коли ти прийдеш. То як же ти... вчиниш?
— Це вже, звичайно, не мені вирішувати, а, по-перше, вам, коли така вимога Петра Петровича вас не ображає, а по-друге, — Дуні, коли вона теж не ображається. А я зроблю, як вам краще, — додав він сухо.
— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна, — поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.
— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні, — сказала Дунечка, — прийдеш?
— Прийду.
— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна. — Мамо, я їх теж запрошую.
— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили, — додала Пульхерія Олександрівна, — так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити... Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!
IV
У цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко оглядаючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з подивом і цікавістю. Раскольников спочатку не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам'яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималася вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.
— А... це ви?.. — сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.
Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю "певної професії". Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: "певної професії". Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти, — в ньому щось неначе перевернулося.
— Я вас зовсім не ждав, — заквапився він, спиняючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте...
Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван — занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив указати їй на стілець Разуміхіна.
— А ти сідай тут, — сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, де сидів Зосимов.
Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і, вкрай збентежена, звернулася до Раскольникова.
— Я... я... зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала, — заговорила вона, затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого... А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці... на обідню... на Митрофаніївському,[3-10] а потім у нас... у неї... пом'янути... Честь їй зробити... Вона веліла просити.
Соня затнулась і змовкла.
— Постараюся неодмінно... неодмінно, — відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи... — Будь ласка, сідайте, — сказав він раптом, — мені треба з вами поговорити. Прошу, — ви, може, поспішаєте, — зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.
І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.
Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.
— Мамо, — сказав він твердо і наполегливо, — це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав...
Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.
— Я хотів вас спитати, — звернувся до неї хутчій Раскольников, — як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.
— Н-ні, все обійшлося... Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.
— Чого?
— Що тіло довго стоїть... адже жарко тепер, дух... так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна...
— Так сьогодні?
— Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.
— Вона поминки справляє?
— Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам... без вас зовсім ні за що було б поховати. — І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.
Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того і ще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно виявлялося в деяких її рухах.
— Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?.. — спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.
— Труна ж проста буде... і все буде просто, так що недорого... ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом'янути... а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна... їй розрада... вона така, ви ж знаєте...
— Розумію, розумію... звичайно... Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.
— Ви нам усе вчора віддали! — сказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.
— Родю, — сказала вона, встаючи, — ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім... А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я...
— Аякже, прийду, — відповів він, підводячись і заквапившись... — У мене одначе справа...
— Та невже ж ви й обідати будете нарізно? — закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова, — що це ти?
— Аякже, прийду, звичайно, звичайно... А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?
— О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?
— Прошу вас, приходьте, — додала Дуня.
Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.
— Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити "прощай". Прощай, Насте... ой, знову "прощай" сказала!..
Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись, та це якось у неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.
Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір'ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй тяжкі.
— Дуню, прощай же! — гукнув Раскольников уже в сіни, — дай же руку!
— Та я ж подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво й ніяково обертаючись до нього.
— Ну то що, ще дай!
І він міцно потиснув її пальчики. Дунечка усміхнулась до нього, зашарілася, швидше вирвала свою руку і пішла за матір'ю, теж чомусь зовсім щаслива.
— Ну от і славно! — сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї, — упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?
Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить у його пам'яті...
— Господи, Дунечко! — заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю, — тепер сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть із цього радітиму!
— Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров'я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити...
— А от ти не була вибачлива! — гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна. — Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет, і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді й обоє великодушні... Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре!
— Не турбуйтесь, мамо, буде те, що має бути.
— Дунечко! Та подумай тільки, в якому ми тепер становищі! Ну що, коли Петро Петрович відмовиться? — необережно прохопилася зненацька сердешна Пульхерія Олександрівна.
— То чого ж він буде вартий після того! — різко й презирливо відповіла Дунечка.
— Це ми добре зробили, що тепер пішли звідти, — заквапилась, перебиваючи, Пульхерія Олександрівна, — він кудись у справах поспішав; хай пройдеться, хоч повітрям подихає...