Ще одна дівчина скочила в коло, а за нею третя.
Вони рухалися з дивною гнучкістю, пильно додержуючись ритму, і линули в танці одна навколо другої, наче граціозні тіні. Глухі удари руками об землю, спів і веселий бій дерев'яного барабана одночасно прискорювали свій темп все більше і більше, а танець ставав дедалі несамовитішим, а глядачі вищали від захоплення і відбивали такт, плескаючи долонями об землю.
Це було життя Південного моря, яким його знали в давні дні. Зорі мерехтіли, а пальми погойдувались.
Ніч була тепла і довга, сповнена запаху квітів і співу цикад. Тупухоє широко посміхнувся і ляснув мене по плечу.
— Маїтаї? — запитав він.
— Так, Маїтаї, — відповів я.
— Маїтаї? — запитав він усіх інших.
— Маїтаї, — з ентузіазмом відповіли всі, і це було справді так.
— Маїтаї, — промовив Тупухоє, хитаючи головою і вказуючи на себе; він теж був дуже задоволений.
Навіть Тека вважав, що свято було надзвичайно вдале; вперше, сказав він, білі люди присутні на їх танцях на Рароіа. Все швидшим і швидшим ставав дріб барабана, плескання в долоні, спів і танці. Та ось одна з дівчат, що танцювали, зупинилася в колі і, стоячи на місці, вся почала звиватися в шаленому темпі, витягнувши руки в бік Германа. Герман посміювався в бороду; він не знав, як йому поставитись до цього.
— Підтримайте ви нашу марку, — пошепки сказав я йому, — адже ви добрий танцюрист.
І на безмірну втіху юрби Герман вскочив у коло і, зігнувшись ледве не навпіл, почав сумлінно виробляти, звиваючись усім тілом, складні на полінезійського танцю. Радість стала загальною. Скоро Бенгт і Торстейн пішли в танок; піт струменів по їхніх обличчях, коли вони трудилися з усіх сил, намагаючись не відставати від акомпанемента, ритм якого все прискорювався і прискорювався; темп став таким шаленим, що тепер чути було тільки звуки барабана, які злилися в одне протяжне гудіння, а три справжні полінезійські танцюристки в такт музиці дрижали, як осикове листя; нарешті дівчата опустилися на землю, і бій барабана різко обірвався.
Тепер героями вечора були ми. Ентузіазму глядачів не було меж.
Наступним номером програми був танець птахів, що являв собою одну з найстародавніших церемоній на Рароіа. Чоловіки і жінки двома рядами скакали в ритмічному танці, зображуючи під керівництвом головного танцюриста зграї птахів. Головний танцюрист носив титул вождя птахів і робив кумедні рухи тілом, але в загальному танці участі не брав. Коли танець птахів скінчився, Тупухоє пояснив, що його було виконано на честь нашого плоту і що тепер танок слід повторити, але головного танцюриста повинен замінити я. Мені здавалося, що основне завдання головного танцюриста полягало в тому, щоб дико кричати і крутитися, вихляючи задом і розмахуючи руками над головою, тому я насунув глибше на голову свій вінок і вийшов на сцену. Звиваючись у танці, я бачив, як реготав старий Тупухоє, ледве не падаючи з табуретки; музика почала затихати, бо співаки й музиканти наслідували приклад Тупухоє.
Тепер танцювати хотіли всі, старі й молоді, і скоро барабанщик і музиканти, що били руками об землю, знов опинилися на своїх місцях і заграли вступ до бурхливого полінезійського танцю. Спочатку в коло вскочили дівчата і почали танцювати, все прискорюючи і прискорюючи ритм, вони запрошували всіх нас по черзі взяти участь у танці, до якого поступово приєднувалося чим далі більше чоловіків і жінок, вони притупували ногами і звивалися все швидше й швидше.
Але Еріка ніяк не вдавалося розворушити. Від вітру і вогкості на плоту у нього був рецидив прострілу, і він сидів, мов старий шкіпер, бородатий і нерухомий, попихкуючи люлькою. Його не могли зрушити з місця дівчата-танцюристки, які намагалися заманити гостя в коло. На ньому були широкі штани з овечої шкури, їх він надівав ночами в найхолодніший час, коли ми пливли у течії Гумбольдта; сидячи під пальмами, оголений до пояса, з великою бородою, в штанях з овчини, він точнісінько нагадував Робінзона Крузо. Одна по одній гарненькі дівчата намагалися заслужити його прихильність, але марно. Він продовжував сидіти з вінком на кудлатій голові, поважно попихкуючи люлькою.
Але ось літня матрона з могутніми м'язами ступила до кола, зробила кілька більш-менш граціозних па, а потім рішуче попрямувала до Еріка. Він з тривогою дивився на неї, але амазонка, чарівно посміхаючись, рішуче схопила його за руку і стягнула з табуретки. Комічні штани Еріка були пошиті хутром всередину, ззаду вони трохи розпоролись, і звідти стирчав білий жмут шерсті, що нагадував кролячий хвіст. Ерік ішов за своєю дамою з великою неохотою і, шкутильгаючи, вступив у коло; в одній руці він тримав люльку, а другу притискав до того місця, де у нього боліло від прострілу. Коли він спробував зробити кілька стрибків, йому довелося пустити штани, щоб поправити вінок, який от-от мав упасти, а потім, з перекошеним вінком, він мусив був знову схопитися за свої штани, бо вони під власною вагою почали сповзати з нього. У його огрядної дами, що тупцювала в танці перед ним, був не менш кумедний вигляд, і ми сміялися так, що аж сльози стікали з наших борід. Скоро всі інші танцюристи зупинились, і вибухи реготу розлягалися у пальмовому гаю, а танцюрист Ерік і жінка-важкоатлет продовжували граціозно крутитися. Зрештою і їм довелося зупинитись, бо і співакам і музикантам несила було продовжувати, і вони хапалися за боки від сміху.
Свято тривало до ранку, коли нам дозволили трохи відпочити; але спочатку ми мали знову потиснути руки всім 127 остров'янам. На протязі всього нашого перебування на острові ми кожного ранку і кожного вечора тиснули руки всім жителям. Шість постель були зібрані по всіх хатинах села і покладені вряд уздовж стіни будинку для зборів; на них ми спали покотом, як сім маленьких гномів із казки[43], і над нашими головами висіли солодко пахнучі вінки.
Наступного дня стан здоров'я шестирічного хлопчика з наривом на голові значно погіршав. Температура у нього підвищилась до 41 градуса, і нарив на маківці голови зробився завбільшки з чоловічий кулак і хворобливо пульсував.
Тека повідомив, що багато дітей вже загинуло від цієї хвороби і що коли ніхто з нас не зможе придумати якогось лікування, то хлопчик не витримає й кількох днів. У нас були нові препарати пеніциліну в формі таблеток, але ми не знали, яку дозу треба давати маленькій дитині. Коли ми почнемо лікувати хлопчика і він помре, це, можливо, матиме серйозні наслідки для всіх нас.
Кнут і Торстейн знов розпакували радіостанцію і натягнули антену між найвищими кокосовими пальмами. Коли настав вечір, ми знов зв'язалися з нашими друзями, Галом і Френком, які сиділи у себе в кімнаті в Лос-Анжелесі. Френк з'єднався по телефону з лікарем, і ми з допомогою ключа Морзе передали всі симптоми хвороби хлопчика і список ліків нашої аптечки.
Френк передав нам відповідь лікаря, і в той же вечір ми пішли в хатину, де метався в гарячці маленький Хаумата, а половина села плакала і голосила над ним.
Герман і Кнут мали зайнятися лікуванням, а іншим було досить клопоту з жителями села, які поривалися потрапити до хатини. Коли ми прийшли з гострим ножем і попросили закип'ятити воду, мати хлопчика впала в істерику. Волосся на голові хлопчика поголили і нарив розрізали. Гній бризнув мало не під стелю, і кілька схвильованих остров'ян вдерлося в хатину; їх довелося вигнати. Тут було не до жартів. Після того, як рана була очищена і продезинфікована, на голову хлопчикові наклали пов'язку, і ми приступили до лікування пеніциліном. Протягом двох днів йому давали пеніцилін кожні чотири години; температура трималася дуже висока, і виділення гною не припинялося. Щовечора ми консультувалися з лікарем із Лос-Анжелеса. Потім температура зразу впала, гній змінився плазмою, і почався процес загоєння, хлопчик посміхався і просив показати йому малюнки з зображенням незвичайного світу білих людей, в якому існували автомобілі, корови і будинки на кілька поверхів.
За тиждень Хаумата грався на березі з іншими дітьми; перший час на голові у нього була велика пов'язка, а потім йому дозволили її зняти.
Тепер, коли все скінчилося вдало, в селі виявилося безліч хворих. У всіх боліли зуби або був розлад шлунку, і у всіх, старих і молодих, були чиряки в різних місцях. Ми відсилали хворих до лікаря Кнута і лікаря Германа, які призначали дієти і щедро роздавали пілюлі і мазі з нашої аптечки. Дехто вилікувався, гірше нікому не стало, і коли аптечка спустіла, ми готували кашку з какао і вівсяного борошна, вона чудово допомагала істеричним жінкам.
Ми прожили серед наших коричневих прихильників кілька днів, і святкові торжества досягли свого апогею, вилившись у нову церемонію. Ми повинні були стати почесними громадянами Рароіа і дістати полінезійські імена. Сам я не повинен більше залишатися Тераї Матеата: так могли мене називати на Таїті, але не тут, серед них.
Посеред майдану для нас поставили шість табуреток, і все село зібралося трохи раніше, щоб зайняти хороші місця навколо нас. Тека з поважним виглядом сидів разом з усіма; він був справжнім вождем, але тільки не в тих випадках, коли справа йшла про старовинні місцеві церемонії. Тоді на перший план виступав Тупухоє.
Всі сиділи, чекаючи мовчки і з дуже серйозним виглядом, тимчасом як величезний гладкий Тупухоє урочисто і повільно наближався з міцним вузлуватим дрючком у руці. Він увесь був пройнятий урочистістю цього моменту, і всі не зводили з нього очей, коли він у роздумі підійшов і зайняв своє місце перед нами. Він був природженим вождем, блискучим оратором і актором.
Тупухоє обернувся до головних співаків, барабанщиків і керівників танців, помахом свого вузлуватого дрючка показав на кожного з них по черзі і тихим розміреним голосом віддав їм короткі накази. Потім він обернувся знову до нас і раптом широко розкрив свої великі очі; величезні білки виблискували на його виразному мідно-коричневому обличчі так само яскраво, які зуби. Він підняв свій вузлуватий дрючок, і з його губів посипалися слова, мов горох з мішка; він виголошував стародавні обрядові формули на старовинному, забутому діалекті, який розуміли лише старі.
Потім Тупухоє повідомив нас, користуючись послугами Теки для перекладу, що ім'я першого короля, який оселився на їх острові, було Тікароа і що він царював над цим же атолом з півночі до півдня, зі сходу до заходу і вгору до неба, що розстилалося над головами людей.