Вибравши хвилинку, коли я був сам, він признався мені, що знає, куди ми збираємось іти, і що він надумав показати мені свою печеру після того, як ми побуваємо в Атановій. І ось тепер уранці, після нашого повернення, Лазарус не міг знайти собі місця. Він крутився біля наметів, сподіваючись поговорити зі мною, поки я, зігнувшись у три погибелі, мив голову в тазу. Ніяких нескромних запитань він не задавав, інстинктивно догадуючись, що вночі з нами не трапилось нічого поганого. Потім він зник, так, здавалось, нічого й не дізнавшись. Цими днями Лазарус і ще кілька довговухих працювали в Арне на Рано Рараку, але їсти й ночувати приїздили до печери Хоту Матуа. Всі наші робітники-остров'яни одержували щоденний пайок, а ті, що жили в Анакенській долині, надодачу ще й пригощалися з експедиційної кухні. Та сьогодні Лазарус був чомусь незадоволений своєю пайкою. Коли смеркло, він прийшов до мене і попросив курку, справжню живу курку. Остров'яни дуже часто приносили мені в подарунок живих курей. Ті, що не кудкудакали. Й не співали на світанку, залишались жити і вільно походжали поміж наметами, а ті, що кричали, таємниче зникали. Дехто казав, що бачив до схід сонця фотографа, коли той, босий, у піжамі, з ножем у руках, скрадався по табору. Напевно, фотограф щодня проклинав тих остров'ян, які наповнили табір цими крикливими створіннями.
Я збагнув, що Лазарус не даремно звернувся з таким проханням, і звелів стюарду дати йому одну з наших курей. Стюард підкрався до галасливої курячої зграї за наметами, кинувся в саму його гущу і схопив за ногу одну курку. Лазарус повернувся радісний, з куркою під пахвою.
— Стюард зловив білу курку, — прошепотів він. — Це ознака "доброго щастя". Перш ніж піти, Лазарус запитав, чи не могли б ми завтра поплисти на моторному човні вздовж берега: він хоче показати мені свою печеру. Я запропонував, щоб з нами поїхали також фотограф і Білл. Лазарус погодився, і капітан вирушив увечері на джипі в селище по Білла.
Наступного ранку ми зібрались на борту експедиційного корабля. Море в бухті було спокійне. Лазарус сказав, що печера не повинна залишатись порожньою: коли ми винесемо з неї всі камені, там треба обов'язково щось залишити. Він спустився зі мною в трюм і попросив дати йому два непочаті сувої матерії на сукні і якусь непотрібну маленьку річ. Сувої матерії він вибирав дуже старанно, щождо "непотрібної" маленької речі, то відразу погодився взяти ножиці.
Я зрозумів, що матерія призначається його старшим сестрам, а для аку-аку досить і ножиць.
Ми спустились у моторний човен, де вже сиділи машиніст і моторист: вони мали висадити нас там, де покаже Лазарус. Човен поплив на захід уздовж скель північного побережжя острова. Всі раділи, що море спокійне г, ми зможемо легко вибратися на берег. Але, на свій подив, ми скоро помітили, що чим далі від Анакени, тим більше качає човна. Тільки Лазарус анітрохи не здивувався: аку-аку завжди збурюють море, коли хтось їде до печери. Він непорушно дивився кудись уперед, міцно тримаючись за борт.
Берег, вздовж якого ми пливли, був стрімкий і високий. Унизу, біля самої води, здіймалося суцільне громаддя лавових скель. Незабаром Лазарус показав на рівну смужку між двома стрімкими виступами метрів з п'ятдесят завдовжки. Колись його бабуся ходила туди ловити рибу і несподівано зустріла іншу стару жінку, що мила й сушила, камені з печери. Бабуся пішла далі, удавши, наче й не помітила її, а коли повернулась назад, від каменів уже й сліду не було, а стара жінка спокійно ловила собі рибу. Очевидно, там теж є потаємна печера.
Скоро ми проминули самітний вітряк у долині Ханга-о-Тео. Колись там було велике селище, але тепер долина лежала безлюдна і занедбана. Тут Лазарус знову показав на стометрову смужку дикого берега, де, за йога словами, також містилась печера, його двоюрідний брат Альберто Іка виніс з неї коштовні дощечки ронго-ронго, але аку-аку змусили його однести їх назад до печери.
Не встиг він показати нам це місце, як раптом злякався: він побачив на березі людей. Ми не помітили нікого, але Лазарус, що бачив удень, як орел, а вночі, як сова, розглядів, що на камені сидить четверо людей. Хто вони такі л що там роблять? Він не зводив з них погляду, аж поки ми не обігнули наступний мис. Море ставало все бурхливішим, і ми всі розуміли, що за таких умов висадитись на берег буде неможливо.
Ми трохи покрутилися біля кручі, в якій містилась печера Лазаруса, і він спробував показати нам на прямовисній скелі маленький виступ, де знаходився вхід. Лазарус пояснив, що печера була "відкрита". Він показував на виступ доти, поки нам не стало здаватись, що ми й справді бачимо його. Та коли ми вирішили перевірити себе, то виявилось, що кожен мав на увазі інше місце.
Нарешті машиніст повернув човен і взяв курс на наше судно. Хоч вітер не дужчав і тільки трохи змінив напрямок, але море ставало все бурхливішим. Човен танцював на крутих хвилях, здіймаючи фонтани бризок, їхати прямо не можна було; доводилось раз у раз міняти напрямок і зустрічати високі піняві хвилі, що налатали з відкритого моря. Лазарус мовчки дивився перед собою, міцно тримаючись за борт. Всі інші стежили за рухами стернового та за хвилями; солоні бризки заливали нам обличчя й очі, а одяг прилипав до тіла, наче мокрий папір. Коли ми вже були майже проти вітряка в долині Ханга-о-Тео, то всі помітили на плато чотирьох людей, схожих на маленькі цятки; троє з них сіли на коней і поїхали в тому ж напрямку, що й ми, а четвертий помчав галопом убік селища.
— Та це ж Альберто, — здивовано пробурмотів Лазарус. — А то, напевно, його сини.
Незабаром вершники зникли, а думати про те, чого вони сюди приїжджали, нам було ніколи. Невдовзі ми побачили вже експедиційне судно. Піняві хвилі супроводжували нас аж до Анакенської бухти, де вони з ревом накидались на берег.
Лазарус вискочив з човна так поспішно, наче сам чорт наступав йому на п'яти. Ми мовчки рушили до та бору, мокрі, як викупані кошенята. Білл був такий самий серйозний, як і Лазарус, і тільки весь час намагався витерти мокрим носовичком окуляри. Пізніше "він признався мені, що його страшенно закачало, але він тримався, боячись, що Лазарус сприйме це як погану прикмету.
Після сніданку ми вдруге вирушили до печери, але цього разу осідлали чотирьох коней і поїхали по стародавній дорозі, що вилась між купами каміння на плато вздовж північного берега острова. Проминувши скрипучий вітряк в Ханга-о-Тео, ми опинились у тому місці, де дорога зберегла стародавню бруківку, таку, як на інкських шляхах у Перу.
Незабаром Лазарус зліз із коня і повів нас до скелі. Ми побачили зображення величезної змії з ямками у вигляді блюдець уздовж спини. Це була та сама змія, про яку Лазарус колись нам розповідав і яку бачив патер Себастьян. Білл був у захваті і разом з тим здивувався: на цьому острові змії не водились, звідки ж тоді древні скульптори взяли цей мотив?
Потім ми проминули самотню статую, яку стародавні творці перетягали до аху на березі і покинули серед шляху, коли до мети було вже зовсім близько. Я вжахнувся, подумавши про те, як перевозили цього велетня: до Рано Рараку звідси по прямій лінії сім кілометрів, а по гористій місцевості, де часом важко проїхати й верхи, набагато більше.
Тут ми звернули з древньої дороги і поїхали далі диким кам'янистим плато вздовж кручі, що спускалась до моря. Океан все ще кипів пінявими хвилями. Коли ми спускалися по схилу руслом висохлого струмка, в мене відірвалося стремено, однак мені пощастило сховати його непомітно для Лазаруса. Далі я вже їхав з одним стременом. Шлях дедалі гіршав. До того ж, чим ближче ми були до мети, тим більше Лазарус хвилювався. Він попросив мене їхати швидше, щоб прибути на місце раніше за наших супутників. Ми підігнали коней і випередили інших метрів на двісті. Досягнувши двох великих лавових брил, Лазарус зіскочив на землю, прив'язав коня і попросив мене зробити те саме. Потім він похапцем скинув з себе сорочку й штани, залишившись босий і в самих тільки трусах. Схопивши клубок мотузки, Лазарус помчав до кручі, наказавши мені швидко роздягнутись, взяти курку і бігти за ним. Я запитав його навздогін, де курка, але Лазарус, не зупиняючись, роздратовано буркнув щось незрозуміле. Помітивши стару сумку на його сідлі, я схопив її і, босий, у самих трусах, кинувся слідом за ним. Двоє наших супутників пробиралися між камінням за сотню кроків од нас. Я наздогнав Лазаруса біля самої кручі. Не обертаючись, він схвильовано і нерозбірливо буркнув, щоб я з'їв куприк — і дав йому невеличкий шматок м'яса, коли він повернеться. І Лазарус зник за краєм урвища, навіть не відповівши на моє запитання, чи мені їсти зараз, чи чекати його.
В сумці я знайшов обскубану печену курку, загорнуту в бананове листя. Я довго мучився, поки в спотвореній курці знайшов потрібне місце, і відломив його саме тоді, як з-за скелі з'явився Лазарус. Я засунув куприк у рот і почав жувати, а йому відломив шматок від грудей. Він його миттю проковтнув, озираючись навколо, наче дикий звір.
Це була незвичайна церемонія: люди в трусах на самому краю урвища! Тим часом прибули наші супутники і позлазили з коней. Лазарус попросив мене відщипнути кілька шматочків м'яса й порозкладати їх на камені. Коли я це зробив, він полегшено зітхнув і заявив, що тепер ми можемо їсти курку самі і дати нашим супутникам.
Лазарус все ще дуже квапився; він накинув зашморг мотузки на круглий камінь, що з'єднувався із скелею тільки грудкою землі, а другий кінець її спустив у провалля. Потім він знову зник за краєм скелі, не тримаючись за мотузку і навіть не перевіривши, як закріплений зашморг. Я поглянув на нього згори і обережно спитав, чи міцно тримається мотузка. Лазарус здивовано зиркнув на мене і відповів, що сам він не буде нею користуватись, а мені ж нічого боятись: хіба може зі мною трапитись щось погане?
Репутація надприродної людини не завжди буває приємною. Я почував, що мотузка дуже стала б мені в пригоді, та боявся доторкнутись до неї, знаючи, як ненадійно вона зав'язана. Тому я, в самих трусах, так же, як Лазарус, почав спускатись, тримаючи до того ж у зубах ще й загорнуті в папір ножиці, які він наказав мені взяти з собою.