Ви зробите мені велику послугу, якщо повернете гроші сьогодні, щоб наступного четверга я передав їх своєму другові.
– Гаразд.
Він удруге приходить до каплиці й приносить мені дванадцять тисяч песо перерізаними навпіл банкнотами. Три тисячі лишає собі.
Знов опинившись у своєму візку, я відкликаю в безлюдний куток колумбійця – того самого, який минулого разу намагався втекти зі мною, – ділюся своїм планом і запитую, чи зможе він пронести мене на собі метрів двадцять-тридцять до таксі. Він згоджується. З цим усе гаразд. Я дію так, ніби цілком певен, що в Жозефа все вийде. У понеділок рано-вранці я вирушаю до вмивальні, а Матюрет, що разом із Клузйо постійно возить мій візок, іде шукати сержанта, якому я заплатив три тисячі песо і який жорстоко бив мене після моєї невдалої спроби втекти.
– Сержанте Лопес, я хочу поговорити з вами.
– Чого тобі?
– Я хочу, щоб ви дістали мені за дві тисячі песо надійний коловорот і шість свердел. Двоє завтовшки з півтора сантиметра, двоє – з сантиметр і двоє – сантиметрів два.
– Я не маю за що їх купити.
– Ось вам п'ятсот песо.
– Ти одержиш усе це завтра о першій годині, коли мінятимуться вартові. Приготуй дві тисячі песо.
У вівторок сержант кладе коловорот і свердла в порожній ящик для сміття на подвір'ї в той самий ящик, який випорожняють під час зміни вартових. Здоровань колумбієць Пабло забирає все це й ховає.
А в Летвер, двадцять шостого жовтня, я марно чекаю Жозефа – його все нема й нема. Мене викликають аж наприкінці дня. То від Жозефа – прийшов якийсь старезний, весь у зморшках, француз.
– У цій хлібині все, що ти просив.
– Ось вам дві тисячі за таксі. За кожен день по п'ятсот песо.
– Водій – дуже хоробрий старий перуанець. Тож тобі нема чого хвилюватися. Бувай.
– Бувайте.
Щоб хлібина не викликала підозри, вони поклали у велику паперову сумку сигарети, сірники, копчені сосиски, ковбасу, пачку масла й невелику плашку Олії. Коли вартовий біля вхідних дверей починає нишпорити в тій сумці, я даю йому пачку сигарет, сірники й дві сосиски.
– Дай шматок хліба, – каже він.
Тільки цього й не вистачало!
– Ні, хліб купи собі сам. Ось тобі п'ять песо. Цього хліба для нас шістьох буде замало.
Ох, як мені пощастило обвести його круг пальця! Як я здогадався запропонувати йому сосиски! Мій візок швидко котиться геть від цього дебелого поліцейського.
– Завтра влаштуємо фейерверк! Усе потрібне вже є. Пабло, просвердлиш дірки під самим виступом сторожової вежі. "Фараон" не побачить тебе згори.
– Але почує…
– Все передбачено. О десятій ранку на цьому боці подвір'я затінок. Треба зробити так, щоб хтось із бляхарів за кілька метрів від нас заходився крити мур бляхою. А ще краще, коли бляхарів буде двоє. Знайди їх.
Пабло знаходить.
– Двоє моїх друзів безперестану гатитимуть по блясі. Вартовий не почує свердла. Однак ти на своєму візку повинен триматися трохи віддалік від сторожової вежі й сперечатися з французами. Це відверне від мене увагу вартового на іншому розі муру.
За годину отвір у мурі готовий. За стукотом молотків по блясі, а також завдяки мастилу, що змащує свердло, вартовий нічого не почув. В отвір завглибшки двадцять сантиметрів закладено динаміт, прикріпляємо детонатор і замащуємо отвір глиною. Потім відходимо від муру. Вартовий разом зі сторожовою будкою впаде на землю, а я верхи на Пабло виберусь у дірку й дістануся до таксі. Решта наших діятимуть на власний розсуд. Клузйо з Матюретом, якщо вони вискочать у дірку навіть після нас, добіжать до таксі, звісно, раніше за мене.
Перед самим вибухом Пабло попереджає кількох колумбійців:
– Якщо хочете втекти, то приготуйтеся – хвилин за п'ять у мурі буде дірка.
Це він добре придумав, адже поліцейські єтрілятимуть по задніх.
Підпалюємо шнур. Від могутнього вибуху здригається вся в'язниця. Сторожова будка разом з поліцейським падає на землю. В мурі утворюються великі тріщини, крізь них видно вулицю, але всі вони надто вузькі й крізь жодну з них не пролізеш. Аж тепер я усвідомлюю: все, це кінець! Мені судилося повернутися до Гвіани.
Неможливо описати метушню, яку викликав вибух. На подвір'я збіглося душ п'ятдесят поліцейських.
– Гаразд, французе, – каже дон Грегоріо. – Гадаю, це твоя остання спроба.
Начальник гарнізону скаженіє від люті. Він не може наказати бити поранену людину, яка лежить на візку, і я, щоб уберегти своїх товаришів від прикрощів, заявляю, ніби все це – справа моїх рук. Тепер шестеро тюремників постійно вартуватимуть перед тріщинами, шестеро– у дворі й шестеро – за муром на вулиці, аж поки муляри закладуть тріщини. На щастя, вартовий, що впав з муру не покалічився.
Повернення на каторгу
Через три дні, тридцятого жовтня, об одинадцятій ранку нас перебирають до своїх рук дванадцять одягнених у біле наглядачів з французької каторги. Перед посадкою на корабель відбувається невеличка офіційна церемонія: наглядачі повинні впізнати кожного з нас і назвати наші імена. Вони привезли з собою наші антропометричні картки, фотографії, відбитки пальців і таке інше. Коли нас, зрештою, розпізнано, французький консул підписує якийсь папір окружному судді, якому доручено офіційно передати нас представникам французьких властей. Усіх присутніх дивує та люб'язність, з якою наглядачі в білому ставляться до нас. Вони не виявляють ні найменшої ворожості, не промовляють жодного грубого слова. Начальник ескорту майор Бураль турбується про моє здоров'я, оглядає мої ноги й каже, що мене вилікують ще на кораблі, – в команді, мовляв, є непоганий фельдшер.
Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв'язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв'язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив'язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені:
– Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше.
Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам'яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив.
За кілька кілометрів від того трінідадського порту, який ми недавно покинули, живе незрівнянна родина Бауенів. Ми відпливли не дуже далеко від Кюрасао, землі великої людини, єпископа цього краю Ірене де Брюїна. Безперечно, ми пропливли повз територію індіанців гуахірів, де я спізнав найпалкішого чистого кохання у своєму природному, невимушеному вигляді. У цих індіанках, сповнених волі, взаєморозуміння, простого кохання й чистоти, я побачив усю щирість, на яку здатні тільки діти, чистий спосіб дивитися на речі, яким відзначаються люди в цьому ранньому віці.
А прокажені з Голубиного острова! Ті знедолені каторжани, вражені жахливою недугою, все ж таки знайшли в своїх серцях благородство, щоб нам допомогти!
А бельгійський консул із своєю невимушеною добротою, а Жозеф Дега, який, не бувши знайомим зі мною, так приязно поставився до мене! Всі ці люди, всі ці істоти, що їх я спізнав під час утечі, цілком варті того, щоб її слід було здійснити. Навіть скінчившись поразкою, моя втеча є перемогою хоча б тому, що вона збагатила мою душу знайомством із цими винятковими особами. Ні, я не шкодую, що здійснив її.
Ось і Мароні з її брудними водами. Ми на палубі корабля "Мана". Тропічне сонце вже трохи обпалило цю землю. Дев'ята година ранку. Я знову бачу гирло, і ми повільно пропливаємо там, де я колись так швидко промчав на човні. Мої товариші мовчать. Наглядачі раді, що повертаються додому. Всю дорогу море було неспокійне, і багато хто з них тепер з полегкістю зітхає.
16 листопада 1934 року.
На пристані повно людей. Ми відчуваємо, що вони з цікавістю чекають на каторжан, які не побоялися так далеко запливти. Сьогодні неділя, і наше повернення стане неабиякою розвагою для людей, життя в яких тут досить одноманітне. Я чую голоси:
– Отой скалічений – Метелик. А ото – Клузйо, а поруч – Матюрет…
У таборі виправної в'язниці перед бараками вишикувалися групами шістсот в'язнів. Біля кожної групи стоять наглядачі. Першого я впізнаю – Франсуа Сьєрра. Він плаче й не приховує цього. Франсуа сидить на підвіконні лікарні й дивиться на мене. Я відчуваю, що на душі в нього справді тяжко. Ми зупиняємось посеред табору. Директор в'язниці бере рупор.
– Засланці, тепер ви самі переконалися, що тікати не варто. В будь-якій країні вас заарештують і передадуть французьким властям. Нікому ви не потрібні. Отож краще сидіть спокійно і добре поводьтеся. Питаєте, що чекає цих шістьох? Дуже суворе покарання, яке вони відбуватимуть у виправній в'язниці на острові Сен-Жозеф, а потім – довічне заслання на острови Салю. Ось чого вони домоглися своєю втечею. Сподіваюсь, ви все зрозуміли? Наглядачі, відведіть цих шістьох до дисциплінарного відділення!
За кілька хвилин ми опиняємося в спеціальній камері у дисциплінарному відділенні з особливим наглядом. Як тільки ми приходимо сюди, я прошу, щоб мені полікували мої дуже набряклі ноги. Клузйо заявляє, що гіпс у нього на нозі завдає йому болю. Ми хочемо спробувати щастя… Якщо вони взагалі колись відішлють нас до лікарні!
Приходить у супроводі наглядача Франсуа Сьєрра.
– Ось вам фельдшер, – каже наглядач.
– Що з тобою, Метелику?
– Я хворий і хочу лягти в лікарню.
– Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо.
Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило.
– Ні, я нічого не можу вдіяти, – сказав він наступного дня, знову розтираючи мені ноги. – Хочеш, я переведу тебе до загальної камери? І щоб на ніч тобі надівали на ноги кайдани?
– Хочу.
– В загальній камері тобі буде краще.