– Для Едмона то був цілий маєток; його оцінювали на п'ятдесят тисяч франків.
– П'ятдесят тисяч франків! – вигукнув Кадрус. – То він був завбільшки з волоський горіх, еге?
– Та ні, менший, – відказав священик, – проте ви самі можете про це судити, тому що він зі мною.
Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь.
Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи.
– І це варте п'ятдесят тисяч франків?
– Без персня, що сам собою теж досить коштовний, – відказав панотець.
Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві.
– Та ж як цей камінь потрапив до ваших рук, пане абате? – запитав Кадрус. – Невже Едмон призначив вас його спадкоємцем?
– Не спадкоємцем, а заповітним виконавцем. "Було в мене троє добрих друзів і наречена, – сказав він мені, – і я певен, що всі гірко тужать за мною; один із них звався Кадрус".
Кадрус здригнувся.
– "Другого, – провадив священик, удавши, ніби не помічає Кадрусового хвилювання, – звали Данґляром; третій, – докинув він, – хоч і був моїм суперником, але теж любив мене".
Диявольська посмішка з'явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця.
– Зачекайте, – сказав священик, – я закінчу, і якщо ви маєте що сказати мені, то скажете потім. "Третій, хоч і був моїм суперником, але теж любив мене, і звали його Фернан; а моя наречена звалася..." Забув я ім'я нареченої, – сказав священик.
– Мерседес, – озвався Кадрус.
– Авжеж, саме так, – зітхнувши, сказав панотець, – Мерседес.
– Та й що ж далі? – запитав Кадрус.
– Дайте мені карафу з водою, – попросив священик.
Кадрус швиденько вволив його бажання.
Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків.
– На чім ми зупинилися? – запитав він, поставивши склянку на столі.
– Наречену звали Мерседес.
– Ага... "Ви попрямуєте до Марселя..." Це все Дантес мені казав, розумієте?
– Авжеж.
– "Продасте цей самоцвіт і поділите гроші, які здобудете за нього, поміж моїми п'ятьма друзями, єдиними людьми, що любили мене на світі".
– Поміж п'ятьма? – запитав Кадрус. – Таж ви назвали мені чотирьох.
– Бо п'ятий помер, як мені сказали... П'ятий був Дантесів батько.
– Так, це правда, – сказав Кадрус, якого посіли суперечливі почуття, – бідолашний дідусь помер.
– Я дізнався про це в Марселі, – відказав панотець, намагаючись здаватися байдужим, – та смерть сталася так давно, що я не міг дізнатися про подробиці... Може, ви щось знаєте про його смерть?
– Хто ж і знає про це, як не я! – вигукнув Кадрус. – Я був його сусідою. О Боже, ще й року не минуло після зникнення його сина, як сердешний дідуган помер!
– А від чого він помер?
– Лікарі називали його недугу.... здається, запаленням шлунку, люди, що знали його, казали, ніби він помер од горя... а я, що бачив, як він умирав, я кажу, що помер він...
Кадрус затнувся.
– Від чого? – тривожно запитав панотець.
– Від голоду він помер!
– Від голоду? – схопившись на ноги, заволав священик. – Від голоду! Найостанніша худобина не вмирає від голоду. Пес, що вештається вулицями, знаходить милостивця, який жбурне йому кусень хліба, а людина, християнин, помирає від голоду поміж людьми, що прозиваються християнами! Неможливо! Це неможливо!
– Кажу вам правду, – сказав Кадрус.
– І дарма, – пролунав голос зі східців. – Чого ти пхаєшся не у своє діло?
Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки.
– А ти, жінко, чого сама пхаєш носа не у своє діло? – спитався Кадрус. – Панотець просить, щоб я розповів усе, то я й розповідаю з поваги до нього.
– А з обачності ліпше мовчати. Хіба ти знаєш, із якими намірами тебе розпитують, дурнику?
– Із найліпшими, пані, – сказав священик, – присягаюся. Вашому чоловікові нема чого остерігатися, аби тільки щиро про все розповів.
– Знаю я це... Розпочинають усілякими обіцянками, потім просять не боятися нічого, потім ушиваються, не виконавши тих обіцянок, аж якогось ранку тебе спіткає лихо, що береться бозна-звідки.
– Заспокойтеся, – відказав панотець, – запевняю вас, через мене вам не буде ніякого лиха.
Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї.
Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся.
– Невже, – знову озвався він, – того нещасного дідка всі так покинули, що він умер голодною смертю?
– Та ні, – відказав Кадрус, – каталянка Мерседес і пан Моррель не покинули його напризволяще; та бідолашний дідуган раптом зненавидів Фернана, того самого, – докинув Кадрус із глумливою посмішкою, – якого Дантес назвав вам своїм другом.
– А хіба він не був йому другом? – запитав священик.
– Ґаспаре, Ґаспаре! – озвалася жінка зі сходинок. – Подумай спершу, а тоді кажи!
Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці.
– Хіба можна бути другом чоловікові, у якого хочеш відбити дівчину? – відказав він панотцеві. – Дантес із доброти своєї всіх прозивав друзями... Сердега Едмон! Утім, добре, що він ні про що не дізнався, йому нелегко було б простити їм у смертну годину. І хоч що там казали б, – провадив Кадрус, що не цурався своєрідної грубуватої поезії, – я все ж таки дужче боюся прокляття небіжчиків, аніж ненависті живих.
– Телепень! – вигукнула Карконта.
– А ви знаєте, – спитався панотець, – що він укоїв, той Фернан?
– Чи знаю я? Авжеж, знаю!
– То кажіть.
– Твоя воля, Ґаспаре, – знову впала у річ Карконта, – роби, як хочеш, та ліпше було б тобі промовчати.
– Цього разу, либонь, ти таки правду кажеш, – сказав Кадрус.
– То ви не хочете казати? – спитався священик.
– А нащо? – відказав Кадрус. – Якби сердега Едмон був живий і прийшов до мене дізнатися раз і назавжди, хто його друг, а хто ворог, тоді це була б інша справа; та ви кажете, що він на тім світі; він уже не може ненавидіти, не може помщатися, тож облишмо все це.
– То ви хочете, – сказав панотець, – щоб цим людям, яких ви вважаєте віроломними і облудними друзями, перепала винагорода за вірну дружбу?
– Правда ваша, панотче, – відказав Кадрус. – Та й що для них той Едмоновий спадок? Крапля в морі!
– Не кажучи вже про те, що ті люди можуть роздушити тебе однісіньким пальцем, – устряла жінка.
– Ти ба! Невже ці люди такі могутні й заможні?
– То ви нічого про них не знаєте?
– Ні. Розкажіть мені.
Кадрус замислився.
– Ні, знаєте, це було б задовго.
– Як хочете, друже мій, можете нічого не казати, – відповів священик, удаючи байдужого, – я поважаю ваші вагання. Ви чините, як мусить учинити кожна добра людина; про це не будемо більш балакати. Що мені доручили? Уволити останню волю вмирущого. Отож, я продам цей самоцвіт.
І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима.
– Ось іди, жінко, та поглянь на сеє диво, – хрипко озвався він.
– Самоцвіт? – підводячись, поспиталася Карконта. Потім досить твердою ходою побралася униз. – Що за самоцвіт?
– А ти хіба не чула? – поспитався Кадрус. – Цей самоцвіт Едмон заповів нам: по-перше, своєму батькові, по-друге, трьом друзям: – Фернанові, Данґлярові, мені і своїй нареченій Мерседес. Самоцвіт коштує п'ятдесят тисяч франків.
– Ох, що за чудовний камінь! – вигукнула Карконта.
– То п'ята частка цієї суми належить нам? – запитав Кадрус.
– Авжеж, – відказав панотець, – із додаванням на рахунок частки Дантесового батька, котру, як я гадаю, маю право я поділити поміж вами чотирма.
– А чому ж поміж чотирма? – запитала Карконта.
– Бо ви четверо Едмонові друзі.
– Зрадники – не друзі! – глухо буркнула Карконта.
– Оце я казав, – мовив Кадрус. – Винагороджувати зраду чи й переступ – це гріх, навіть блюзнірство.
– Ви самі хочете цього. – спокійно відказав панотець, знову ховаючи самоцвіт до кишені своєї ряси. – Дайте тепер мені адреси Едмонових друзів, щоб я міг уволити останню його волю.
Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. Кадрус і його дружина дивилися одне на одного з незрозумілим виразом.
– Самоцвіт міг би перепасти тільки нам, – сказав Кадрус.
– Ти так гадаєш?
– Панотець не буде нас обманювати.
– Роби, як хочеш, – відказала Карконта, – я вмиваю руки.
І вона знову піднялася східцями, тремтячи від лихоманки. Хоч була спека, зуби її цокотіли.
На останній сходинці вона зупинилася.
– Подумай добре, Ґаспаре, – сказала вона.
– Я вже вирішив, – відказав Ґаспар.
Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася.
– То що ви там вирішили? – запитав панотець.
– Розповісти вам усе, – відказав корчмар.
– Як по правді, то це найліпше, що ви можете вчинити, – сказав панотець. – Не тому, що мені кортить дізнатися те, що ви воліли б приховати від мене, а тому, що буде ліпше, якщо ви допоможете мені поділити спадок згідно з волею спадкодавця.
– Сподіваюся, що так, – відказав Кадрус, у якого щоки аж шарілися від надії й захланності.
– Я слухаю вас, – мовив священик.
– Зачекайте, – сказав Кадрус, – нас можуть не до речі урвати, і це буде прикро. Та й іншим нема чого знати, що ви були тут.
Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати.
Кадрус посунув ослона і сів напроти нього.
– Пам'ятай, не я тебе змусила! – пролунав тремтливий голос Карконти, наче вона бачила крізь мостини, що коїться унизу.
– Добре, добре, – сказав Кадрус, – доста; беру все на себе.
І він почав розповідати.
VI. Кадрусова розповідь
– Передовсім, – сказав Кадрус, – мушу попросити вас, панотче, щоб ви дещо пообіцяли мені.
– І що ж саме? – спитався панотець.
– Якщо ви колись скористаєтеся тими відомостями, що їх я вам подам зараз, то ніхто не повинен знати, що ви здобули їх від мене, адже люди, про яких я буду оповідати, заможні й могутні, і якщо вони хоч пальцем мене зачеплять, то роздушать, мов скло.
– Заспокойтеся, друже мій, – відказав панотець, – я священик, і всі таємниці помирають у моїм серці; пам'ятайте, що у нас немає іншої мети, як тільки належно виконати останню волю нашого друга.