Ми вийшли З фаетону, щоб швидче перебігти до будинка садком. Але коло самого входу в будинок стикнулнся з чотирма дамами, з яких дві з роботами, одна з книжкою, а одна з собачкою швидким кроком ішли з другого боку. Дмитро тут ясе відрекомендував мене своїй матері, сестрі, тітці й Любові Сергіївні. На секунду вони зупинилися, але дощик починав накрапати частіше та частіше.
— Ходімо на галерею, там ти його ще раз познайомиш із нами,—сказала та, що я її прийняв за Дмитрову матір, і ми разом із дамами зійшли на сходи.
XXIII. НЕХЛЮДОВИ
Спочатку з усього цього товариства найбільше вразила мене Любов Сергіївна, що, держачи на руках болонку, позад усіх у товстих вєязаних черевиках підіймалася на сходи, і разів зо два Зупинившись, уважно оглянулась на мене й відразу після цього поцілувала собачку. Вона була дуже негарна з себе: руда, худор-лява, невисока на зріст, трохи кривобока. Що робило ще більш негарним її негарне обличчя —це чудна зачіска з проділем із-боку. (Одна з тих зачісок, що їх вигадують для себе лисі жінки). Я не міг знайти в ній жодної красивої риси, хоч дуже старався, шануючи свого друга. Навіть карі очі її, справді добрі, були надто малі, тьмяні й аж ніяк не красиві; навіть руки, ця характеристична ознака, хоч і невеликі й непогані формою,, були червоні й шаршаві.
Коли я слідом за ними ввійшов на терасу, кожна з дам — опріч Варусі, Дмитрової сестри, що тільки уважно подивилась на мене своїми великими темно-сірими очима, — сказала мені кілька слів, перше ніж вони знов узялись кожна до своєї роботи, а Варуся голосно почала читати книгу, що її вона держала в себе на колінях, заклавши пальцем.
Княгиня Марія Іванівна була висока, струнка жінка років на сорок. їй можна було дати більше, бо з-нід чепця одверто виставлялися пук л і напівсивого волосся. Але свіже, надзвичайно ніжне, майже без зморшок, обличчя, особливо ж живий, веселий блиск великих очей змушував давати їй далеко менше. Очі в неї були карі, дуже одверті, губи надто тонкі, трохи суворі; ніс досить правильний і трошечки на лівий бік; рука в неї була без каблучок, велика, майясе чоловіча, з чудовими довгастими пальцями. На ній була темносиня закрита сукня, що міцно стягувала її стрункий і ще молодий стан, яким вона, видимо, пишалася. Вона сиділа надзвичайно прямо й шила якесь убрання. Коли я ввійшов на галерею, вона взяла мою руку, притягла мене до себе, наче баясаючи роздивитись на мене блиясче, і сказала, поглянувши на мене тим самим трохи холодним, одвертим поглядом, що був у її сина, що вона мене давно знає з Дми-трових слів і що для того, щоб познайомитись із ними як слід, вона запрошує перебути в них увесь день.
— Робіть усе, чого вам заманеться, на нас ніяк не вважайте, так само, як і ми не будемо вважати на вас; гуляйте, читайте, слухайте або спіть, коли вам це веселіше, — додала вона.
Софія Іванівна була стара дівчина й молодша сестра княгині, але з вигляду вона здавалася старіша. Вона мала той особливий переповнений характер будови тіла, який трапляється тільки у невисоких на зріст, дуже старих дівчат, що носять корсет. Наче все здоров'я її підходило вгору з такою силою, що кожну мить загрожувало задушити її. її коротенькі товсті ручки не могли з'єднатись нижче вигнутого виріжка в ліфі, і самого туго-пре-туго натягнутого виріжка ліфу вона вясе не могла бачити.
Дарма що княгиня Марія Іванівна була чорнява й чорноока, а Софія Іванівна білява й мала великі жваві й разом із тим (що дуже рідко буває) спокійні блакитні очі, між сестрами була велика родинна схожість: той самий вираз, той самий ніс, ті самі губи; тільки у Софії Іванівни і ніс, і губи трошки товщі й на правий бік, коли вона всміхалася, тоді як у княгині вони були на лівий. Софія Іванівна, як видко було з її вбрання й зачіски, ще, видимо, молодилася й не виставила б сивого волосся, коли б воно в неї було. її погляд і поводження зі мною видалися мені спочатку дуже горді й збентежили мене, тоді як із княгинею, навпаки, я почував себе цілком вільно. Може, ця товщина й деяка схожість із портретом Катерини Великої, що впала мені в око, надавала їй у моїй уяві гордого вигляду; але я зовсім звомпив, коли вона, пильно дивлячись на мене, сказала мені: "друзі наших другів — наші друзі)). Я заспокоївся й відразу цілком змінив свій погляд на неї тільки тоді, коли вона, сказавши ці слова, замовкла й, відкривши рота, тяжко зідхнула. Мабуть, через свою огрядність вона мала звичку після кількох сказаних слів глибоко зідхати, відкриваючи трохи рота й трохи закочуючи вгору свої великі блакитні очі. В цій звичці чомусь виявлялась така мила добродушність, що після цього зідхання у мено зник до неї страх, і вона мені навіть дуже подобалась. Очі в неї були чудові, голос дзвінкий і приємний, навіть ці дуже круглі лінії будови тіла під ту пору мого юнацтва здавалися мені не позбавлені краси.
Я гадав, що Любов Сергіївна, як друг мого друга, повинна була відразу ж сказати мені щонебудь дуже товариське й щире, і вона навіть дивилась на мене досить довго мовчки, ніби вагалася,— чи не буде вже надто по-товариському те, що вона має намір мені сказати; але вона перервала мовчанку тільки для того, щоб спитати, на якому я факультеті. Потім знов вона досить довго пильно дивилась на мене, видимо вагаючись: сказати чи не сказати це щире товариське слово, і я, помітивши цей сумнів, виразом обличчя благав її сказати мені все, але вона сказала: есте пер, кажуть, в університеті мало звертають уваги на науки", і підкликала свою собачку Сюзетку.
Любов Сергіївна ввесь вечір говорила такими реченнями, що здебільшого ні до діла не пасували, ні одне до одного; але я так вірив Дмитрові, і він так непокійно ввесь цей вечір поглядав то на мене, то на неї з виразом, що визначав: "ну, що?" що я, як це часто буває, хоч у душі був уже перекопаний, що в Любові Сергіївні нічого цікавого немає, ще надзвичайно далекий був від того, щоб висловити цю думку навіть самому собі.
Нарешті, остання особа цієї родини, Вару ся, була дуже повновида дівчина років шістнадцяти.
Тільки темносірі великі очі, що своїм виразом, в якому єдналися веселість та спокійна уважливість, були надзвичайно подібні до очей її тітки, дуже велика руса коса й надзвичайно ніжна та красива рука були гарні в неї.
— Вам, я гадаю, скучно, m-r Nicolas, слухати з середини, — сказала мені Софія Іванівна, добродушно зідхаючи й перевертаючи вбрання, що його вона шила.
Читання під цей час припинилося, бо Дмитро кудись вийшов ІЗ кімнати.
— Чи ви, мои"е, вже читали "Роброя"?
Я тоді вважав за свій обов'язок, вже з тієї одної причини, що носив студентський мундир, людям мало мені знайомим на кожне найзвичайнісіньке запитання відповідати неодмінно дуже розумно й ор и ґі пально і вважав за великий сором короткі й зрозумілі відповіді, як от: так, ні, скучно, весело тощо.
Глянувши на свої нові модні панталони й ясні ґудзики на сурдуті, я відповів, що не читав "Роброя", але що мені було дуже цікаво слухати, бо я більше люблю читати книжки з середини, ніж з початку.
— Удвоє цікавіше: догадуєшся про те, що було й що буде, додав я, самовдоволено всміхаючись.
Княгиня засміялася нібито неприроднім сміхом (згодом я помітив, що в неї не було іншого сміху).
— À втім, мабуть, це правда, — сказала вона. — А що, ви довго тут пробудете, Nicolas? Ви не образитесь, що я вас зву без monsieur? Коли ви їдете?
— Не знаю, може завтра, а може пробудемо ще досить довго, — відповів я чомусь, хоч ми напевне мали їхати завтра.
— Я хотіла б, щоб ви лишились, і для вас, і для мого Дмитра, — сказала княгиня, дивлячись кудись далеко: — у ваші роки дружба — добра річ.
Я почував, що всі дивляться на мене й чекають того, що я скажу, хоч Варуся й удавала, що дивиться на тітчину роботу; я почував, що мені роблять щось ніби іспит і що треба показати себе з вигідної сторони.
— Так, для мене, — сказав я, — приязнь Дмитрова — річ корисна, але я не можу йому бути корисний: він у тисячу разів кращий за мене. (Дмитро не міг чути того, що я говорив, інакше я боявся б, що він почує нещирість моїх слів).
Княгиня засміялася знов неприроднім, їй природнім сміхом.
— Ну, а його послухати, — сказала вона, — так c'est vous qui êtes un petit monstre de perfection.
"Monstre de perfection — це чудово, треба запам'ятати", подумав я.
— Але, проте, не кажучи за вас, він на це майстер, — говорила вона далі зниженим голосом (що було мені особливо приємно) й показуючи очима на Любов Сергіївну: — він відкрив у бідній тітоньці (так звалась у них Любов Сергіївна), яку я двадцять років знаю з її Сюзеткою, такі гідності, яких я й не сподівалася... Варусю, скажи дати мені шклянку води, — додала вона, знов подивившись у далечінь, вирішивши, мабуть, що було ще зарано або й зовсім не треба звірятися мені з родинними взаєминами, — або ні, краще він піде. Він нічого не робить, а ти читай. Ідіть, мій друже, прямо в двері і, пройшовши п'ятнадцять кроків, зупиніться й скажіть голосно: "Петре., дай Марії Іванівні шклянку води",—сказала вона мені й знову злегка засміялася своїм неприроднім сміхом.
"Мабуть, вона хоче про мене говорити, — подумав я, виходячи з кімнати, — мабуть, хоче сказати, що вона помітила, що я дуже й дуже розумний юнак". Я не встиг ще пройти п'ятнадцяті" кроків, як товста задихана Софія Іванівна, одначе швидкою й легкою ходою, наздогнала мене.
— Merci, mon cher, — сказала вона: — я сама йду туди, так скажу.
XXIV. ЛЮБОВ
Софія Іванівна, як я її згодом узнав, була одна з тих небагатьох немолодих жінок, народжених для родинного життя, яким доля не дала цього щастя і які наслідком цього ввесь той запас любови, що так довго зберігався, зростав і міцнішав у їхньому серці для дітей і чоловіка, вирішають раптом проливати на кількох обранців.
І запас цей у старих дівчат такого роду буває такий невичерпний, що, незважаючи на те, що обранців багато, ще лишається багато любови, яку вони зливають на всіх навколо себе, на всіх добрих і злих людей, з якими тільки стикаються вони в житті.
Любов буває:
1) красива,
2) самовіддана і
3) діяльна.
Я говорю не про любов молодого мужчини до молодої дівчини й навпаки, — я боюся цих ніжностей, я був такий нещасливий у житті, що ніколи не бачив у такій любові ані крихотки щастя, а тільки брехню, в якій похіть, подружні стосунки, гроші, бажання зв'язати чи розв'язати собі руки так заплутували саме почуття, що нічого не можна будо зрозуміти.