Треба ж дати бідним дітям можливість бачитись... 4
Тоді вона зрозуміла, що заручини відбулися. Бернар сів у крісло на певній віддалі від неї і витягнув з кишені газету. Невже він збирається сидіти тут цілий день? Коли настала пора випивки перед сніданком, він вийшов і повернувся аж післяобід. З того часу просидів біля неї поки Марія не прийшла закривати віконниці. Те саме він робив і в наступні дні. Хоч ні разу не обізвавсь до неї, тільки вряди-годи було чути, як у його пальцях шарудить папір. Іноді несподівано різким рухом перегортав чи складав газету, голосне лопотіння якої виводило Терезу з рівноваги.
Востаннє він появився в кімнаті в годину приїзду лікаря, який прибув досить пізно, під кінець свого об'їзду хворих. Від лікаря несло запахом тютюну; його велика, мокра від дощу борода зовсім не дратувала Терезу. Недбало обсту* кавгаи хвору, він звичайно говорив:
— Однак наші справи, здається, не погіршуються!
Мабуть, вони вважали, що смерть надто довто возиться з нею... Чому Жорж Філо залишився у Сен-Клері?.. А цей чого жде?
— Можна підготуватися до екзаменів, не відвідуючи лекцій,— запевняла Марія.
А втім, він, можливо, вирішив залишитися біля батька, якому зараз потрібен,— Париж уже більше не притягав його... Одного дня дівчина сказала:
— Пригадуєте? Після того, як ви з ним бачилися, у вас був обморок. Він прийде ще, як тільки вам стане краще. Лікар заборонив, щоб вас хтось відвідував,* крім членів нашої сім'ї
— Але ж, дитино моя,— відповідала Тереза,1 не розплющуючи очей,— у мене зовсім нема бажання бачитися з ним.
Бернар, якого вона вже забула, знову ввійшов у її життя. У порівнянні з тим, яким він був колись, тепер став худіший і ще неохайніше одягався. Його опущена голова ззаду зовсім облисіла; він завжди мовчить; очі налиті кров'ю, як у людини, що зловживає спиртними напоями. З усього видно, що він переніс легкий удар.чЕге ж! Вона вже не задумується над тим, як вона могла зробити той вчинок...
Тепер, коли цей чоловік знову виявився біля неї і гнітить її всім своїм тягарем, ніщо не здається їй таким простим і природним, як бажання усунути його, відкинути раз і назавжди... Вона промахнулася, і ось він зараз перед нею... Вона вмирала, а він дивився, як вона вмирає, чекаючи її кінця з таким самим нетерпінйям, яким п'ятнадцять років тому була пойнята вона.
Він з голосним шелестом м'яв газету, відхаркувався, чухав своє вухо, несамовито трясучи запханим у нього мізинцем. І коли повертався з кафе "Лакост", де у нього був постійний столик, часто змушений був затуляти рукою рот і вибачатися. Тереза робила вигляд, що хоче спати. Тоді він ішов у сусідню кімнату, залишаючи двері напіввідчиненими, і вона, таким чином, все одно продовжувала відчувати, що він живе.
— Ні, ні,— говорила сама до себе,— я не бажаю його загибелі...
Але під глибокими верствами наносів, які життя поступово накладало на неї, це бажання ніколи не покидало її, залишилося в ній вічним і нестаріючим.
Тереза шяк не могла зважитися померти. Взагалі вона почувала себе краще, добре їла і покінчила з своїми страхами. Звичайно, серце її може "здатті" з хвилини на хвилину.
— Чудово, докторе,— говорила її свекруха,— але ж воно не "здає"?
Марія не могла вже доглядати за нею; коли була гарна погода, Бернар ходив на полювання; треба було когось підшукати.
Одного ранку Марія запитала в матері, чи вона й досі продовжує не довіряти Анні. Тереза тільки знизала у відповідь плечима, кажучи:
— Ти добре знаєш, що я була не в собі... Бідна маленька Анна!
— Вона сьогодні приїде... привезе вашу білизну... Атож, всього на два місяці: вона заручена з водієм, який зараз по-подорожує з своїми панами. Але через два місяці...
— Що через два місяці? Марія почервоніла:
— Ви виздоровієте, мамо.
Приїзд Анни змінив хід життя Терези. Марія та її батько більше не появлялися, хіба— що на хвилинку вранці або ввечері. Тереза знову перетворилася на дитину, яку заспокоює присутність няньки. Коли Анна з нею, їй нічого боятися. Найбільш неприємні обов'язки Анна, здавалося, виконувала з приємністю. Вона нітрохи не нудьгувала, попросту не мала для цього часу.
— Подумати тільки! Мені ще треба буде підготувати все придане.
Вона схудла й говорила,' що не дуже квапиться знову бачити свого нареченого. Однак незабаром їй треба буде від'їхати. Водій от-от має повернутися. Він шукає місця... Слухаючи базікання, Тереза думає: "До того часу я встигну померти". Тепер вона не уявляє собі, як могла б жити без Анни.
З глибини будинку раптом долітає музика, піаніно, скрипка, віолончель сповнюють .звуками післяобідні години.
— Грамофон,— каже Анна.— Вони повернулися.;.
В гарні сонячні ранки на вистеленому бруківкою подвір'ї чути цокотіння кінських копит,— то заручені вирушають верхи на прогулянку. їх повернення також ще здалеку сповіщає стукіт кінських копит, які лунко б'ють по замерзлій дорозі. Але в ті дні, коли надворі залягає густий туман чи падає дощ, тільки звук грамофона видає присутність Жоржа. Тереза ще покладала надії на те, що ця музика може утворити між Марією і юнаком непрохідне море, на якому гуляють розбурхані хвилі. Тільки вона, Тереза, може ступати по цьому морю... Треба буде добитися того, щоб він ще раз зайшов у цю кімнату. Вона має йому щось сказати, щось дуже важливе... Мається на увазі не любов... А втім, хтозна, чи не про неї він думає, коли ставить пластинку з "Тріо для ерцгерцога", про яке, як їй пригадується, вона говорила йому одного вечора.
— Ні! — закричала Тереза.— Ні!
— Б|ідна мадам, ви знову марите!
Служниця підійшла до неї. Тереза схопила її велику руку і тримала доти, поки не відчула, як вона стає вогкою.
— Анно! Скільки часу залишається ще до повернення вашого пареченого?
— Два тижні, мадам.
. — Два тижні! І не думайте навіть! Я вас не відпущу. За два тижні я ще житиму.
• — Авжеж, не тільки житимете, але й обходитиметесь без мене.
Підвечір, коли Бернар зайшов у кімнату, Тереза сказала йому:
— Я хочу звернутися до тебе з останнім проханням... Будь ласка, не лякайся й не роби такої кислої міни: це не буде дорого коштувати.
На його обличчі з'явилося занепокоєння.
— Ти ж знаєш, що живиця... Справи йдуть усе гірше й гірше...
— Це мій останній каприз... Я хотіла б, щоб на час, коли я перебуватиму тут, ти найняв... нареченого Анни.
— Водія? Ти що, здуріла? Я й свого розрахував півтора року тому. Водія! Коли ціна на живицю...
— Авжеж. Це потрібно для того, щоб Анна залишилася біля мене. У всякому разі, ти ж знаєш, це недовго триватиме...
— Хіба з цими серцевими хворобами вгадаєш? Адже вдалося тобі обдурити лікаря! Водія! А що він робитиме тут цілими днями?
Цей мовчун раптом став оглушувати її зливою слів,— обурення робило його красномовним. У Терези не було сил сперечатися з ним. Нічого не вдієш! Вона помирає, а він відмовляє., їй у тому єдиному, за що вона ще тримається на світі,— в присутності Анни, і то задля якихось кількох банкнотів! Відмовляє їй, яка пожертвувала всім своїм майном... Вона мовила, не переводячи дихання:
— Оскільки я віддаю все, що маю...
— О! Тепер...
Він занадто пізно спохватився... Тереза прекрасно зрозуміла, що він хотів сказати: тепер, коли, так чи інакше, вони успадкують її добро... Вона метнула на .нього такий погляд, який йому неважко було впізнати через п'ятнадцять років.
— Говоріть, дітки мої... Я щось вас більше не чую,
— Але ж ми розмовляємо, бабусю.
— Я думала, що вона вже лягла,— мовила Марія пошепки, кладучи свою голову на груди Жоржеві.— Дорогенький мій, коли ти заплющуєш очі, то стаєш подібним до мерця... Ти знаєш? Мати наполягає, щоб ти ще раз зайшов побачитися з нею... Ага! Я знайшла, чим розбудити тебе... Здається, вона має сказати тобі щось дуже важливе...
— Якщо лікар дозволить, я піду до неї завтра...
.— О! Вона вже заручилась всілякими дозволами... Ніяк не збагну, що б вона хотіла тобі сказати... Ти мені розкажеш потім?
Він не відповів. На вежі мерії довго вибивав годинник. Стара закричала з малої вітальні:
— Одинадцять годин! Жорже, я виганяю вас з хати,
Він не підозрював, що майже кожного вечора, виходячи від них, будив Терезу і що вона якомога довше прислухалася до його затихаючих в тиші заспаного містечка кроків. На протязі останніх трьох днів потроху падав сніг, але він зразу ж танув, як тільки торкався землі. Тільки на черепичних дахах де-не-де тьмяно поблискував. Завтра Жорж знову побачить Терезу. Вона не піде з цього світу, поки Жорж не довірить їй те, що ось уже на протязі стількох днів виношував у своєму серці. "Я їй сйажу..." Він звів очі до зимового неба, всіяного зорями. Що ж він їй скаже? Що вона може заснути, не хвилюючись про його долю;^що вона не заподіяла йому ніякого зла, що вона нікому не робила зла, що це було її покликання — глибоко проникати в напівмертві душі і будоражитй їх... Ах! Що йому Марія чи якась там інша жінка, Сен-Клер чи Париж, батькові тартаки і склади! Він повинен жити з того' джерела, яке збудила в ньому Тереза. Авжеж, із цього болю, із цього постійного то спалахуючого, то затухаючого пориву до безконечного страждання...
Він ніколи, ніколи не буде задоволений собою, ніколи не знатиме самозаспокоєння. Він навчиться розпізнавати в собі межі, за якими простягається це безконечне страждання. Маленькі, огидні і темні вчинки, здійснені наодинці і зовсім безкарно, характеризують нас краще, ніж великі злочини... Так марив у ту ніч Жорж, коли його кроки дзвінко лунали між стінами спорожнілого містечка.
—• Я почекаю тебе у коридорі,— їдко сказала Марія,— Але не більше п'яти хвилин: наказ лікаря! Через п'ять хвилин я ввійду.
Жорж відчув, що ненавидить голос цієї жінки, поруч з якою йому доведеться жити й умерти. Він постукав у двері. Тереза сиділа біля палаючого каміна. Перше, що кинулося йому в вічі,— це ніби вона потовстіла; щоки її були повні (якщо це тільки не була легка припухлість). Очі здавалися трохи меншими.
Поруч з нею стояв круглий столик н"а одній ніжці, на якому були розкидані всілякі пляшечки, дзвоник і чашка, до половини налита якоюсь рідиною. Штори ще не були спущені, і шиби вікон здавалися чорними.
Тільки крадькома кинутий погляд, який Тереза зразу ж відводить. Він поцілував їй руку, посміхнувся.