Щось нікчемне відчувалося в його шепоті й тремтінні, що нагадувало дитину, злякану темрявою. Але хвилювання це було глибоке. І ще раз цього вечора, тепер вже через розпач чоловіка м-с Треверс, здивування д'Алькасера змінилося на жах.
ЧАСТИНА ШОСТА
Право життя й данииа смерті
І
— Чи є там годинник Короля Тома? — спитав голос, що ніби й не надавав значення своєму питанню. Йоргенсон, що стояв за дверима кімнати м-с Треверс, ждав відповіді. Він почув тихий вигук, подібний до стогону, крик болю, який можна почути в кімнаті тяжко хворого. Але це аж ніяк не зворушило його. Якби він надумався відчинити двері й увійти, то, певно, з цілковитою байдужістю побачив би м-с Треверс долі. Вона схилилась, поклавши голову на край похідного ліжка (Лінгард на ньому ніколи не спав), ніби у розпачі стала навколішки, щоб помолитися. Всю ніч перебула м-с Треверс у такій позі, доки не відчула себе зовсім змученою, тоді схилила голову на край ліжка й погинула в байдужість, що обгорнула її знесилене тіло й
душу. Така байдужість часто з'являється у безнадійно хворих і часом буває навіть бажана. Голос Йоргенсона розбуркав її. Вона підвелась і сіла, хоч почуваЛа біль у кожному м'язі й холод у всьому тілі.
Йоргенсон з байдужою впертістю повторив:
— Чи не бачили ви там годинника Короля Тома?
М-с Треверс підвелася з підлоги. Вона хиталась і хапалась за повітря, врешті намацала спинку стільця.
— Хто там?
Навіть збиралася спитати "де я?", але одразу пригадала, і її знову охопив страшенний жах.
— Котра година? — насилу спитала вона.
— Розвиднюється,— промовив за дверима той же голос. І їй здалося, що це слово примусило б кожне серце стиснутися од жаху. Розвиднюється! Вона стояла вражена. А одноманітний голос за дверима напосідав:
— У вас там має бути Томів годинник!
— Я не бачила його,— крикнула вона, ніби прокинувшись від страшного сну.
— Подивіться в шухляді.
М-с Треверс помітила, що в кімнаті страшенно темно. Йоргенсон чув, як вона ходила. За хвилину жіночий голос, що навіть Йоргенсона вразив своїм трагізмом, тихо промовив:
— Єсть. Він спинився.
— Це нічого. Мені не треба знати, котра година. Там мусить бути ключик. Чи є він тям?
— Так, він прив'язаний до годинника,— відповіла вона. Йоргенсон трохи пождав і попрохав:
— Дайте його мені, мало часу лишилося!
Цілком несподівано відчинилися двері. Він сподівався, що крізь щілину просунеться рука з годинником. Але не відступив і кроку, побачивши м-с Треверс зовсім одягненою. У ледве освітленому вікні відбивався темний силует її плечей та гладенько зачісана голова з заплетеними косами. В своєму тубільному вбранні вона весь час була неприємна йому. її зріст, рухи, навіть хода вражали його, як щось абсурдне, невідповідне малайському вбранню,— занадто широкому, занадто вільному, занадто яскравому. Йоргенсон у темному проході здавався невиразним білим привидом.
Він узяв з її розкритої долоні годинника і, навіть не подякувавши, пробурмотів собі під ніс:
— Так, це він. Я не забув ще лічити секунди, але з годинником все ж краще.
М-с Треверс зовсім не розуміла, що він хотів сказати. Та це її й не обходило. її думки плутались, а тіло було пригнічене. Вона збентежено прошепотіла:
— Мабуть, я спала.
— А я не спав,— промурмотів привид Йоргенсона, все виразнішаючи у білому світанку.— Не бійтесь за цю штуку,— гордовито додав він.
М-с Треверс подумала, що може вона й не спала. її тодішнє становище було більш подібне до цілковитого, напівсвідомого вмирання. Згадавши це, вона здригнулась.
— Яка жахлива ніч,— похмуро мовила.
Та од Йоргенсона марно було сподіватися щось почути. М-с Треверс гадала, що він одразу зникне, байдужий, як привид смерті, несучи в руці, як і належить привидові, мертвого годинника для невідомої мети. Та він не ворушився, і ніщо не могло примусити його промовити хоч слово. її знову оповили хвилювання і нудьга, такі неясні, як усі її відчуття.
— Чи скажете ви мені що-небудь?—скрикнула вона. Йоргенсон трохи помовчав і сказав:
— Цілі роки я відповідав кожному, хто мене питав. Томові теж. Бо Том знав, чого хотів. А як же можна знати, чого ви хочете?
Вона не сподівалась почути стільки слів од цієї примари. Його одноманітне мурмотіння чарувало, його багатомовність дивувала. Немовби у глибокій тиші, що панувала навкруги, нічого не лишалося, окрім примари цього старого авантурника. А він знову промовив:
— Те, що я міг би сказати, гірше за отруту.
М-с Треверс не знала розмовної манери Йоргенсона. Його механічний голос, слова його, абстрактний вигляд жахали її. А він бубонів:
— Нема такого, чого б я не знав.
Абсурдність цього твердження теж жахала. Але м-с Треверс засміялась:
— Тоді ви, певно, знаєте, чого вночі я кликала Короля Тома.
Йоргенсон одвів очі від дверей і глянув на блиск радісного дня. М-с Треверс глянула й собі. День надходив! Він прийшов! Новий день! Це відкриття здалося їй найгіршим за все в її житті, найгіршим за все, що вона могла уявити. Та жах цей підтримав її і втишив хвилювання, як часом перед смертю заспокоює згубна отрута. Вона поклала свою руку на долоню Йоргенсона і спокійно й завзято промовила:
— Ви ж були на палубі. Я хочу знати, чи чув мене хто?
— Так,— неуважно мовив Йоргенсон,— я чув вас.—
Далі трохи жвавіше й не так механічно додав:—Увесь корабель чув.
Вона подумала, що може в розпачі кричала, хоч їй тоді здалося, що мала силу тільки шепотіти. А може й справді закричала? Мертвий холод, який відчула ще з ночі, одразу зник. Вона стояла спиною до світла й тому хоробро говорила. До того ж ця людина, що стояла перед нею, була така далека від сорому, від гордощів та життєвих звичаїв, що на неї можна було й не зважати. Йоргенсон тільки часом схоплював значення звернених до нього слів, і відповідав на них. Відповідав із певністю, безособово, байдуже.
— Ви бачили Тома... Короля Тома, якраз тоді, коли сходні були освітлені? Чи був він ще тоді на палубі?
— Ні, в човні.
— Уже! Чи міг він чути мене в човні? Ви ж кажете, що мене чув увесь корабель... Та це мене не обходить. Я тільки хочу знати, чи чув він мене?
— Так ви Тома гукали? —неуважно кинув Йоргенсон.
— Ви можете мені відповісти? — сердито крикнула м-с Треверс.
— Том був зайнятий. Човен саме відпливав,— бубонів Йоргенсон, наче міркуючи.
— Ви, певно, не хочете мені сказати? — безстрашно накинулась на нього. Вона не соромилась Йоргенсона. Тепер нікого й нічого не соромилась. А Йоргенсон вів далі, голосно міркуючи:
— Гадаю, що тепер йому й без цього досить діла, та й мені буде.
М-с Треверс хотілося схопить за плечі цю примару і трясти, доки той не попросить змилуватись. Та враз її білі руки безсило звисли.
— Я ніколи, ніколи не довідаюсь про це,— прошепотіла сама собі.
Вона спустила долі вії, немовби закриваючи лице, бо їй огидне було таке приниження; але так само жагуче хотіла знати правду. Жоден звук не досягав її. А коли знову звела очі, Йоргенсона вже не було перед нею.
На мить м-с Треверс побачила його, темного, в освітлених дверях, але одразу ж зник він з її очей, ніби поглинуло його яскраве світло. Сонце зійшло над Берегом Притулку.
Коли м-с Треверс вийшла на палубу, то ніби скинула з обличчя покривало. Очі її були широко розплющені й сухі від безсоння. Погляд її, безстрашний перед сонячним промінням, шукав чогось у найтемніших затінках речей, які щодня будили в ній пристрасну нетерпеливість. Лагуна, берег, кольори і форми вражали її більше, ніж раніш. Вона прикрила рукою очі від сліпучого сонця. На білому березі, облямованому темними огорожами, видно було, як ворушилися чорні цяточки людських постатей. Далі, за пальмовими гаями, визирали дахи будівель. На даху мечеті сяяли коралові прикраси, мов білі рози. Ліворуч, перед огорожею Тенги, багаття перетворилося на стовп диму. Там росло кілька високих дерев, і за ними м-с Треверс не могла бачити, чи скінчилася нічна нарада, чи ще й досі тяглася. Якісь невиразні постаті ворушилися там, і вона уявила собі Дамана, головного ватажка морських розбійників, із мстивим серцем й очима серни; Ментона, похмурого фанатика з великим тюрбаном, та другого святого з вузькою ганчіркою на стегнах замість одежі і з попелом на голові; Тенгу (про якого чула від інших), товстого, добродушного, хитрого, але готового пролити кров заради честолюбства, він, казали, уже наважився пройти під жовтою парасолькою (ознака високого становища).
Вона бачила, уявляла, навіть припускала реальність усього цього. Воно вже не було чудовим видовищем, виставленим для неї з варварською чванливістю. Вона вже більше не вагалась, розуміла реальність усього цього, та не відчувала його в своїй душі, як не можна відчути глибину моря під спокійним блиском його поверхні чи під бурхливим гнівом сірих хвиль. Очі її недовірливо й боязко блукали в далечині і враз наткнулись на порожню клітку. Усередині був гармидер: похідні ліжка поперекидано, одна подушка валялася долі, лампа так і висіла вгорі над столом і горіла блідожовтим вогником, схожим на клаптик тканини. Усе це вразило її своїм брудом, наче клітку вже давно покинуто було пустою й грубою фантазією. Та Йоргенсон, що сидів на палубі спиною до клітки, не байдикував. Його праця видавалась до того фантастичною й такою дитячою, що серце м-с Треверс стислося, коли вона побачила, як він пильно зосередився на своїй роботі. Перед Йоргенсоном на палубі лежали всякі шматки довгих і брудних мотузків. Він (тільки ідіот міг так бавитися) підпалював їх з одного кінця. Вони тліли дуже яскраво, часом тріскотіли. У тихому повітрі здіймалися рівнобіжні ниточки диму з кучериками на кінці і зникали. Ця зосереджена забава Йоргенсона переконувала, що він збожеволів.
В одній руці тримав годинника. Біля нього валявся клапоть паперу та огризок олівця. М-с Треверс була певна, що він її не чує і не бачить.
— Капітан Йоргенсон, чи не думали ви...
Він махнув їй недогризком, бо не хотів, щоб йому перешкоджали в його чудній роботі; і дуже поважно бавився тими клаптями мотузка.
— Я запалив їх усіх разом,— мурмотів він, дивлячись на стрілки годинника.
Найкоротший мотузок догорів і згас. Йоргенсон швидко записав щось і сидів непорушно, а м-с Треверс, не зводячи очей, дивилася на нього й думала, що все даремне. Інші нитки диму спіралями зникали перед уважним Йор-генсоном.
— Що ви робите? —сумно спитала м-с Треверс.
— Пробую фітілі...
Ніколи м-с Треверс не бачила його таким химерним і заклопотаним, як тепер.