Флорентіно Аріса бачив його тут не раз — він приходив до дядька Лева Дванадцятого, — але ще ніколи не мав такого виразного відчуття, що ця небажана з'ява має безпосередній стосунок до його життя.
То був період, коли доктор Хувенал Урбіно вивів свій корабель за підводні рифи свого ремесла і тепер, майже як жебрак, ходив від дверей до дверей із шапкою в руці, випрошуючи пожертви на свої мистецькі заходи. Одним з його найпостійніших і найщиріших давачів був дядько Леон Дванадцятий, який саме відбував свою щоденну десятихвилинну сієсту, задрімавши в м'якому кріслі у себе в кабінеті. Флорентіно Аріса чемно попросив доктора Хувенала Урбіно зачекати в його конторі, що була біля кабінету дядька і певною мірою правила тому за приймальню.
Їм доводилося зустрічатися за різних обставин, але ніколи не сиділи вони ось так, віч-на-віч, і Флорентіно Аріса знову пережив нудотне відчуття своєї нижчості. Десять хвилин тривали, здавалося, вічність, і він аж тричі підводився в надії, що дядько прокинеться раніше, і весь той час він чашку за чашкою пив чорну каву. Доктор Урбіно від кави відмовився. "Кава — це отрута", — сказав він. І говорив, перескакуючи з теми на тему й зовсім не турбуючись, чи слухають його, чи ні. Флорентіно Арісу страшенно дратували його природжена шляхетність, легкість, з якою він говорив, завжди добираючи точне слово, його дихання, мов просякнуте запахом камфори, його природжений чар, легка й витончена манера розмови, завдяки якій навіть найфривольніші фрази здавалися сповненими значущості — тільки тому, що їх вимовив він. Аж раптом лікар круто змінив тему:
— Ви любите музику?
І цим заскочив його зненацька. Флорентіно Аріса справді ходив на ті концерти та оперні вистави, що їх не так часто давали в місті, але відчував себе нездатним підтримувати розмову як критик чи просто знавець. Він мав слабкість до сучасної музики, а надто до сентиментальних вальсів, чию спорідненість із тими, які він складав у юності, або з його таємними віршами було годі заперечувати. Йому вистачало почути такий вальс десь мимохідь, і вже ніяка божа чи земна сила не могла вигнати з його голови мелодію, що звучала там цілими ночами. Але це не було серйозною відповіддю на серйозне запитання фахівця.
— Мені подобається Гардель, — сказав він.
Доктор Урбіно його зрозумів.
— Так, звичайно, — сказав він. — Гардель нині в моді.
І делікатно перевів тему на розповідь про свої нові й численні проекти, що їх, як завжди, доводилося здійснювати без державних субсидій. Він звернув увагу Флорентіно Аріси на те, наскільки спектаклі, які вдається поставити нині, поступаються блискучим виставам минулого століття. І не дивно: цілий рік він продавав абонементи, щоб запросити тріо Корто-Казальс-Тібо виступити в Театрі комедії, аж раптом з'ясувалося, що ніхто в уряді про них навіть не чув, тоді як того самого місяця всі театральні зали надали в розпорядження трупи детективних вистав Рамона Каральта, опереткової трупи дона Маноло де ла Преси і трупи "Сантанели" — циркачів міміко-фантастичного жанру, що перевдягалися просто на сцені за ту мить, поки тривав спалах рампи, трупи Деніс д'Альтен, що оголосила себе колишньою балериною "Фолі-Бержер", і навіть трупи страхітливого Урса, божевільного баска, який боровся врукопаш на сцені з биком. Втім, чого тут нарікати, коли ті самі європейці знову подають поганий приклад варварської війни, тоді як ми нарешті почали жити в мирі після дев'яти громадянських воєн за півстоліття, які зрештою можна вважати однією війною — завжди тією самою. Щó насамперед привернуло увагу Флорентіно Аріси з тієї світсько-дружньої бесіди, то це можливість відновити поетичні змагання, найбучнішу і найдавнішу з ініціатив доктора Хувенала Урбіно. Флорентіно Аріса аж укусив себе за язик, бо мало не признався, що він брав активну й постійну участь у тому щорічному конкурсі, яким зацікавилися навіть знамениті поети, й не тільки з інших міст нашої країни, а й з усіх країн карибського узбережжя.
Десь на самому початку розмови гаряче і розпарене повітря зненацька похолодніло, і буря закручених у вихор вітрів загрюкала дверима та вікнами, а вся будівля задвигтіла аж до підмурка, наче вітрильник, захоплений ураганом у відкритому морі. Доктор Хувенал Урбіно, здавалося, нічого не помітив, тільки кинув якусь репліку про скажені червневі циклони і враз без ніякого переходу заговорив про свою дружину. Мовляв, вона не тільки його палка помічниця, а й душа всіх його починань. "Я ніщо без неї", — заявив він. Флорентіно Аріса слухав з незворушним виразом обличчя, раз у раз ствердно киваючи головою і не зважуючись подати слово, щоб його не зрадив голос. А проте вже після двох чи трьох фраз він зрозумів, що доктор Хувенал Урбіно, заклопотаний стількома справами, які забирали в нього безліч часу, ще знаходив дозвілля любити свою дружину майже так само палко, як любив її він, Флорентіно Аріса, і це відкриття його приголомшило. Але він не зміг відповісти так, як йому б хотілося, бо серце зненацька влаштувало йому одну з тих капосних витівок, на які здатне лише серце. Воно відкрило йому, що він і цей чоловік, якого він завжди вважав за особистого ворога, були рабами однієї долі й розділяли сліпу випадковість спільної пристрасті — двоє волів, з'єднаних під одним ярмом. Уперше за двадцять сім нескінченних років, поки тривало його чекання, Флорентіно Аріса відчув гостру жалість, що цьому чудовому чоловікові доведеться померти, аби він, Флорентіно Аріса, зміг стати щасливим.
Ураган помчав далі, але за чверть години його шквальні пориви змели побіля боліт цілі квартали нетрищ і завдали руйнувань майже половині міста. Доктор Хувенал Урбіно, задоволений щедрістю дядька Лева Дванадцятого, не став чекати, поки негода вщухне остаточно, і пішов, прихопивши з неуважності парасольку Флорентіно Аріси, яку взяв, щоб дійти до карети. Але Флорентіно Аріса не був до нього в претензії. Навпаки, він зрадів, уявивши собі, що подумає Ферміна Даса, коли довідається, хто власник парасольки. Він ще був схвильований після тих несподіваних відвідин, коли Леона Кассіані увійшла до його кабінету, і це здалося йому винятковою нагодою, аби розкрити їй таємницю без дальшого зволікання, як ото розрізають нарив, що не дає жити: або тепер, або ніколи. Він почав, запитавши, якої вона думки про доктора Хувенала Урбіно. Леона Кассіані відповіла, майже не думаючи: "Це чоловік, який робить багато справ, може, аж надто багато, але сумніваюся, чи хтось зна, що в нього на душі". Потім замислилася, прикусивши своїми гострими і великими зубами чималої на зріст негритянки журнал для записів, і нарешті знизала плечима, закриваючи тему, яка анітрохи її не цікавила.
— Можливо, через це він і впрягається в стільки справ, — сказала вона. — Щоб не лишалося часу зазирати собі в душу.
Флорентіно Аріса спробував затримати її.
— Мені прикро, що йому доведеться вмерти, — сказав він.
— Усім доведеться вмерти, — відповіла вона.
— Так, — сказав Флорентіно Аріса. — Але йому в першу чергу.
Вона не зрозуміла. Знову знизала плечима і, нічого більше не сказавши, пішла. І тоді Флорентіно Аріса подумав, що якоїсь ночі в непевному майбутньому, мліючи від щастя в одному ліжку з Ферміною Дасою, він розповість їй про те, що не розкрив таємниці свого кохання навіть тій єдиній особі, яка здобула собі право знати про нього все. Ні, він не відкриє її ніколи, навіть самій Леоні Кассіані, й не тому, що не хотів відчинити для неї скриню, де так ретельно оберігав свій скарб протягом половини життя, а тому, що тільки зараз до нього дійшло: він давно загубив від неї ключа.
А втім, не це найдужче схвилювало його в той день. Він з тугою згадав про свою молодість, згадав поетичні змагання, чий відгомін лунав 15 квітня над усіма Антілами. Він був їх постійним учасником, але завжди, як майже в усьому, учасником таємним. Він брав участь у конкурсі, починаючи з його першого відкриття двадцять чотири роки тому, і ніколи не домігся, щоб про його твори бодай згадали. Та йому було байдуже, бо він і не прагнув здобути приз, а приходив на конкурс, бо він мав для нього додаткову привабу: розкривати запечатані сургучем конверти і називати імена переможців на перших змаганнях було доручено Ферміні Дасі, й відтоді увійшло в звичай, що вона має робити це й у наступні роки.
Заховавшись у півсутіні перших рядів партеру, — жива камелія аж тріпотіла в лацкані його піджака від сили жадання, — Флорентіно Аріса дивився, як Ферміна Даса розпечатує три перші конверти на сцені старовинного Національного театру в ніч першого конкурсу. Запитував себе, що станеться з її серцем, коли вона довідається, що він виграв "Золоту орхідею". Був переконаний, що вона впізнає його почерк. І що в ту мить пригадає надвечір'я, коли сиділа і вишивала під мигдалевими деревами в парку, згадає пахощі гарденій, засушених у листах, конфіденційний вальс увінчаної богині, який він грав для неї вдосвіта під шум вітрів. Та нічого такого не сталося. І навіть гірше: "Золоту орхідею", найжаданішу нагороду національної поезії, було присуджено іммігранту-китайцеві. Громадський скандал, викликаний цим дивним рішенням, поставив під сумнів серйозність усього конкурсу. Але присуд був справедливий, і одностайність жюрі знайшла своє виправдання у високих якостях твору.
Ніхто так і не повірив, що автором того вишуканого вірша був нагороджений першим призом китаєць. Він приїхав сюди наприкінці сторіччя, втікаючи від страхітливої пошесті жовтої пропасниці, що пустошила Панаму за часів будівництва залізниці, яка мала з'єднати два океани, разом з багатьма іншими, і всі вони оселилися тут назавжди, живучи по-китайському, розмножуючись по-китайському, і такі схожі одне на одного, що ніхто не міг розрізнити їх. Спочатку їх було не більше десятка, кількоро привезли з собою жінок, дітей та собак, відгодовуваних на їжу, але через небагато років уже чотири провулки в передмістях по вінця переповнилися новими нікому не потрібними тут китайцями, які проникали в країну, не залишаючи сліду в списках митниці. Декотрі з молодих із такою швидкістю перетворилися на статечних дідів, що ніхто не міг збагнути, коли ж вони встигли постаріти.