Окрім обшуків, влаштованих в офісах усіх наших юристів, Володимира та Едуарда викликали для надання свідчень до казанського управління МВС.
Вони мали з'явитися туди на допит за три дні, у суботу. Ці виклики були абсолютно незаконними — адвокатів не можуть допитувати щодо справ, які вони ведуть, — та, ймовірно, мали на меті залякування. Казанська міліція здобула сумну славу пошесною корупцією та середньовічними методами вибивання зізнань. Якщо порівняти з казанським ізолятором, в'язниця з фільму "Опівнічний експрес" здасться готелем "Голідей Інн". Працівники місцевої міліції були відомі не просто знущаннями, а вибиванням зізнань із затриманих за допомогою витончених тортур, і не гребували зґвалтуванням пляшками з-під шампанського. Ще гірше, викликаючи Володимира та Едуарда на допит у суботу, емведівці чудово розуміли, що юристи зникнуть з поля зору до понеділка — за цей час з ними можна зробити що завгодно, і ніхто не дізнається.
Я був нажаханий. Настав якийсь нелюдський рівень ескалації. Івана, Вадима й інших працівників компанії Hermitage я вивіз із Росії саме через такі побоювання. Але навіть у страшному сні я не міг уявити, що під прицілом опиняться сторонні юристи.
Я особливо хвилювався за Володимира, арешт міг цілком підірвати його здоров'я. Я негайно зателефонував йому й прямо сказав про свої побоювання. Але Володимир залишався, на диво, спокійний і ставився до того, що відбувається, ніби до абстрактної наукової проблеми, яку можна вивчати й аналізувати, ніби йшлося не про нього самого.
— Білле, не турбуйтеся про мене. Як адвокат я захищений: вони не можуть викликати мене для свідчень. Я зв'язався з московською колегією адвокатів, і вони дадуть відповідь від мого імені. До Казані я не поїду.
— Припустімо на мить, що ви помиляєтеся, і що вони все одно до вас доберуться. Ви й тижня у в'язниці не витримаєте з огляду на стан вашого здоров'я.
— Але, Білле, це за межами здорового глузду. Не можуть вони почати полювання на адвокатів!
Я стояв на своєму:
— Володимире, послухайте, адже саме ви кілька років тому переконали Вадима посеред ночі покинути країну. Приїдьте хоча б до Лондона, щоб ми могли спокійно все обговорити.
Він помовчав трохи, потім промовив:
— Мені треба подумати.
Схожа розмова відбулася у Вадима з Едуардом, який теж не збирався їхати. Обидва адвокати знали, що виклики МВС незаконні, і вони мають всі підстави їх відхилити, тому для надання свідчень вони не поїхали.
Настала й минула субота, за нею неділя, але нічого не відбувалося. У понеділок вранці я зателефонував Володимиру:
— Отже, дякувати Богу, ви пережили вихідні, й у вас був час подумати. Коли ви приїжджаєте до Лондона?
— Я не певен, що приїду. Усі кажуть мені одне й те саме. Від'їзд із Росії стане для мене найгіршим рішенням: здаватиметься, що я в чомусь винний. Крім того, усе моє життя тут, і всі мої клієнти також тут. Я не можу все покинути, Білле.
Я добре розумів його сумніви, але відчував: залишаючись там, він наражає себе на небезпеку, яка сягнула тепер критичного рівня. Люди, які за всім цим стояли, були злочинцями та діяли так, ніби мають цілковитий контроль над правоохоронними органами.
— Володимире, якщо вони сфабрикують проти вас справу, буде байдуже, винні ви чи ні. Ви маєте вибратися звідти. Якщо не назавжди, то хоча б доти, доки все не вщухне. Залишатися там зараз — божевілля!
Попри всі мої аргументи, він був непохитний... поки не настала середа. У середу Володимир зателефонував мені, і цього разу його голос звучав менш впевнено:
— Білле, я щойно отримав нову повістку з Казані.
— І?..
— Я зателефонував слідчому, який підписав повістку, і сказав йому, що це незаконно. У відповідь він пригрозив, що якщо я не з'явлюся сам, вони примусять мене силою. Я намагався пояснити йому, що маю проблеми зі здоров'ям, але він і слухати не хотів. І розмовляв як бандит, а не як правоохоронець!
— Ну, тепер ви...
— Це ще не найгірше, Білле. Від усіх цих заворушень у мене вчора вночі загострилася проблема з оком. У голові ніби розпечена куля, і треба терміново проконсультуватися з лікарем, але вона зараз в Італії.
— То летіть до Італії.
— Так, так, щойно зможу перенести політ.
Того ж дня ми дізналися, що ще одну повістку з МВС надіслали й Едуарду. Він думав, що після звернення московської колегії адвокатів йому дадуть спокій, але зараз і колегія нічого не могла вдіяти. Едуард, який у минулому працював слідчим, пізніше суддею, вирішив через свої зв'язки дізнатися, хто стоїть за цими витівками. Але ніхто нічого не знав, і у відповідь він чув те саме: "Поки ти це не з'ясуєш, Едуарде, тобі краще зникнути".
Уперше в житті Едуард почувався як не у своїй тарілці. Зазвичай усі зверталися по допомогу до нього, а не навпаки. Він працював адвокатом у кримінальних справах з 1992 року, захистив безліч клієнтів, заробив завидний послужний список і багатьом у Росії міг бути прикладом. Він знав кримінальне право до найдрібніших деталей, але не знав, як можна взяти й зникнути. На щастя, багато колишніх клієнтів Едуарда це вміли: дізнавшись про його труднощі, деякі запропонували допомогу.
У четвер 28 серпня 2008 року, за два дні до призначеного допиту в Казані, Едуард зателефонував Вадиму: "Якийсь час від мене не буде звісток. Нехай це вас не турбує: зі мною все буде гаразд". Вадим почав було питати, що той має на увазі, але Едуард перебив його, додавши лише: "Мені час", і поклав трубку. Дорогою додому на Воробйові гори він витяг з мобільного телефону батарейку. Він знав, що ще кілька тижнів тому за ним встановили стеження. Ці люди й не думали ховатися: у дворі будинку Едуарда щоночі чергувала машина з двома чоловіками, які стежили за його квартирою. Вигляд це мало дуже зловісний: він не знав, бандити це чи працівники МВС, але в жодному разі з'ясовувати не збирався.
Того вечора, нашвидкуруч перекусивши, Едуард з дружиною вийшли на прогулянку. Ті, що стежили за ними, залишилися на своїх місцях, оскільки знали, що вони роблять цей моціон щовечора тим самим маршрутом і завжди повертаються додому.
Тримаючись за руки, вони повільно прогулювалися вздовж широкого проспекту. Пройшовши з кілометр, Едуард, замість повернути назад, несподівано потягнув дружину за руку, і вони швидко перетнули дорогу. На іншому боці на них уже чекав чорний "седан ауді А8" з тонованим склом. Дружина знала, що в Едуарда виникли труднощі, але про свій план він нічого не розповідав. Він повернувся до дружини, взяв її за руку й швидко промовив: "Час настав".
Цього вечора він мав зникнути.
Вона обійняла його за плечі й поцілувала. Вони не знали, коли їм судилося побачитися знову. Едуард пірнув на заднє сидіння авто, ліг, і машина зникла з поля зору.
Дружина перейшла вулицю й побрела на самоті додому, засунувши руки в кишені й ледь стримуючи сльози. Вона не помітила, як і коли пожвавилася група зовнішнього спостереження, а вони, безперечно, засмикалися, зрозумівши, що сталося. Майже опівночі вони подзвонили у двері квартири й почали розпитувати про Едуарда. Але його дружина не мала жодного уявлення про місцеперебування чоловіка, про що й сказала непроханим гостям.
Якщо вже Едуард зі всіма своїми зв'язками й знанням кримінального законодавства вирішив на якийсь час зникнути, то Володимиру — вченому-теоретику, та ще й обтяженому купою хвороб — точно слід негайно покинути Росію.
Я одразу ж зателефонував йому, нарікаючи, що той досі в Москві:
— Володимире, Едуард поїхав. А ви колись збираєтеся?
— Білле, шкодую, але здоров'я поки що не дозволяє нікуди їхати. Хоча ваші аргументи почуті.
Я не знав, що саме він хоче сказати цією завуальованою фразою, а в подробиці він не вдавався, але було схоже, що Володимир все ж таки зважився.
Принаймні я дуже на це розраховував, бо був упевнений: якщо вони з Едуардом не з'являться в суботу до Казані за повторною повісткою, ті ж продажні працівники МВС спробують їх заарештувати.
Тоді Володимир не міг сказати мені, що вже обмірковує варіанти виїзду з країни. Найлогічнішим було перетнути кордон сушею або морем. Російська прикордонна служба тоді значно ослабла: багато віддалених пропускних пунктів не були обладнані сучасними технологіями розпізнавання втікачів, і працювали там зазвичай ті, кого не прийняли на службу в пристойніші місця. Зважаючи на ці міркування, найзручніше було перетнути кордон з Україною поблизу хутора Нехотіївка чи сісти на пором із Сочі до Стамбула. На нещастя для Володимира, обидва ці місця були досить далеко від Москви, а жахливі російські дороги ввійшли до прислів'я. Через вибоїни й дорожні ями ця поїздка закінчилася б для Володимира якнайсумніше.
Відкинувши ці два варіанти, Володимир вирішив вдатися до третього — він теж мав шанси на успіх. Період літніх відпусток у Росії закінчувався 31 серпня, у неділю, і в цей час кордон в обидві сторони перетинали величезні юрби людей. Володимир сподівався, що митники втомляться від цього хаосу й надвечір вже перевірятимуть кожен паспорт абияк. Ідея ризикована, і будь-яка фізично здорова людина відразу ж відкинула б її як надто ненадійну, але великого вибору Володимир не мав.
Й ось настала субота, 30 серпня — день, коли Володимиру та Едуарду належало з'явитися для надання свідчень до Казані. Я сидів як на голках і чекав, коли зателефонує дружина Володимира й скаже, що за ним прийшли. Але дзвінків з Росії не було. Мені хотілося зателефонувати йому в неділю вранці, але я стримався: раптом його телефон прослуховують і зрозуміють, що Володимир все ще на місці.
Того дня Володимир із сім'єю замовили квитки на рейс італійської компанії "Аліталія". Літак вилітав до Мілана об одинадцятій вечора з "Шереметьєво". За двадцять п'ята вони вийшли з дому із простим ручним багажем. За Володимиром, на відміну від Едуарда, жодні підозрілі особи не стежили. Вони сіли в таксі, але через затори потрапили в "Шереметьєво" лише за дві з половиною години. О сьомій вечора вони стали в чергу на реєстрацію. В аеропорту тим часом панував цілковитий хаос. Море людей скрізь, і ніхто навіть не намагався утворити нормальну чергу. Проходи були завалені сумками та валізами. Пристрасті розпалювалися щохвилини — усі боялися запізнитися на свій рейс.
Саме на це й розраховував Володимир.