Коли він пройшов повз них, Пантелєєв обернувся і окликнув:
— Вікторе Миколайовичу.
Вікмиксор обернувся.
— Що?
Відвернувшись убік, Пантелєєв сказав:
— Шибки в пральні били ми з Єльховським.
Настала пауза.
Вікмиксор мовчав, приголомшений надто швидким признанням.
— Чудово, — мовив він, подумавши. — Можете обидва йти додому, ти — до матері, а ти — до брата.
Ударив грім.
Сашко підійшов до вікна, затулив обличчя руками й зіщулився.
— Вікторе Миколайовичу! — верескливо прокричав він. — Я не можу йти. У мене мати хвора… Я не можу.
Пантелєєв стояв біля Сашка, зціпивши зуби й руки.
— Вибачте, Вікторе Миколайовичу… — почав було він.
— Ні, без вибачень. Ідіть геть з школи, а через місяць хай зайдуть ваші матері. Скажіть спасибі, що я не одіслав вас до реформаторію.
І, повернувшися, він попрямував до апартаментів Еланлюм.
Пантелєєв провів його поглядом і, ляснувши по плечу Сашка, сказав:
— Ходімо, недотепа.
♦
— Додому я не можу йти, — сказав Сашко.
— І мені це не світить, — похмуро пробасив Пантелєєв.
Вони сиділи у дворі, на стосі соснових дров, де напередодні розмовляли з Еланлюм.
День схилявся до кінця. Сірі хмари бігли по небу, обганяли одна одну й розсипалися дрібними краплями дощу.
Сашко сидів, як жінка, стуливши коліна й підперши долонею щоку. На колінах у нього лежав маленький сірий клуночок.
У клуночку були два носовички, книжка афоризмів Козьми Пруткова й перший том "Капіталу".
Сашко стис руками вузлик, підвів голову й зітхнув.
— Чого зітхати? — сказав Льонька. — Зітханнями нічого не зарадиш. Треба кумекати, що і як. Додому ж ми не підемо?
— Ні, — зітхнув Сашко.
— Ну, то треба шукати лігва, де можна було б кимарити.
— Треба, — погодився Сашко.
Товариші задумались.
— Є, — сказав Льонька. — Еврика! У флігелі під сходами є комірчина, давай туди…
Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по яких вони вчора піднімалися на дах, кілька сходинок провалилось, і утворилася щілина.
Товариші пролізли через неї і опинились у вузькій темній комірчині. Льонька запалив сірник… Жовтуватий вогник млів і миготів у тумані. Оглянувши приміщення, товариші зіщулилися.
Цегляні стіни комірки були слизькі від вогкості… Коричневий мох звисав з них рваними клаптями… На підлозі лежали навалені старі матраци, розірвані та брудні… Ноги в'язли в сірій мачулі, що злиплася від вогкості…
— Комфорт відносний, — сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це посміхаючись, голос його пролунав глухо й неприємно.
— Бридко спати на цій гидоті, — поморщився Сашко і штовхнув ногою в купу мачули.
— Що ж робити? Нічого, брат, звикай.
Льонька, якому доводилось у житті почувати й не в таких нетрях, подаючи приклад, приглушив у собі огиду й опустився на мокре, незатишне ложе.
За ним ліг і Сашко.
Трохи поговорили. Розмови були сумні й усі зводилися до безвиході становища, в якому опинилися хлопці.
Потім вони заснули й проспали годин шість. Розбудили їх яскраве світлові грубий голос. Сламники прокинулися, схопились.
В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, яка тримала ліхтар.
— Вставай, вставай! Бач, уляглись….
Це був Мефтахудин.
Товариші остаточно прочумались і сиділи, сумно позіхаючи.
— Шкода тобі, чи що? — протягнув Льонька.
— Не шкода, а не можна… Віктор Миколайович сказав: шукай весь будинок, якщо сплять — витягни.
— Сволота, — пробурчав Сашко.
— І взагалі, тут спати не можна.
— Чому не можна? — спитав Пильников.
— Сипчики ходять.
— Які сипчики? — здивувався Сашко.
— Сипчики… З шпалирами й гвинтівками.
— Сищики, напевно, — вирішив Льонька. — Він хоче залякати нас. Ні, Мефтахудин, — звернувся він до сторожа. — Ми звідси не підемо… Йти нам нікуди.
Мефтахудин трохи посопів, потім голова й руки з ліхтарем зникли, і чоботи татарина застукотіли по сходах униз.
Товариші знову полягали. Засипати було вже важче. У комірчину пробрався холод, сламники тремтіли, лежачи під Сашковим пальтом і під двома рваними, мокрими матрацами.
— Давай розкладемо вогонь, — запропонував Льонька.
— Ти що! — злякався Пильников. — Тут солома і все… Ні, ще пожежу зробимо.
— Дурниці.
Льонька виліз із-під купи матраців і заходився розчищати мачулу, поки не показалася брудна кам'яна підлога.
Тоді на середину утвореного кола він поклав невеликий пучок мачули й запалив сірника. Вогка мачула не горіла.
— У тебе немає паперу? — спитав Пантелєєв.
— Ні, — відповів Сашко, — у мене книжки, а книжки рвати шкода.
Льонька порився за пазухою і витяг паперовий згорток.
— Що це? — спитав Сашко.
— Генріх Гейне, — протягнув Льонька жалісним голосом і в темряві сумно посміхнувся.
Він зібгав один аркуш і підпалив його. Полум'я лизнуло папір, погасло, задиміло й знову спалахнуло.
— Присовуйся сюди, — сказав Льонька.
Сашко посунувся.
Вони спалили майже весь переклад Гейне, коли на сходах почулися кроки. Обпікши долоні, Льонька миттю погасив вогонь.
В отвір знову просунулася рука з ліхтарем і цього разу вже дві голови. Почувся голос Сашкеця.
— Гей ви, мудрагелі! Вилазьте!
Пильников і Пантелєєв притулилися до стіни і мовчали.
— Ну, живо!
— Лізьмо, — шепнув Льонька.
Вони по одному вилізли через отвір на сходи. Вилізли заспані та брудні, облиплі мокрою мачулою та соломою.
Нічого не сказавши, почали спускатися вниз.
Сашкець і Мефтахудин провели їх до воріт. Сашкець стояв, всунувши рукав у рукав, і щулився.
— Недобре, дядю Сашо, — сказав Пильников.
— Що ж робити, голубчики, — розпорядження Віктора Миколайовича, — відповів Олмикпоп. І, зачиняючи хвіртку, додав: — Щасливо!
На вулиці було холодно й темно.
Ліхтарі вже погасли, місяця не було, і зірки тьмяно миготіли у просвітах між хмарами.
Сашко і Льонька повільно йшли великим темним проспектом. Пройшли повз залитий вогнями ресторан.
— Сволота, — буркнув Сашко.
Це стосувалося непманів, які бенкетували в цей пізній нічний час.
Хлопці вже відчували голод.
Дійшли до Невського. На Невському нічні візники щулилися на козлах.
— Ходімо назад, — сказав Льонька.
— Чи варто? — простягнув Сашко. — Все одно спати н дадуть.
— Чорт з ним, ходімо.
Знову прийшли до будинку Шкіди.
Передбачливий Мефтахудин замкнув ворота, довелося лізти крізь зламані грати, обплутані колючим дротом. Ніким не помічені, залізли під сходи й заснули.
♦
Вранці за звичкою прокинулись о восьмій годині. Коли вийшли на подвір'я, у Шкіді дзвонили до чаю. Непекуче сонце відігрівало землю, роса на траві випаровувалася легким туманом.
По дрова з мотузком і сокирою в руках вийшов Мефтахудин. Витер долонями обличчя, подивився на схід і позіхнув.
Побачивши хлопців, підійшов.
— Що, у флігелі начівали!
— Ні, — злякався Сашко. — Ні. Ми не у флігелі…
Мефтахудин засміявся.
— Знаємо, я сам бачив, як лізли.
Потім глянув на небо й додав:
— А міни що — шкода хіба. Я свій діло зробив.
Льонька ляснув татарина по плечу.
— Знаю!
Коли Мефтахудин пішов, він запропонував:
— Ходімо в Шкіду…
Вони піднялись у школу й пройшли на кухню… Староста й черговий напоїли їх чаєм, покликали Янкеля і Япончика.
— Ну як? — співчутливо спитав Японець.
— Кепсько, — відповів Льонька. — Більше гопничати не можна. Холодно.
— У-мгу, — протягнув Янкель. — А ви все-таки поскигліть у Вікмиксора, — може, — розжалобиться.
Напившись чаю, сламники, за порадою товаришів, пішли до завідуючого.
— Увійдіть! — крикнув він, коли вони постукали до нього.
Хлопці ввійшли і зупинилися біля дверей.
— Вам чого?
— Вибачте, Вікторе Миколайовичу…
— Ні… Я сказав: з школи геть. Мені таких мерзотників не треба.
Вони повернулися, щоб піти.
— А втім… Якщо вставите шибки, то…
— То?
— То… Можете через місяць повернутися до школи.
— Спасибі, Вікторе Миколайовичу.
Вийшли… Стало зовсім сумно й важко.
— Що ж це означає? — промовив Льонька. — Якщо не вставимо шибки, то й зовсім можна не з'являтися? Так, чи що?
— Мабуть, так, — зітхнув Пильников.
— Треба думати, де дістати грошей. Шибки вставляти, як видно, доведеться.
Вони знову вийшли у двір.
— Ходімо на вулицю, — сказав Сашко.
Прекрасний весняний день не обрадував їх, як бувало раніше. Йшли повільно — світ за очі.
— Щось треба продати, — сказав Сашко.
— Так, — погодився Пантелєєв. — Треба щось продати… А що?
Обидва задумались. Ішли повз сад Юсупова.
— Зайдімо, — запропонував Льонька.
Зайшли, сіли на лаву…
В саду весна була відчутніша, ніж на вулиці. Набубнявіли бруньки, і на березі ставка, вже чистого від криги, пробивалася перша травичка.
Сламники сиділи й думали.
— У мене є одна штучка, — почервонівши, заявив Льонька.
— Яка штучка?
— Зуб.
Він зняв кепку і, відігнувши підкладку, витягнув звідти щось маленьке, загорнуте в папірець.
— Золотий зуб, — повторив він. — Я його восени в Катериигофі знайшов… Думаю, що можна продати.
Сашко всміхнувся.
— Нащо ж ти його стільки часу беріг?
Льонька почервонів ще більше.
— Нерозумно, звісно, — сказав він, — але кажуть, що зуб приносить щастя.
— Щастя, — посміхнувся Сашко. — Багато він тобі щастя приніс.
Льонька вирішив продати зуб.
— А я що продам? — сказав Пильников.
Він розв'язав пакуночок. Вийняв марксівський "Капітал".
— Дадуть щось?
Льонька глянув на назву.
— Думаю, що не дешевше від мого зуба коштує.
Сашко перегорнув сторінку. Потім поклав книгу назад у клунок.
— Ні, — сказав він, — Маркса продавати не можу… Я краще продам черевики.
Черевики у нього були новенькі, англійські. Брат взимку привіз, коли приїжджав провідати.
— Продам, — вирішив Сашко.
Він тут же зняв черевики й загорнув їх у клуночок.
— Ходімо, — сказав.
Вони вийшли з саду. Сашко з минулого літа не ходив босий і тепер ішов невпевнено, підстрибуючи на гострому камінні.
Спершу зайшли у ювелірний магазин.
Товстий єврей-ювелір довго розглядав зуб, спочатку простим, потім озброєним оком, потім подивився на хлопців і спитав:
— Звідки це у вас?
— Знайшли, — відповів Льонька.
Ювелір хвилину роздумував, потім кинув зуб на шальку мініатюрних терезів і, не питаючи про ціну, вийняв і поклав перед товаришами банкноту на п'ять лимонів.
— Мало, — сказав Пантелєєв.
Ювелір узяв гроші, щоб сховати.
— Гаразд, давай, — промовив Льонька і, сховавши гроші в кишеню, разом із Сашком вийшов з магазину. — Чортів спекулянт! — буркнув він.
З магазину пішли на Олександрійський товчок і там за десять лимонів продали першому ж перекупникові Сашкові англійські черевики.
У Шкіду поїхали на трамваї: стомилися за добу й мали можливість дозволити собі таку розкіш.
До Вікмиксора в кабінет увійшли без ніякої боязкості.
— Знову? — спитав той. — У чому річ?
— Візьміть за свої шибки, — сказав Льонька й виклав перед завшколою п'ятнадцять мільйонів карбованців.
Вікмиксор подивився на гроші, сів до стола й написав розписку.
— Візьміть, — похмуро сказав він.
Потім пом'якшеним топом додав:
— Через місяць приходьте.
— Через місяць?!
Вікмиксор подумав і чомусь зітхнув.
— Через два тижні.
Сламники вийшли.
— Куди йти? — тихо спитав Сашко.
— Додому, — відповів Льонька, — більше йти нікуди.
Пішли в клас, попрощалися з товаришами і розійшлися — один на Міщанську, другий — на Василівський острів.
"ЮНКОМ"
Три тіні.