Якщо вона й зсунулася, то зсунулася не дуже; Браян гадав, що це крихітне відхилення є наслідком якоїсь дрібної навігаційної похибки.
Така собі ромбоподібна діра в реальності, проте не чорна порожнеча. Вона пульсувала приглушеним рожево-фіолетовим світлом, схожим на полярне сяйво. Поза нею Браяну було видно зірки, але вони також мріли. Широка біла смуга пари повільно тягнулася чи то всередину, чи зсередини цієї завислої в небі діри. Вона скидалася на якусь химерну атмосферну автомагістраль.
"Ми можемо летіти всередину просто по ній, – схвильовано подумав Браян. – Це краще, ніж радіомаяк!"
– Ми впоралися! – вигукнув він, ідіотськи зареготав і потряс піднятими кулаками.
– Вона мусить бути милі з дві завширшки, – прошепотів Нік. – Господи, Браяне, як ви гадаєте, скільки інших літаків пролетіло крізь неї?
– Не знаю, – сказав Браян, – але готовий закластися своєю рушницею й собакою, що ми єдині, хто має шанс повернутися. – Він ввімкнув інтерком. – Леді і джентльмени, ми вже знайшли те, що шукали. – Його голос іскрився тріумфом і полегшенням. – Я не знаю точно, що відбуватиметься далі, чи як, чи чому воно відбуватиметься, але ми бачимо дещо, що має вигляд надзвичайно великої лазівки в небі. Я збираюся провести нас прямо крізь неї. Ми дізнаємося, що поза нею, разом. Наразі я хотів би, щоби всі ви пристебнулися своїми ременями безпеки і…
І от тоді вже Боб Дженкінс шалено кинувся бігом по проходу, викрикуючи на всю силу своїх легенів:
– Ні! Ні! Ми всі загинемо, якщо ви полетите в неї! Повертайте назад! Ми мусите повернути назад!
Браян крутнувся в кріслі й зустрівся спантеличеними поглядами з Ніком.
Нік розстібнув на собі ремінь і підвівся.
– Це Боб Дженкінс, – мовив він. – Схоже, він накрутив себе до неабиякого нервового зриву. Продовжуйте, Браяне. Я його вгамую.
– Окей, – сказав Браян. – Просто тримайте його подалі від мене. Недайбо, він вхопить мене в якийсь недобрий момент і спрямує нас у край цієї штуки.
Він вимкнув автопілот і взяв управління "Боїнгом" на себе. Делікатно нахилилася на правий бік підлога, коли Браян почав підвертати літак до довгої, сяйливої продухвини попереду. Та немов плавом посунулася по небу, поки не перемістилася точно по центру перед носом "767-го". Тепер Браян розчув якийсь звук, що змішувався з дудонінням реактивних двигунів, – глибокий, пульсуючий гул, наче якийсь велетенський дизель на холостому ходу. Коли вони наблизилися до парової ріки – вона текла в ту діру, не з неї, тепер він це побачив, – Браян почав розрізняти спалахи кольорів, що пливли в ній: зелений, синій, фіолетовий, червоний, цукерково-рожевий.
"Це перші справжні кольори, які я побачив у цьому світі", – подумав він.
Позаду нього Боб Дженкінс промчав через перший клас, далі вузьким проходом, що вів до сервісної секції… і просто в чекаючі руки Ніка.
– Легше, друже, – заспокоював його Нік. – Тепер усе мусить бути гаразд.
– Ні! – дико виривався Боб, але Нік тримав його легко, як людина може тримати непоступливе кошеня. – Ні, ви не розумієте! Він мусить повернути назад! Він мусить повернути назад, поки не пізно!
Нік потягнув письменника від дверей кабіни назад, у перший клас.
– Ми просто сядемо тут, міцнісінько пристебнемося ременем, еге ж? – примовляв він тим самим заспокійливим, приязним тоном. – Бо може бути трішки трусько.
До Браяна голос Ніка долітав лише якимись слабенькими, розмитими звуками. Увійшовши в той широкий потік пари, що спливав у проріху в часі, він відчув, як велетенська, надзвичайно потужна рука вхопила літак і завзято потягнула його вперед. Браян вловив себе на тому, що думає про те витікання повітря під час рейсу Токіо – Лос-Анджелес, про те, як швидко воно виривалося з діри в герметичному корпусі.
"А тут ніби весь цей світ – чи те, що від нього залишилося, – витікає крізь цю діру", – подумав він, а потім раптом згадалася та дивна, зловісна фраза з його сну: "ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ".
Проріха тепер висіла точно по носу "Боїнга" і швидко зростала.
"Ми проходимо, – подумав він. – Допоможи нам, Господи, ми дійсно проходимо в неї".
16
Боб не перестав відбиватися від Ніка і тоді, коли той, затиснувши його одною рукою в кріслі першого класу, другою намагався застібнути на письменнику ремінь безпеки. Боб був маленьким, сухорлявим чоловічком не більш як сто сорок фунтів вагою в намоченому стані, але паніка розпалила його, створивши надзвичайно важку проблему для Ніка.
– Все з нами буде цілком добре, друже, – примовляв Нік. Нарешті він спромігся заклацнути на Бобі ремінь безпеки. – Коли ми пролетимо крізь неї, хіба ні?
– Ми всі спали, коли вперше пролетіли, клятий ви ідіоте! – заволав Боб просто в лице англійцю. – Як ви не розумієте? МИ СПАЛИ! Ви мусите зупинити його!
Нік закляк, лише трохи не встигши рукою до власного ременя безпеки. Те, що сказав Боб, – те, що він намагався сказати перед цим, – раптом вдарило його, наче цеглою привалило.
– Ох, Боже милостивий, – прошепотів він. – Боже милостивий, про що ж ми думали?
Він виплигнув зі свого крісла і кинувся до кабіни.
– Стоп, Браяне! Завертайте назад! Завертайте назад!
17
Наближаючись до проріхи, Браян вдивлявся в неї, майже як загіпнотизований. Жодної турбулентності, але те відчуття велетенської сили, того повітря, що, немов потужна ріка, мчить у цей отвір, зросло. Він кинув погляд на прилади і побачив, що повітряна швидкість "Боїнга" стрімко підвищується. Та тут почав кричати Нік, а вже за мить він опинився позаду Браяна і вчепився йому в плечі, сам втупившись у проріху, що розбухала перед носом авіалайнера, виграючи в англійця на щоках і лобі дедалі густішими кольорами, роблячи його схожим на людину, яка в сонячний день задивилася на вітражне вікно. Те монотонне бриніння вже перетворилося на грізний громовий гуркіт.
– Повертайте назад, Браяне, ви мусите повернути назад!
Чи має насправді Нік причину для того, що він кричіть, чи паніка Боба виявилася заразною? Часу на прийняття рішення, ґрунтованого на будь-яких раціональних підставах уже не було; тільки якась частка секунди, щоб спитати в безмовного цокотіння інстинкту.
Браян Інґал вхопив штурвал і вивернув його жорстко вліво.
18
Ніка кинуло через кабіну на шпангоут; канудливим тріском озвалася його зламана рука. Речі в пасажирському салоні, що були повивалювалися з горішніх багажних відсіків, коли Браян завертав на злітну смугу в Бенгорському міжнародному аеропорту, тепер розлетілися знову, лютим градом молотячи вигнуті стіни, рикошетом відскакуючи від вікон. Чоловіка з чорною бородою Капустяним дитятком[173] викинуло з сидіння; він устиг лише раз щось пронизливо мекнути, перш ніж його голова зіткнулася з підлокітником крісла, та й упав тут же, в проході, незграбним мішком серед плутанини власних рук і ніг. Бетані закричала, і Алберт обхопив її, міцно притиснувши до себе. За два ряди позаду них, коли під ним криво просіло сидіння, Руді Ворік ще міцніше заплющив очі, сильніше стиснув свою вервицю і почав молитися ще швидше.
От тепер почалась турбулентність; "Боїнг-767" перетворився на крилату дошку для серфінгу, його хитало, і підкидало, і просмикувало крізь нестійке повітря. Руки Браяна на мить втратили штурвал, але він вхопив його знову. В той же час він до межі відкрив дроселі і турбіни літака відповіли гарчанням такої потужності, яку нечасто можна почути поза діагностичними ангарами авіакомпаній. Турбулентність подужчала; літак нещадно кидало вгору і вниз, звідкись долетів передсмертний виск перенапруженого металу.
У першому класі, вчепившись у поручні крісла, сидів Боб Дженкінс – заціпеніло вдячний англійцю, що той спромігся його пристебнути. Він почувався так, ніби хтось скажений прив'язав його до стриб-жердини[174] з реактивним двигуном. Літак зробив черговий великий стрибок, гойднувся майже до вертикалі на ліве крило, і в Боба вистрелила з рота його вставна щелепа.
"Ми влітаємо в неї? Ісусе милий, ми влітаємо?"
Він цього не знав. Боб знав тільки те, що світ обернувся гупотнявим, брикливим кошмаром… але сам він поки ще в цьому світі.
Наразі, принаймні, він поки ще в цьому світі.
19
Турбулентність дужчала, поки Браян вирулював "Боїнг" з того широкого потоку пари, що вливався в проріху. Попереду вона розбухала перед носом літака навіть тоді, коли той продовжував повертатися до неї правим бортом. Та потім, після одного особливо жорстокого струсу, вони вибралися з буйної стромовини і ввійшли в спокійнішу атмосферу. Проріха в часі зникла праворуч. Вони її оминули… на яку дрібку, Браянові думати не хотілося.
Він продовжував завалювати набік літак, тільки тепер уже під не таким крутим кутом.
– Ніку! – гукнув він, не обертаючись. – Ніку, з вами все гаразд?
Нік повільно звівся на рівні, притискаючи до живота праву руку лівою. Обличчя в нього було дуже блідим, а зуби оскалені в гримасі болю. З ніздрів збігали тоненькі цівки крові.
– Бувало й краще, друже. Гадаю, я зламав собі руку. Втім, для цього бідолашного нещасного хлопця таке не вперше. Ми її оминули, авжеж?
– Оминули, – погодився Браян. Він продовжував по широкому, повільному колу розвертати літак назад. – А вже за хвильку ви мені поясните, чому, після того як ми подолали такий довгий шлях, щоб її знайти, ми її оминули. І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення, хоч зламана там у вас рука, хоч ні.
Браян потягнувся до тумблера інтеркому.
20
Коли пролунав голос Браяна, Лорел розплющила очі й виявила, що Дайна лежить головою в неї на колінах. Вона ласкаво погладила дівчинку по волоссю, а потім поправила покійницю на ношах.
– Товариші, говорить капітан Інґал. Мені шкода. Це було доволі, збіса, лячно, проте з нами все гаразд; всі прилади в мене світяться зеленим. Дозвольте я нагадаю, що ми знайшли те, що шукали, але…
Раптом він вимкнувся. Пасажири чекали. Уткнувшись у плече Алберту, схлипувала Бетані Сімз. Поза ними, так само перебираючи вервицю, повторював свої молитви Руді Ворік.
21
Браян перервав своє звернення, коли побачив, що поряд з ним стоїть Боб Дженкінс. Письменника трусило, на штанях квітла волога пляма, рот у нього мав якийсь дивний, провалений вигляд, якого Браян раніше не помічав… але схоже було, що Боб цілком себе опанував. Позаду письменника, скривившись, не перестаючи пестити свою руку, важко всівся в штурманське крісло Нік.