я вголос.— Що можуть люди, те можу й я; і якщо навіть вони досі ніколи не робили такого, то я все ж зроблю.
— Що саме? Ради бога, що? — допитувалася Мод.— Кажіть же, не дражніть мене! Що ви можете зробити?
— Не я, а ми,— поправився я.— Що зробити? Не більш не менш як поставити щогли на "Привиді" й вибратися звідси.
— Гамфрі! — скрикнула вона.
І я відчув таку гордість за свій задум, наче його було вже здійснено.
— Але як же це зробити? — запитала вона.
— Не знаю,— відповів я.— Я тільки знаю, що маю тепер силу й можу зробити все, що завгодно.
Я самовпевнено всміхнувся — мабуть, занадто само-впевнено, бо вона опустила погляд і на мить замовкла. Потім зауважила:
— Але ж там капітан Ларсен...
— Сліпий і безпорадний,— не довго думаючи, відповів я, ніби відкинув його вбік, як соломинку.
— А його страшні руки! А як він стрибнув через відкритий люк — ви ж самі розповідали мені!
— Ну, то ви мусите пам’ятати також, як легко я вислизнув від нього,— весело відповів я.
— Втративши черевики.
— Бо ж не могли вони самі, без моїх ніг, утекти від Вовка Ларсена.
Ми обоє засміялися, а потім без жартів заходились розробляти план, як поставити щогли на "Привиді" й повернутися до великого світу.
Я ще пам’ятав, хоч і досить невиразно, шкільну фізику, а за останні кілька місяців набув деякого практичного досвіду з механіки. Однак мушу визнати, що, коли ми пішли до "Привида" роздивитися ближче, яка робота на нас чекає, і я загледів величезні щогли у воді, мені й руки впали. З чого починати? Якби хоч одна щогла стояла, то на неї можна б почепити талі. Але ж тут не було нічогісінько. Це ж однаково, що підняти самого себе за вушка від чобіт. Я знав принципи дії підойм, але де знайти опору?
Грот-щогла, п’ятнадцять дюймів завтовшки в основі й шістдесят п’ять футів завдовжки, хоч і надломлена, важила, як я прикинув, щонайменше три тисячі фунтів. А фок-щогла була ще грубша за неї й важила, певно, добрих три з половиною тисячі фунтів. З чого ж мені починати?
Мод мовчки стояла поруч мене, а я накидав у голові схему такелажної двоноги, що її моряки звуть "ножицями". Проте, хоч морякам вона відома давно, я на Острові Зусиль винайшов її наново. Коли зв’язати кінці двох стеньг, а потім їх підняти й закріпити на палубі так, щоб вони утворювали ніби перевернену римську цифру V, то матимемо до чого причепити талі. До перших талів, у разі потреби, можна приєднати й ще одні. А на шхуні ж є ще й брашпиль.
Мод побачила, що я знайшов раду, і погляд її потеплів.
— Що ви збираєтеся зробити? — спитала вона.
— Обрубати снасті! — відповів я, показуючи на поплутані кодоли, що звисали за борт.
О, як тішили мене самого ті рішучі слова: "Обрубати снасті!" Ну хто б міг уявити собі такий матроський вислів на устах Гамфрі Ван-Вейдена кілька місяців тому?
Було, певно, щось мелодраматичне і в моїй постаті, і в моєму голосі, бо Мод осміхнулася. Вона вміла дуже гостро оцінювати смішне, завжди неомильно бачила й відчувала фальш, хизування, претензійність. Це відбивалось і в її власній творчості, додавало їй гостроти й снаги. Серйозного критика, що має почуття гумору й силу вислову, світ завжди слухатиме. Отож її не можна було не слухати. Її почуття гумору було справді художнім почуттям міри.
— Я певна, що десь уже натрапляла на ці слова, в якійсь книжці,— прощебетала вона весело.
Я й сам був не позбавлений почуття міри, і самовпевненість моя враз зів’яла. Господар становища збентежився й відчув себе вкрай жалюгідним.
Вона враз простягла мені руку:
— Пробачте...
— Нічого, нічого,— видушив я з себе.— Так мені й треба. У мені таки багато школярського. А воно не завжди до речі, хоч нам таки справді доведеться обрубати снасті.
Якщо ви сядете зі мною в шлюпку, ми підпливемо до шхуни й розплутаємо їх.
— "Марсові — ножі у зуби й лізуть снасті обрубати",— процитувала вона, і до самого вечора ми весело працювали.
Мод утримувала шлюпку на місці, а я розплутував снасті. А яка там була плутанина! Фали, ванти, шкоти, нірали, штаги — все мокло у воді, і хвилі все поперекручували, попереплутували, збили клубком. Я намагавсь не різати більше, ніж необхідно, протягував довгі кінці попід гіками й щоглами, відв'язував фали й ванти, змотував їх бухтами на дні шлюпки, тоді знов розмотував, щоб протягти крізь вузол. Від цієї роботи я скоро вимок до рубця.
Вітрила доводилось обрізувати, а мокра парусина була дуже важка, і я просто надсаджувавсь. Та поки запала ніч, усі вітрила вже сохли, розстелені на березі. Закінчивши роботу, ми, стомлені й голодні, пішли вечеряти. Роботи було зроблено таки добрий шмат, хоч на перший погляд вона могла здатися й незначною.
Другого ранку я й моя вправна помічниця Мод спустилися в трюм шхуни, щоб очистити степси від уломлених шпорів щогл. Тільки-но розпочавши роботу, ми стукотом і грюкотом сполошили Вовка Ларсена.
— Гей, там, у трюмі! — гукнув він крізь відчинений люк.
Почувши його голос, Мод зразу підбігла до мене, ніби шукаючи захисту, і поки я розмовляв з Вовком Ларсеном, усе трималася за мою руку.
— Гей, там, на палубі! — відповів я.— Доброго ранку!
— Що ви робите там, у трюмі? — запитав він.— Хочете затопити мою шхуну?
— Якраз навпаки, підлагоджую її,— відказав я.
— Що ви там у біса лагодите? — знов запитав він трохи сторопіло.
— Та лаштуюся поставити щогли,— відповів я недбало, мовби то була найпростіша річ.
— Здається, Гампе, ви нарешті таки стали на власні ноги,— почули ми. Потім, хвильку помовчавши, він гукнув: — Слухайте, Гампе! Ви не можете робити цього.
— Чом не можу? Можу! — відповів я.— Вже й роблю.
— Але ж це моє судно, моя приватна власність. Що, як я не дозволю вам?
— Ви забуваєте,— відповів я,— що ви вже не найбільший шмат закваски. Колись ви були такий і могли мене з’їсти, як це ви любили казати. Але відтоді ви трохи поменшали, і тепер я можу з’їсти вас. Перекисла ваша закваска.
Він різко й прикро так засміявся.
— Я бачу, ви повернули мою філософію проти мене ж! Але глядіть, не помиліться, недооцінивши мене. Попереджаю вас задля вашого ж добра.
— Відколи це ви зробилися філантропом? — запитав я.— Мусите визнати, що, попереджаючи мене задля мого добра, ви непослідовні.
Не звертаючи уваги на мій сарказм, він сказав:
— А що коли я зараз закрию люк? Цього разу вам не пощастить обдурити мене, як тоді, в коморі.
— Вовку Ларсене,— відказав я суворо, вперше називаючи його на ймення.— Я нездатний застрелити безпорадну й безопірну людину, ви самі мені це довели, і я задоволений з цього, та й ви, либонь, теж. Але тепер я попереджую вас — не стільки для вашого добра, скільки для свого,— що застрелю вас ту саму мить, коли ви спробуєте чимсь нам зашкодити. Я можу вас застрелити хоч би й зараз, не сходячи навіть з місця; якщо маєте охоту, то, прошу, йдіть і закривайте люк.
— Ну, хай там як, а я забороняю вам, категорично забороняю займати мою шхуну.
— Що це ви, чоловіче! — відповів я докірливо.—Ви твердите, що це ваше судно, наче це дає вам якісь моральні права. А тим часом ви самі ніколи не зважали на моральні права інших людей. То невже ви гадаєте, що я зважатиму на ваші?
Я підійшов до люка, щоб побачити його ближче. Його обличчя не мало ніякого виразу й було зовсім не схоже на те, що я бачив останнього разу. Застиглий погляд незрячих очей ще й підсилював враження. Не дуже приємно було дивитись на таке обличчя.
— І вже ніхто, і навіть злидень Гамп, його не поважає,— глумливо промовив він.
Глум відчувався тільки в його голосі, а обличчя залишалося незворушне, без виразу, як і перше.
— Добридень, міс Брустер,— помовчавши, раптом сказав він.
Я здригнувся. Як він здогадався, що Мод тут? Вона ж навіть не поворухнулася. Невже він осліп не зовсім? А може, зір вертається до нього?
— Добридень, капітане Ларсене,—відповіла вона,— Як це ви дізнались, що я тут?
— Почув, як ви дихаєте. А Гамп має успіхи, правда?
— Не знаю,— відповіла вона, всміхаючись до мене.— Я ніколи не бачила його іншим.
— Варт було б побачити!
— Як на рекламі: препарат "Вовк Ларсен", приймати великими дозами. Містер Ван-Вейден до і після вживання,— пробурмотів я.
— Ще раз кажу вам, Гампе,— погрозливо промовив він,— краще не чіпайте моєї шхуни!
— А хіба вам не хочеться вибратися звідси так само, як і нам? — запитав я здивовано.
— Ні,— відказав він.— Я хочу тут померти.
— Ну, а ми не хочемо,— рішуче сказав я і знову зацюкав сокирою.
РОЗДІЛ XXXV
Другого дня, розчистивши степси і приготувавши все потрібне, ми заходились піднімати на шхуну обидві стеньги.