Територія проживання савроматів не є чітко визначеною, але в зоні, що простягається через прикаспійські степи від долини Волги до долини річки Урал, спостерігається багато спільного у матеріальній культурі.
Схоже, що приблизно у 300 р. до н.е. савромати (на той час їх також називали сарматами) почали рухатися на землі скіфів у причорноморському степу, спричиняючи масштабні соціальні катаклізми. Царські кургани та родові поховання старої скіфської еліти зникають, а станом на початок 260-х років більшість неукріплених грецьких поселень було зруйновано. Нові могильники, що з'являлися в цей час, відображали войовничий характер прибульців. Саме під тиском сарматів багато скіфів переселилися на захід до Добруджі, степового регіону на південь від нижнього Дунаю, який став відомим під назвою Мала Скіфія. Пізніше сармати почали рухатися далі на захід, і деякі з них у ІІ ст. н.е. дійшли до Великої Угорської рівнини (с. 283-286). Зміна назви із савромати на сармати – явище, відоме тільки з історичних записів. Археологи схильні розглядати всі ці події від VI ст. до н.е. до II ст. н.е. як, власне, один культурний комплекс, який для зручності називають сарматським, хоча визнається, що коли сарматські племена приходили на нові землі, їхня культура із часом зазнавала істотних змін.
Уявлення класичного світу про землі за межами території сарматів складалися із чуток, єдиним джерелом яких була цитована Геродотом поема, написана у VII ст. до н.е. Арістеєм Проконнеським, який стверджував, що здійснив подорож на схід через степ "аж до ісседонів. За ними мешкають арімаспи, люди з одним оком, ще далі грифони, що охороняють золото, а за ними – гіперборейці…". Геродот додає цікаве спостереження про те, що відбувався постійний демографічний тиск, коли одне плем'я вторгалося на територію іншого; так, "арімаспи вигнали ісседонів з цієї землі, а ісседони посунули скіфів" (Історії 4.13).
6.17 Кочові племена степу, яких згадували класичні автори.
Ісседони, яких відвідав Арістей, ймовірно, мешкали в казахському степу на схід від річки Урал до річки Іртиш[42]. Ще далі на сході жили аргіппаї, які, згідно з Геродотом, мали плоскі носи й великі підборіддя, що дає змогу припустити, що вони могли бути монгольського походження. Вони жили "біля підніжжя величних гір", що, скоріш за все, вказує на Алтай. Про землі за ними, як визнає Геродот, "ніхто не може говорити з упевненістю". Відомості обмежуються міфами про "людей із козячими ногами" та "грифонів, що стережуть золото", які живуть у "величних і неприступних" горах. Це могли бути народи Алтайсько-Саянського регіону з багатими запасами золота. Можливо, не зайвим буде додати, що грифон є поширеним мотивом у мистецтві пазирицької культури на Алтаї.
На південь від казахського степу між Каспійським морем і передгір'ям Паміру кочові народи мешкали в степу та на окраїнах пустель, зокрема, у просторих дельтах Амудар'ї та Сирдар'ї, де річки впадали в Аральське море. Ці люди були відомі під загальною назвою саки, що є перським еквівалентом скіфів, але серед них було багато різних племен. Наймогутнішими на той час були масагети, які мешкали на більшій частині території на захід від Аральського моря між цими двома річками. Геродот розповідає, що їхній одяг і життєвий устрій були дуже схожими на скіфський, а їхні діти жили у возах, запряжених волами. Харчувалися вони здебільшого молоком, рибою та вівцями, але у способі життя спостерігалося велике розмаїття. Ті, що мешкали на заболочених землях дельти Сирдар'ї, розводили велику рогату худобу, коней і верблюдів, та обробляли зрошувані землі, але інші, що жили в більш сухих регіонах, були виключно кочовиками. Що вражало персів, так це їхня войовнича натура. Вони були сильними й хоробрими суперниками, що билися як пішки, так і верхи на конях, списами, бойовими сокирами та стріляючи з лука, у легких, блискучих, оздоблених золотом, обладунках. Кінські вуздечки та псалії також були прикрашені, а на коней одягали захисні нагрудники. Наприкінці IV ст. до н.е. масагети славилися своєю легендарною важкою кавалерією, катафрактаріями, які наводили жах на своїх супротивників.
6.18 Реконструкція вбрання сакського вождя на основі археологічних решток, знайдених в гробниці в Іссику на півдні Казахстану, IV–III ст. до н.е.
Вірування і побут масагетів мали багато спільного з іншими кочовими племенами. Не виключено, що соціальна організація була матріархальною, і жінки могли досягати високого положення; також схоже, що вони могли практикувати ритуальний канібалізм. Геродот зазначає, що людей похилого віку приносили у жертву, а їхню плоть варили та разом із м'ясом принесених у жертву тварин їли всі родичі. Невідомо, наскільки поширеною була ця практика, але, можливо, вона обмежувалася лише правлячою верхівкою, і являла собою символічну передачу влади від одного покоління до іншого. Певне підтвердження цьому надають фрагменти людських кісток, виявлених у рештках похоронних бенкетів сарматів Південного Уралу.
Інші племена саків жили на схід від Каспійського моря. Перси згадують, зокрема, дві групи: Сака Гаомаварґа ("саки, що п'ють гаому[43]") та Сака Тіграхауда ("саки в гостроверхих шапках "). Саме цар останньої групи, цар Скунха, зображений у своєму високому гостроверхому головному уборі як один із полонених у кайданах перед Дарієм на знаменитому Бегістунському рельєфі. Сакське поховання, знайдене в Іссику, на південь від озера Балхаш, і датоване V ст., очевидно, належало члену еліти. Він[44] був одягнений у довгу сорочку з нашитими на неї тисячами золотих бляшок на кшталт лускатого обладунку. Його довгий і короткий мечі були позолочені й висіли в оздоблених піхвах на поясі, прикрашеному золотими фігурками тварин, на шиї він носив золотий обруч, а на пальцях персні. Особливо дивовижним був його високий гостроверхий головний убір, вишукано оздоблений аплікацією із золотих тварин, до якого прикріплені схожі на пір'я мініатюрні списи. Перед нами, у всій своїй химерній красі, сакський воїн, що до найменших дрібниць відповідає опису, наданому джерелом інформації Геродота.
Могутня Перська імперія вирішила захопити землі сакських племен в Центральній Азії, і, як ми вже бачили, Кир загинув під час походу проти них. У період своєї найбільшої величі імперія включила саків-тіграхауда, а також більшу частину земель між Амудар'єю і Сирдар'єю, до складу провінції Хорасмія, що лежала на схід від Каспію. Кочовики, які тепер перебували у сфері перського впливу, неминуче запозичували елементи ахеменідської культури. Вони користувалися перськими виробами, а місцеві ремісники включали перські мотиви у кочовий репертуар. Одним із найяскравіших прикладів цього є Амудар'їнський скарб, колекція із золотих і срібних артефактів, знайдених разом у городищі Тахтім-Кобад у верхів'ях Амудар'ї і датованих V–IV ст. до н.е. Деякі з них, як-от мініатюрна двокінна колісниця та срібні статуетки фігур у шатах, були, найімовірніше, перськими виробами, інші, як-от пара браслетів із головами грифонів та карбована золота бляшка із зображенням казкової крилатої істоти з тілом оленя та головою рогатого лева, явно зроблені в стилі скіфо-сибірського мистецтва. Вироби ахеменідського типу знаходять навіть ще далі в глибині території кочовиків. У багатому кочовому похованні з Філіповки на південному Уралі знайдено золоту амфору та срібний ритон (кубок для пиття) ахеменідського виробництва разом із низкою чудових стилізованих золотих оленів явно місцевого походження. У знаменитих похованнях у Пазирику на Алтаї (про них мова піде в наступному розділі) знайдені привозні перські тканини. Ці коштовні та екзотичні речі з могил кочовиків цілком могли бути дипломатичними подарунками, які привозили на північ перські посланці, зацікавлені у встановленні добрих стосунків зі своїми степовими сусідами.
6.19 Мініатюрна золота колісниця з Амудар'їнського скарбу, знайденого в Центральній Азії. Вона, ймовірно, перського походження і датується V-IV ст. до н.е.
Культурний кордон між грецьким світом і причорноморським степом дуже відрізнявся від взаємин між персами й Центральною Азією. Греки задовольнялися тим, що залишалися у своїй прибережній зоні, забезпечуючи ремісничими виробами ринок кочовиків, і мало що з життєвої сили скіфського звіриного мистецтва увійшло в грецьку культуру. У Центральній Азії завдяки територіальним амбіціям перської держави склалася ситуація, що була набагато більш динамічною. Не лише тільки саки використовували стилістичні ідеї ахеменідів, але й перські майстри радо застосовували елементи сакського звіриного мистецтва. До того ж ці взаємні впливи та запозичення виходили далеко за межі декоративних стилів. Саки могли багато чому навчити персів у мистецтві застосування бойової кінноти, і ці уроки були добре засвоєні. Ця зона взаємодії була місцем енергії та інновацій. Саме тут незабаром з'явиться ще один могутній народ –парфяни.
Кочовики Алтайсько-Саянського регіону
Поховання, що були знайдені у вічній мерзлоті в долині Пазирик високо в горах Алтаю, користуються заслуженою славою. Знахідки настільки багаті й різноманітні, що знадобилося б багато місця, щоб віддати їм належне. Тут ми можемо торкнутися лише кількох тем, що стосуються нашого загального розгляду.
Пазирицький могильник, що складається приблизно з 25 курганів, знаходиться на висоті 1600 м. П'ять найбільших курганів, звідки походять найцікавіші знахідки, очевидно, є похованнями еліти. Датування могильника, що було предметом численних дебатів, здебільшого спиралося на культурно-історичні порівняння, і дослідники пропонували різні дати між V і III століттями, але нещодавній аналіз серії радіовуглецевих експертних оцінок дає змогу припустити, що найдавніше з багатих поховань, гробниця 2, датується першими десятиліттями III століття, а найпізніше, гробниця 5, – третьою чвертю III століття.