на чисту руйнацію. А жінки лікарів не бухкають на коліна,—не такі вони. А коли й бухкають, то щоб більше було пацієнтів. І як же можуть бути одні без одних? А тут'ще трунарі, дяки, гробокопачі, сторожі (і все такі ску* пердяги!) —не багато здобудеш, хоч би це було й так. Та хоч і заробить трохи, так ніколи ж воно не піде на користь йому, м-р Лоррі. Ніколи він не матиме добра з цього. Він радо по кинув би це діло, коли б знав як, — навіть коли б це було так-
— Ух, — крикнув м-р Лоррі, проте вже лагідніше.—Мені гидко и дивитися на вас.
— Тепер, про що я покірно просив би вас, сер, — говорив далі м-р Кренчер, — навіть коли б було й так, проте я не кажу, що справді було так...
— Та не викручуйте, — сказав м-р Лоррі.
— Ні, я не буду, сер, — відповів м-р Кренчер, наче таке і йому спадало на думку, —я не кажу, що воно так і є... так моя покірна просьба до вас, сер, така. На тому ослінчику, там, коло тієї брами, там сидить мій хлопець; я виховував і ростив його, щоб він, коли стане дорослим, був у вас посланцем, бігав за вашими дорученнями, виконував усякі ваші розпорядження, коли буде на те ваша воля. Коли б це було й так, однак я не кажу, що воно й справді так (я не хочу викручувати перед вами, сер), то нехай той хлопець залишиться замість батька й доглядатиме свою матір; не занапастіть батька того хлопця... не робіть цього, сер, і дайте йому змогу поступити за гробокопача й виправити, що він заподіяв, виконуючи... якщо це було так... з твердим наміром і певністю, що на майбутнє вони будуть цілі. От, м-р Лоррі, — сказав м-р Кренчер, витираючи лоб рукою на знак того, що він дійшов до кінця своєї промови, — от те, про що я з пошаною прошу вас, сер. Коли подивишся на всі ті жахи, що їх чинять навкруги, і побачиш, скільки народу без голів, то й ціна їх не коштує переноски, — так мимоволі постають у голові серйозні думки. І от ці думки, коли б і було так, примушують мене просити вас, щоб ви подумали про те, що я сказав вам. Я одверто з'ясував перед вами все, хоч міг би ще й затаїтися.
— Ну, це, принаймні, правда,— сказав м-р Лоррі— — Тепер не кажіть більш ні слова. Може я ще й залишуся вашим приятелем, якщо ви заслужите на те й спокутуєте вашу провину на ділі, а не на словах тільки. Слів мені більш не треба.
М-р Кренчер вклонився, і в той саме час Сідней Картон і шпигун повернулися з темної кімнати.
— Прощавайте, м-ре Барсаде,— сказав Сідней, — ми остаточно умовилися з вами, і вам нема чого боятися мене.
Він сів у крісло біля каміна напроти м-ра Лоррі. Коли вони залишилися самі, м-р Лоррі спитав його, що він зробив.
— Небагато. Коли б з в'язнем мало бути зле, то я забезпечив собі можливість побачитися з ним, тільки один раз.
Лице м-ра Лоррі затьмарилося.
— Це і все, що я міг зробити, — сказав Картон. Пропонувати надто багато — визначало б підвести голову цієї людини під сокиру, а він сам каже, що нічого гіршого йому не випаде, коли на нього й донесено буде. В цьому очевидно слабкість нашої позиції. Тут уже нічим не допоможеш.
Повість про двоє міст — 14— 104
— Однак доступитися до нього, сказав м-р Aoppjt — якщо справа перед трибуналом повернеться на зле для нього,— це ж не врятує його.
— Я ніколи цього й не казав.
Очі м-ра Лоррі повернулися до каміна; його симпатії до своєї улюбленки Люесі и тяжке розчарування по другому арешті знесилили його; він уже був старий, пригнічений турботами останнього часу, і сльози полилися йому.
— Ви добра людина ñ щирий друг, — сказав Картон зміненим голосом. — Вибачайте, що я зауважую, як ви зворушені... Я не міг би бачити, як плаче мій батько, і сидіти безжурно. Я не міг би вшанувати вашого суму більше, коли б ви були й моїм батьком. Проте, ви вільні від такого нещастя.
Хоч він сказав останні слова, зійшовши на свій звичайний тон, проте в його тоні було стільки щирого почуття й пошани, що м-р Лоррі, який ніколи не бачив кращої сторони його, був зовсім не підготований до цього. Він подав йому свою руку, і Картон ніжно стиснув її.
— Вернімось до бідного Дарнея, — сказав Картон. — Не кажіть їй нічого про цю зустріч і про цю умову. Це не уможливить їй побачитися з ним. Вона могла би подумати, що це зроблено для того, щоб, на найгірший випадок, дати йому засоби попередити присуд. — М-р Лоррі не думав цього і враз подивився на Картона, щоб побачити, чи не має він цього на думці. Здавалося що так. Він відповів теж поглядом і очевидячки зрозумів його.
Усякого їй може спасти на думку, — сказав м-р Картон,— і кожна така думка може тільки піддати їй тривоги. Не говоріть їй про мене. Як я й казав вам, коли тільки вперше прийшов до вас, мені краще не бачити її. Я й без того можу простягти руку, щоб подати їй маленьку допомогу, яку тільки зможу. Ви, сподіваюся, підете до неї? Вона мусить бути дуже стурбована сьогодні.
— Так, я зараз їду туди.
— Я радий цьому. Вона така прихильна до вас і покладається на вас. Яка вона тепер на вигляд?
— Стурбована й нещасна, проте дуже гарна.
— Ох!
Це був довгий, скорботний звук, наче зідхання... майже стогін. Він притяг увагу м-ра Лоррі до Картонового лиця, що тепер повернуте було до вогню. Світ чи тінь (старий джентлмен не міг визначити, що саме) пробігла по ньому, як бурного, тільки ясного дня ми примічаємо зміну на схилі бугра. Картон підніс ногу, щоб просунути до вогню горюче поліно, що випало наперед. Він одягнений був у білий подорожній плащ і високі чоботи, що тоді були в моді, і світло вогню, що майже торкалося його світлого одягу, надавало йому дуже блідого вигляду, особливо коли його довге русе волосся, зовсім нерозчісане, звисало навколо його лиця. Його неуважність до вогню була така, що вражений м-р Лоррі мусів попередити його. Картонів чобіт ще спирався на палючу головешку, коли вона переломилася під його ногою.
— Я и забув про це, — сказав він.
М-р Лоррі знов подивився на його лице. Він зауважив, як змарніло гарне з природи його лице і, живо уявивши собі лиця в'язнів, він враз пригадав цей вираз.
— А ваші справи тут наближаються до кінця, сер?—сказав Картон, повертаючись до нього.
— Так. Як я вже й казав вам учора, коли Люесі прийшла так несподівано, я зробив тут усе, що можливо було зробити. Я сподівався залишити їх у цілковитій безпеці й тоді покинути Париж. Я маю вже ñ перепустку на виїзд. Я готовий виїхати.
Обидва замовкли.
— Чи життя ваше, коли ви оглянетеся назад, здається вам .довгим, сер? — сказав Картон задумливо.
— Мені вже сімдесят восьмий вік.
— Ви ціле своє життя були корисні, незмінно й безнастанно при ділі, вам довіряли, вас шанували, на вас покладали надії?
— Я був діловою людиною від того часу, як став дорослим. Справді, я можу сказати, що я був діловою людиною ще хлопцем.
— Дивіться, яку ролю відограєте ви на сімдесят восьмому році. Скільки людей буде жалкувати, коли вас не буде.
— Самотній старий парубок, — відповів м-р Лоррі, хитаючи головою. — Нікому буде й плакати за мною.
— Як ви можете говорити це? Хіба вона не заплаче за вами? Хіба не плакатиме її дитина?
— Так, так, богу дякувати. Я не подумав, як слід, про те, що сказав.
— Є защо дякувати богові, хіба ж не правда?
— Авжеж правда.
_ Якби ви сьогодні мусіли по щирості сказати своєму самотньому серцю: "Я не забезпечив собі любови й прихильносте вдячности й пошани жадної людської істоти, я не здобув собі ніжного почуття ні в одному серці, я не зробив нічого доброго чи корисного, щоб було чим згадати про мене , то ваші сімдесят вісім років чи не здалися б вам сімдесятьма тажкими прокляттями? Чи не так?
— Ваша правда, м-ре Картоне, — гадаю, що було б так.
Сідней знов повернув свої очі до вогню й, помовчавши декілька хвилин, сказав:
Я хотів би спитати вас: ваше дитинство здається вам дуже далеким? Чи ті дні, коли ви сиділи на руках у вашої матері, здаються вам дуже давніми?
Відповідаючи на ніжний тон Картонового питання, м-р Aoppf промовив:
— Двадцять років тому — так, а в ці роки мого життя — ні. В міру, як я далі й далі посуваюся до кінця, я, як у колі ближче й ближче підходжу до початку. Це, здається, один із засобів згладити й підготувати дорогу. Нині в моєму серці постають зворушливі спогади, що давно вже були заснули, про мою прекрасну молоду матір (а я вже такий старий) і багато вражень тих днів, коли те, що ми звемо світом, ще не з'являлося мені у своєму реальному вигляді Й КОЛИ мої помилки ще не утвердилися в мені.
— Я розумію ваше почуття, — викликнув Картон, почервонівши,— і ви стаєте кращим?
— Сподіваюся, що так.
Картон перервав на цьому розмову, вставши, щоб допомогти: йому одягти пальто.
— А ви, — сказав м-р Лоррі, повертаючись до теми розмови, — ви ще молоді.
— Так, — сказав Картон, — я нестарий, проте мій молодий шлях ніколи не приводить до старости. Досить про мене.
— І про мене, я гадаю, — сказав м-р Лоррі. — Ви виходите?
— Я піду з вами до її дверей. Ви знаєте ж мої бородячі й невгомонні звички. Не турбуйтесь, якщо я довго прошвендяю по вулицях; ранком я з'явлюся. Ви завтра підете до суду?
— На нещастя, так.
— І я буду там, тільки серед публіки. Мій шпигун знайде для мене місце. Дайте мені вашу руку, сер.
М-р Лоррі подав, і вони зійшли по сходах і пішли по вулицях. За декілька хвилин вони дійшли до місця. Картон залишив— його тут, проте затримався недалеко і знов повернув до дверей, коли їх було замкнено, і взявся за ручку. Він чув, що вона, щодня ходила до в'язниці. "Вона виходила звідціля, — сказав він,, дивлячись навколо себе, — повертала цією дорогою, мусіла часто ходити цим бруком. Піду її слідом".
Була десята година ночі, коли він опинився перед в'язницею ля-Форс, де вона стояла сотні разів. Малий на зріст пильщик,, зачинивши свою будку, палив люльку коло дверей.
— Добрий вечір, громадянину, — сказав Сідней Картон, спинившися перед ним, бо той дивився на нього запитливо.
— Добрий вечір, громадянину.
— Що робить Республіка?
— Ви розумієте Гільйотину? Непогано. Сьогодні шістдесят три. Ми скоро дійдемо до сотні. Самсон і його люди деколи скаржаться на втому. Xa, xa, ха! Потішник той Самсон. Такий: голяр.
— Ви часто ходите дивитись, як він...
Голить? Завсігди. Кожного дня. Що за голярі Ви бачили "Його за роботою?
— Ніколи.
Так ви підіть і подивіться, коли буде добра партія.