Сага про Єсту Берлінга

Сельма Лагерлеф

Сторінка 44 з 66

Як я можу запросити її до своєї вбогої оселі? Підлоги в мене чорні, вітальня без меблів, стеля в залі позеленіла від плісняви та вологи. Допоможіть мені, ласкава добродійко. Вона ж бо вельможна графська дочка!

— Звеліть сказати, що вас немає вдома.

— Ласкава добродійко, вона їхала сорок миль, щоб побачити мене, вбогого й нещасного. Вона не знає, як я тут живу. Я навіть не маю ліжка, щоб покласти її спати. Не маю ліжка навіть для її слуг.

— Ну, то хай не ночують!

— Ласкава добродійко! Бачу, що ви не розумієте мене. Я краще віддав би все, що маю, все, що призбирав ощадливо та пильно, аніж вирядив би її, не запросивши до своєї господи. Їй було двадцять років, коли я бачив її востаннє, подумайте, добродійко, відтоді минуло сорок років! Допоможіть мені, щоб я міг її пригостити в себе. Ось гроші, але тут треба чогось більшого за гроші.

О Еросе! Жінки люблять тебе. Вони краще ступлять задля тебе сто кроків, аніж один задля якогось іншого бога.

Покої, кухня й комора в пробстовій садибі спорожніли. Пробстове майно перевозять до священикової оселі. Коли пробст вертається з церкви, то застає порожні покої. Він прочиняє двері до кухні й питає про обід, але й там порожньо. Немає ні обіду, ні дружини, ні служниці. Що вдієш? Так захотів Ерос, всевладний бог.

Пополудні важка карета знову береться на пагорб. Маленька панна сидить у ній і міркує, чи не трапиться знову яка біда, чи вона справді тепер зустріне єдину радість свого життя.

Карета завертає на церковне подвір'я, але застряє в брамі. Вона занадто широка, а брама вузька. Візник ляскає батогом, коні натужуються, служник лається, проте задні колеса безнадійно застряли. Графська дочка не може заїхати на подвір'я свого коханого.

Ту хвилину хтось підходить, підходить він! Він знімає її з карети, несе на руках, о, який він дужий! Він пригортає її так палко, як сорок літ тому. Вона дивиться йому в вічі, такі самі блискучі, як були в двадцять п'ять років.

Її захоплює буря почуттів, навальна, як ніколи. Вона згадує, як він колись ніс її сходами на ганок. Хоч кохання її жило в серці всі ці довгі-довгі роки, а все ж вона забула, як гарно відчути себе в дужих обіймах, дивитися в молоді, променисті очі.

Вона не бачить, що він старий. Бачить тільки очі, його очі.

Вона не бачить чорної підлоги, вогкої, пліснявої стелі, бачить тільки його блискучі очі. За цю хвилину священик робиться статечним, вродливим чоловіком. Він змінився, тільки-но побачив її.

Вона чує його голос, дзвінкий голос, що тішить їй вухо. Так він говорить тільки до неї. Не треба йому було везти пробстові меблі до своїх порожніх кімнат, не треба їжі, не треба слуг. Навряд чи стара панна відчула б, що їй усього цього бракує. Вона чує тільки його голос, бачить тільки його очі.

Ніколи, ніколи досі не була вона така щаслива!

Як він галантно вклоняється, галантно й гордо, ніби вона княгиня, а він її коханець. У розмові з нею він удається до давніх висловів. А вона тільки щасливо усміхається.

Увечері він подає їй руку, і вони гуляють у старому, занедбаному садку. Вона не бачить, який він негарний і здичавілий. Розбуялі кущі здаються їй підстриженим живоплотом, бур'ян — густим рівним моріжком, довгі алеї тонуть у затінку, а в нішах серед темної зелені біліють статуї молодості, вірності, надії та кохання.

Вона знає, що він одружений, але не пам'ятає цього. Бо як можна таке пам'ятати? Адже їй двадцять років, а йому двадцять п'ять. Йому, молодому, сповненому снаги, напевне тільки двадцять п'ять років. Невже він має стати скупим священиком із Брубю, він, цей усміхнений юнак? Часом у його серці зринає тяжке передчуття, але. скарг убогих, прокльонів ошуканих, зневажливих слів, образ, глуму — всього цього він ще не знає. Серце його палає ще тільки чистим, невинним коханням. Гордий юнак ще не полюбив золота аж так, щоб плазувати по нього в багні, жебрати його в подорожніх, принижуватися, терпіти глум, холод і голод. Невже він через те нікчемне золото моритиме голодом свою дитину й мучитиме дружину? Не може цього бути. Таким він не стане. Він добрий, як усі люди. Він-бо не звір.

Його кохана не захотіла б прогулюватися з мерзенним лиходієм, не гідним посади, що її він зважився посісти!

О ні, такого вона б не вчинила.

— О Еросе, всевладний боже, тільки не цього вечора! Сьогодні цей чоловік не священик з Брубю, і завтра він ним не буде, і післязавтра.

Третього дня вона їде. Браму розширено. Карета котиться згори так швидко, як тільки можуть устигнути відпочилі коні.

Який сон, який розкішний сон! Цілих три доби ані хмаринки!

Вона усміхнена вернулася до свого замку й до своїх спогадів. Вона більше ніколи не чула, ніколи не розпитувалася про нього. Вона хотіла до кінця днів своїх снити той чудовий сон.

Священик із Брубю лишився в своїй спорожнілій оселі й плакав з розпуки. Вона вернула йому молодість. Невже він знову постаріє? Невже злий дух знову посяде його серце, і він стане такий нікчемний, як був досі?

Розділ двадцять третій

ПАТРОН ЮЛІУС

Патрон Юліус виніс із крила нахлібників свою червону мальовану скриню. В зелене барильце, що побувало з ним не в одній мандрівці, він налив пахучої померанцевої горілки, а в різьблену скриньку на їжу наклав масла, хліба, вилежаного сиру, що смачно полискував брунатно-зеленою шкіркою, салистої шинки та млинців, залитих малиновим варенням.

Тоді зі сльозами на очах подавсь прощатися з усім Екебю. Востаннє погладив точені скраклі і кругловидих дітей, що гралися на пагорбі. Обійшов усі альтанки в садку й всі гроти в парку. Навідався до конюшні й до корівні, погладив коней, поторсав злого бика за роги й дав телятам полизати руки. Нарешті вернувся заплаканий до будинку, де на нього чекав прощальний сніданок.

Яке ж сумне наше життя! І де береться в ньому стільки горя! Їжа — немов отруєна, вино — гірке. І кавалерам, і йому самому горло здавлювало хвилювання. Сльози затуманювали очі. Прощальну промову перебивало хлипання. Яке ж сумне життя! Віднині кожен день його життя буде сповнений безконечною тугою. Ніколи вуста його не засміються, пісні помруть у пам'яті, як квіти помирають на осінній землі. Він зблякне, згорбиться, зів'яне, мов скошена морозом троянда, мов спрагла лілея. Ніколи кавалери не побачать уже сердешного Юліуса. Важкі передчуття напливають йому на душу, мов тіні від буремних хмар на зоране поле. Він їде додому вмирати.

Він стояв перед ними, сповнений квітучого здоров'я і сили. Таким вони більше ніколи його не побачать. Ніколи жартома не питатимуть, коли він востаннє бачив свої великі пальці на ногах, не попросять, щоб він позичив їм свої щоки грати в скраклі. В печінці і в легенях у нього вже загніздилася хвороба. Він давно її відчуває, дні його пораховані.

О, нехай кавалери Екебю надовго заховають пам'ять про небіжчика! Хай не забувають про нього!

Його кликав обов'язок. Удома на нього чекала мати. Сімнадцять років дожидалася, коли він вернеться з Екебю. Тепер написала листа, і він мусив послухатись. Він знав, що це буде його смерть, але як добрий син мусив послухатись.

О чудові бенкети! О прекрасні прибережні луги й гордовиті водоспади! О веселі пригоди, біла гладенька підлога танцювальної зали, улюблене кавалерське крило! О скрипки й валторни, о щасливе, радісне життя! Розлучитися з цим усім означає померти.

Патрон Юліус пішов до кухні попрощатися з челяддю. Схвильований і розчулений, він переобнімав і перецілував геть усіх, почавши від ключниці й скінчивши бабусею, що жила там з ласки господарів. Дівчата плакали й побивалися над його гіркою долею. Щоб оце такий ласкавий та веселий пан мав померти! Невже вони ніколи більше не побачать його?

Патрон Юліус звелів витягти з возовні свою чортопхайку і вивести зі стайні свого коня.

Голос йому переривався, коли він давав той наказ. Отже, його повозові не судилося спокійно струхлявіти в Екебю, а старій Кайсі доведеться розлучитися з знайомим жолобом! Він не хотів казати про свою матір нічого поганого, але ж треба було їй подумати про чортопхайку й Кайсу, якщо вже ие про свого сина. Як вони витримають таку довгу дорогу?

Найважче все-таки прощатися з кавалерами.

Маленький, круглий патрон Юліус, створений швидше на те, щоб котитися по землі, аніж ходити, сповнений трагізму до самих кінчиків своїх пальців. Він згадав великого грека[17], що спокійно випив чашу отрути в колі зажурених учнів. Згадав також старого короля Єсту, що пророкував, нібито шведський люд захоче колись викопати його з могили.

Наостанці він заспівав кавалерам найкращої своєї пісні, а сам думав про лебедя, що вмираючи співає. Він хотів, щоб про нього лишилася пам'ять, як про велику душу, що не принизиться до жалів і нарікань, а відходить на хвилях чарівних звуків.

Нарешті випито останній келих, проспівано останню пісню, всіх пообнімано. Патрон Юліус убрався в пальто і взяв батога. У всіх були заплакані очі, а його власні так заслав смуток, що він нічого не бачив.

Кавалери підняли патрона Юліуса, гримнуло гучне "Слава", його посадовили кудись, — він не бачив, куди саме. Ляснув батіг, і повіз покотився. Патрон Юліус поїхав, а як сльози йому трохи висохли і він зміг глянути на світ божий, то виявилося, що він уже на гостинці.

Звісно, кавалери плакали, охоплені глибоким смутком, одначе горе не задушило в серцях їхніх хисту до веселощів.

Котрийсь із них — чи поет Єста Берлінг, чи старий воїн і картяр Беренкройц, чи втомлений життям кузен Крістофер, — урядив так, що старій Кайсі не довелося покидати стайні, а трухлявій чортопхайці — возовні. Натомість викочено драбинястого воза, запряжено в нього великого сорокатого вола, вмощено туди червону скриню, зелене барильце та різьблену скриньку з харчами, а насамкінець і патрона Юліуса — але не на скриньку з харчами й не на мальовану скриню, а на спину сорокатому волові.

Так уже створені люди! Вони не мають снаги сприйняти горе у всій його повноті. Кавалери, певна річ, побивалися за своїм товаришем, що їхав додому вмирати, за тією зів'ялою лілеєю, за смертельно пораненим лебедем, що вмираючи співає. Але на серці їм полегшало, коли вони побачили патрона Юліуса на спині у вола: огрядне його тіло здригалося з плачу, простягнені до останніх обіймів руки опали в розпачі, а очі шукали справедливості в непривітного неба.

На гостинці туман перед очима в патрона Юліуса розвіявся, і він помітив, що сидить верхи на хисткій спині якоїсь тварини.

41 42 43 44 45 46 47