— Я помилилась!
— Так, — сказав де Муї, — я розумію. Ваша величність приймає мене за короля Наварського, той самий зріст, таке саме біле перо; а багато хто, бажаючи, певне, зробити мені приємність, каже, що такі самі й манери.
Маргарита пильно подивилась на де Муї.
— Знаєте ви по-латинському, пане де Муї? — спитала вона.
— Знав колись, — відповів молодий чоловік, — та забув.
Маргарита усміхнулась.
— Пане де Муї, — сказала вона, — ви повинні бути певні в моїй скромності. Проте, я гадаю, мені відоме ім'я особи, яку ви шукаєте в Луврі, і тому пропоную вам свої послуги, щоб провести вас простісінько до неї.
— Пробачте, пані, — сказав де Муї, — гадаю, що ви помиляєтесь і, навпаки, зовсім не знаєте...
— Як, — скрикнула Маргарита, — хіба ви шукаєте не короля Наварського?
— На жаль, пані! — сказав де Муї. — На великий жаль, мушу просити вас не казати про те, що а в Луврі, особливо його величності королю, вашому мужу.
— Слухайте, пане де Муї, — здивовано сказала Маргарита, — я вважала вас досі за одного з найнепохитніших вождів гугенотської партії, за одного з найвірніших прихильників короля, мужа мого. Чи я помиляюсь?
— Ні, пані. Ще сьогодні вранці я був таким, як ви говорите.
— Через що ж ви перемінились від цього ранку?
— Пані, — сказав де Муї, вклоняючись, — дозвольте мені ухилитись од відповіді і будьте ласкаві прийняти від мене свідчення моєї пошани.
І де Муї, з шанобливим, але твердим виглядом, ступив кілька кроків до дверей, якими увійшов.
Маргарита зупинила його.
— Але, пане, — сказала вона, — чи не дозволили б ви мені попросити пояснень? Слово моє, здається, йде від щирого серця?
— Пані, — відповів де Муї, — я повинен мовчати, і причини мовчання, повірте, дуже істотні, коли я ще не відповів вашій величності.
— Але, пане...
— Ваша величність можете погубити мене, але не можете вимагати, щоб я зрадив своїх нових друзів.
— А старі друзі, пане, хіба не мають теж деяких прав на вас?
— Ті, що лишились вірними, мають; ті, що не тільки покинули нас, а самих себе зреклись, не мають.
Замислена й стурбована, Маргарита, напевне, відповіла б новим запитанням, але в покої вбігла Жільйона.
— Король Наварський! — скрикнула вона.
— Звідки він іде?
— З потайного коридору.
— Виведіть пана другим ходом.
— Не можна, пані. Чуєте?
— Стукають?
— Так, у ті двері, якими ви кажете вивести пана.
— Хто стукає?
— Не знаю.
— Подивіться і прийдіть сказати.
— Пані, — сказав де Муї, — чи смію я звернути увагу вашої величності на те, що коли б король Наварський побачив мене в цей час і в цьому вбранні у Луврі, я загинув?
Маргарита вхопила де Муї за руку і потягла в славнозвісний кабінет.
— Увійдіть сюди, пане! — сказала вона. — Тут ви будете в такій самій добрій схованці й безпеці, як у власному домі, ручуся словом.
Де Муї хапливо вбіг у кабінет, і ледве зачинились за ним двері, як увійшов Генріх.
На цей раз Маргариті не довелося приховувати збентеженість, і кохання було далеко від її думок.
Генріх увійшов з тією недовірливістю, яка виявлялась у нього навіть у дрібницях і навіть у хвилини найменш небезпечні змушувала примічати все до найменших подробиць; тим більше підстав мав він виявити свою спостережливість в тих обставинах, в яких був зараз.
Він зразу помітив похмурість на чолі Маргарити.
— Ви заклопотані, пані? — сказав він.
— Я? Так, сір, я мріяла.
— Ви маєте рацію, пані. Мрійність до лиця вам. Я теж мріяв, але, на протилежність вам, не шукав, як ви, самотності, а нарочито зійшов до вас, щоб зробити вас учасницею моїх мрій.
Маргарита зробила королю знак привітання і, показуючи на крісло, сама сіла на різьблений стілець чорного дерева, тонкий і міцний, як із сталі.
З хвилину подружжя помовчало. Генріх, перериваючи мовчання, перший сказав:
— Я пригадав, пані, що мої мрії про майбутнє зійшлися з вашими в тому, що обоє ми, хоч і не зв'язані між собою, як муж і жона, бажаємо, проте, з'єднати нашу долю.
— Правда, сір.
— Здається також, я вірно зрозумів вас, що в усіх планах нашого спільного звеличення ви обіцяли мені бути не тільки вірною, а й діяльною союзницею.
— Так, сір, я прошу у вас одного: швидше починайте діяти і дайте мені змогу взяти участь у цьому.
— Я щасливий, що й ви тієї самої думки, пані, і гадаю, у вас ні на хвилину не було сумніву, щоб я міг забути план, виконати який вирішив у той день, коли, завдяки вашому мужньому заступництву, я майже переконався, що життя моє врятоване.
— Пане, я думаю, що безтурботність ваша тільки маска, і вірю не в самі пророкування астрологів, а й у геній ваш.
— Що сказали б ви пані, коли б хтось втрутився в наші плани і загрожував звести нас до становища людей середнього стану?
— Сказала б, що готова боротися поруч з вами проти нього, хто б він не був, всякими засобами — і таємними і явними.
— Пані, — вів далі Генріх, — ви маєте змогу зайти, коли схочете, до брата вашого, герцога д'Алансона, — так? Ви маєте в нього довіру, він почуває до вас велику приязнь. Чи не дозволили б ви попросити вас довідатись, чи не має він в цей час таємних зносин з ким-небудь?
Маргарита здригнулась.
— З ким, пане? — спитала вона.
— З де Муї.
— Чому? — спитала Маргарита, стримуючи хвилювання.
Тому, що коли це справді так, пані, — прощай всі наші плани, — мої, принаймні.
— Сір, говоріть не так голосно, — сказала Маргарита, роблячи знак разом і очима й устами і показуючи пальцем на кабінет.
— О! — сказав Генріх. — Знову хтось? Цей кабінет так часто буває заселеним, що до вашої кімнати нема змоги входити.
Маргарита усміхнулась.
— Знову пан де Ла Моль? — спитав Генріх.
— Ні, сір, пан де Муї.
— Він? — скрикнув Генріх здивовано й разом з тим радісно. — То він не в герцога д'Алансона? О, покличте його сюди, я скажу йому...
Маргарита побігла до кабінету, відімкнула його і, взявши де Муї за руку, вивела, не попередивши й словом, до короля Наварського.
— Ах, пані! — сказав молодий гугенот з докором, в якому було більше суму, ніж гіркості. — Ви зраджуєте мене всупереч вашій обіцянці, — це негаразд. Що сказали б ви, коли б я помстився, розповівши...
— Ви не будете мститись, де Муї, — перебив Генріх, стискаючи молодому чоловікові руку, — принаймні, спершу ви вислухаєте мене. Пані, — звернувся Генріх до королеви, — подбайте, будь ласка, щоб ніхто не почув нас.
Не встиг Генріх промовити цього, як вбігла переполохана Жільйона і сказала на вухо Маргариті кілька слів, які примусили збліднути королеву. Тим часом як вона з Жільйоною вибігла з кімнати, Генріх, не турбуючись про те, що змусило її вийти з покоїв, оглядав ліжко, місце коло нього, оббивки на стінах і вистукував стіну пальцем. Де Муї, збентежений всіми цими застережними заходами, переконався поперед усього, чи легко виймається його шпага з піхов.
Вийшовши з опочивальні, Маргарита кинулась до передпокою і побачила Ла Моля, який, не зважаючи на всі впрохування Жільйони, за всяку ціну хотів увійти до Маргарити.
Коконна стояв ззаду, готовий підтримати наступ або прикрити відступ.
— А, це ви, пане де Ла Моль! — скрикнула королева. — Що з вами, чому ви такий блідий і тремтячий?
— Пані, — сказала Жільйона, — пан де Ла Моль грюкав у двері так, що я, не зважаючи на наказ вашої величності, мусила відчинити йому.
— О! Що це таке? — суворо сказала королева. — Це правда, пане де Ла Моль?
— Я хотів попередити вашу величність, що якийсь чужий чоловік, невідомий, може злодій, увійшов до вас в моєму плащі і в моєму капелюсі.
— Ви збожеволіли, пане, — сказала Маргарита, — адже ваш плащ у вас на плечах, а капелюх у вас, — прости господи, — на голові в той час, як ви розмовляєте з королевою.
— О, простіть, пані, простіть! — скрикнув Ла Моль, хапливо скидаючи капелюх. — Богом свідчусь, це не тому, що я не маю пошани...
— Але не маєте довіри, — так? — сказала королева.
— Що робити! — скрикнув Ла Моль. — Коли якийсь чоловік у вашої величності, коли він увійшов, перебравшись у мій костюм і, може, під моїм ім'ям, — хто знає?..
— Чоловік! — сказала Маргарита, ніжно стиснувши руку бідному закоханому. — Чоловік!.. Ви людина скромна, пане де Ла Моль. Просуньте голову крізь портьєри — і ви побачите двох чоловіків.
Маргарита розсунула бархатні з золотими торочками портьєри, і Ла Моль пізнав Генріха, що розмовляв з якимсь чоловіком у червоному плащі; Коконна, зацікавлений так, ніби справа торкалася особисто його, зазирнув і собі і впізнав де Муї. Обидва стояли остовпівши.
— Тепер, сподіваюсь, ви заспокоїлись, — сказала Маргарита. — Станьте ж при дверях моїх покоїв і ні в якому разі не впускайте нікого. Навіть коли б хто наблизився до площадки — сповістіть.
Ла Моль, безсилий і слухняний як дитина, вийшов, глянувши на Коконна, а той глянув на нього, і обидва стали перед дверима, ще не прийшовши до пам'яті від здивування.
— Де Муї! — скрикнув Коконна.
— Генріх! — прошепотів Ла Моль.
— Де Муї в твоєму вишневому плащі, з твоїм білим пером, з розмахуванням руки.
— Так, але... — відповів Ла Моль, — раз діло не в коханні, то в змові.
— Ах, чорт візьми! Ми вскочили в політику! — пробурчав Коконна. — Добре, що хоч пані де Невер до цього непричетна.
Вернувшись, Маргарита сіла коло розмовників. Її не було тільки з хвилину, але вона добре використала цю хвилину. Жільйона на варті біля потайного ходу, двоє дворян на сторожі при головному вході, — значить, цілковита безпека.
— Пані, — сказав Генріх, — як ви гадаєте, чи не можна якимсь способом підслухувати й чути нас?
— Пане, — сказала Маргарита, — кімната оббита матрацами, і подвійна обшивка є запорукою того, що крізь стіни звук не проходить.
— Здаюсь на вас, — усміхаючись, відповів Генріх.
Потім, повернувшись до де Муї, король заговорив тихенько, ніби побоювання його не зовсім розвіялись, не зважаючи на запевнення Маргарити:
— Ну, що ви тут робите?
— Тут? — сказав де Муї.
— Так, тут, у цій кімнаті? — сказав знову Генріх.
— Він не сам прийшов сюди, — сказала Маргарита, — я затягла його.
— Отже, ви знали?
— Я здогадалась про все.
— Ви бачите, де Муї, можна здогадатись.
— Пан де Муї, — сказала Маргарита, — сьогодні вранці був з герцогом Франсуа в кімнаті двох його дворян.
— Ви бачите, де Муї, — сказав знову Генріх, — можна все знати.
— Ваша правда, — сказав де Муї.
— Я був певен, — сказав Генріх, — що герцог д'Алансон візьме вас у свої руки.
— Ви самі винні, сір.