З трісок повалив їдкий дим, від якого королева закашлялась, а повітря сповнилося стійким запахом старої магії.
Обвуглені рештки закопали під горобиною.
Ввечері вони були вже на узліссі і йшли розчищеною стежкою. За пагорбом виднілося село, в якому над кожною хатою з димаря валив дим.
— Що ж, — мовив гном-бородань. — Якщо ми підемо на захід, то доберемося до гір під кінець тижня, а через десять днів ви вже будете в своєму палаці у Кенселері.
— Ага, — підтакнула королева.
— Ваше весілля відбудеться з запізненням, але його справлять одразу по вашому поверненні, тож усе королівство святкуватиме і веселитиметься.
— Ага, — погодилася королева. Вона мовчки сиділа на моху під дубом і смакувала спокій, кожну його мить.
"Вибір є, — подумала вона, просидівши вже довгенько. — Вибір є завжди".
Вона зробила свій вибір.
Королева підвелася і вирушила вперед, а гноми пішли за нею.
— Ви ж розумієте, що ми йдемо на схід, правда? — запитав один із гномів.
— Ще й як розумію, — відповіла королева.
— Ну, якщо так, то добре, — сказав гном.
Полишивши позаду захід сонця і рідні краї, вони вчотирьох пішли на схід, назустріч пітьмі.
Відьмина ворожба
Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.
Старіших дерев я в житті не стрічав,
Зі стовбура кров час по краплі точив.
Щовересня ягоди з нього зривав —
Червоні, мов хвойди, брунатні, мов гнів.
Хвилини гойдалися у часомірах,
Йшли тихо, бриніли, гули в коліщатках.
Любила й боялась стара, бо губила
Те плем'я нестямне годин без остатку.
Вона продала мені шторм. Я гнівився.
Ненависть вулканом і сміхом зловісним
Лилась, блискавицю я бачив, чув пісню
Вітрів — божевільну, первісну.
Від відьми отримав три пригорщі лиха.
Найперша ворожій дитині згодилась,
Наступну жона моя варить з утіхи,
А третя чекає, бо ми помирились.
Погоду збувала стара морякам,
Шовковими вітер спиняла шнурами,
Шторми тамувала, щоб мирним життям
Жінки могли жити і спати ночами.
У скриньці землі заховала життя —
Маленькій і темній, як відьмине серце.
В тій скриньці лиш тиша і ще каяття,
І болю і мудрості повне цеберце.
(Дарма. Бо додому він не повернеться…)
Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.
На кладовищі Святого Орана
Як Святий Колумба зійшов на острів Айона
З ним висадився і його друг Оран.
Хоч і кажуть що Оран прибув раніше та чатував на
святого,
Я вірю, що прибули вони із Ірландії разом, та були один
одному наче брати.
Світловолосий, відважний Колумба і смуглолиций
Оран.
Він звався odran, що означало "видра" і був несхожим
на інших.
Разом зійшли вони на острів і мовили: "Збудуймо
каплицю".
Так робили усі святі, по прибутті. (Oran — служитель
сонця або вогню,
Чи від odhra, що значить — темноволосий.) Але їхня
каплиця
щораз розсипалась.
І Колумба знайшов на це відповідь у нічнім
одкровенні —
Цій споруді потрібен Оран. У фундамент слід
покласти жертву.
Інші зазначили — це доктрина. Святі — Оран
і Колумба
Сперечалися про Небеса, як сперечаються тільки
ірландці.
Правду давно всі забули, а пам'ятаємо ми лише те,
що вони скоїли
(Ви розпізнаєте їх по їхніх діяннях[57]): Святий Колумба
Поховав Орана
Живцем, глибоко в холодному ґрунті, та зверху насипав
землі.
Три дні по тому прийшли коренасті монахи
з лопатами і мотиками
І викопали Святого Орана, щоб Колумба міг його
обійняти,
Торкнутись обличчя та попрощатись. Він три дні як
помер.
Як тільки вони стерли з нього бруд
Очі Святого Орана відкрились і недобра посмішка
привітала
Святого Колумбу.
Оран помер, постав із мертвих і вимовив те, що відомо
лиш
мертвим,
А голос його завивав наче вітер, наче негода.
Він сказав: "Небеса не чекають на добрих та
великодушних.
Немає вічних страждань, та не існує пекла для
безбожників.
І Бог не такий, яким ви його уявляєте", —
Тоді Святий Колумба крикнув "Замовкни!"
І поки монахи вагались, жбурнув землею у
Святого Орана.
Відтак поховали його навіки, і дали місцю ім'я
Святого.
Ось тут, на цвинтарі цьому, поховані всі королі
Шотландії та Норвегії
На острові Айона.
Одні кажуть, що Оран був друїдом, служителем сонця,
І його закопали
В гідну землю Айони, щоб трималися стіни
каплиці.
Як на мене, це надто просто, та й Святий Колумба
Постає у сумнівному світлі
(Він кричав: "Землі! Закидайте Орана землею, нехай він
замовкне,
Інакше слова його занапастять усіх нас!"). Дехто все
рівно вважає
Вбивством те, що один святий поховав іншого під тією
священною каплицею.
Ім'я замордованого єретика Святого Орана
Продовжує жити, а кістки його тримають
каплицю.
Ми приходимо до королів і принців, на його цвинтар,
у його каплицю,
Вони носять ім'я Орана, що навіки
проклятий
За прості слова, які мовив:
Не існує пекла на покару
грішникам.
Немає небес для благословенних. І Бог не такий,
Яким ви його уявляєте.
Він і далі проповідував, бо помер
і постав із мертвих,
Поки не замовк під вагою землі Айони.
А щодо Святого Колумби, його поховали на острові
Айона
Десятки років потому. Втім, згодом могилу розкопали і
Забрали останки
У Даунпатрік, щоб поховати поряд зі Святим Патріком та
Святим Бригітою.
Тож Оран — єдиний святий, що зостався на острові
Айона.
Не плюндруйте могили могутніх королів давнини і
архієпископів,
Щоб заволодіти їхніми скарбами. Їх охороняє
Святий Оран,
Він підніметься з могили, наче морок,
наче видра,
Бо не бачить більше світла і сонця. Він торкнеться вас,
Спробує, які ви на смак, і залишить у вас всередині свої
слова.
(Бог не такий, яким ви його уявляєте. І пекло, і рай
не такі.)
Потім ви покинете його, а разом із ним той цвинтар,
і забудете
страх перед тінню.
А поки ви потираєте шию, запам'ятайте:
він помер,
щоб нас врятувати.
А Святий Колумба вбив його на острові Айона.
Чорний пес
У голові десять ротів,
Один із них пішов по хліб,
Живих і мертвих він нагодувати хтів.
Стара загадка
І
Новенький в пабі
За дверима паба дощ лив, як з відра.
Тінь все ще мав деякі сумніви щодо того, чи справді він потрапив у паб. Так, в глибині кімнати була маленька барна стійка, за якою стояли пляшки і кілька великих кранів для розливу випивки та кілька барних столиків, за якими пили люди, та однак складалося враження, що перебуваєш у когось вдома. Собаки лишень посилювали це враження. Тіні здавалось, що собак тут мали всі, крім нього.
— А що це за порода? — поцікавився Тінь.
Тутешні собаки нагадували йому хортів, проте були меншими і здавалися більш стриманими, спокійними та не такими нервовими, як хорти, з якими йому доводилося мати справу.
— Лерчер, — відповів хазяїн паба, виходячи з-за барної стійки. В руках він тримав кухоль пива, який налив для себе. — Це найліпші собаки. З такими браконьєри ходять. Вони швидкі, розумні і смертельно небезпечні.
Він нахилився і почухав за вухами каштаново-білого собаку тигрової масті. Пес розтягнувся, насолоджуючись почухуванням. Він виглядав не надто небезпечним, що Тінь не забарився зауважити.
Хазяїн паба — то був чоловік з копицею сиво-рудого волосся — замислено почухав бороду:
— От тут ви помиляєтесь, — відказав він. — Минулого тижня я гуляв з його братом по Кампсі-лейн. Аж раптом лисиця, велика така руда лисиця, вигулькує з-за куща, десь метрів за двадцять од нас, і виходить поволі на стежку. Ну, Іклань як це помітив, так і погнав за нею що є духу. Не встиг я й оком моргнути, як він вже вп'явся в лисячу шию, а тоді тільки раз рвонув — і все.
Тінь оглянув Ікланя — сірого собаку, який спав біля маленького каміна. Він теж виглядав безневинно.
— А що це за порода така, лерчер? Якась англійська, так?
— Та ніяка це не порода, — сказала сива жінка без собаки за сусіднім столиком. — Їх виводять схрещенням задля швидкості та витривалості. Лерчер — помісь хорта з колі.
Чоловік поруч із нею підняв вказівний палець.
— Слід розуміти, — бадьоро сказав він, — що раніше право на утримання породистих собак визначалося законом. У місцевого люду такого права не було, але їм дозволялося тримати метисів. Крім того, лерчери кращі і швидші за породистих собак.
Кінчиком пальця він поправив окуляри, які з'їхали з носа. У нього були коричневі бакенбарди, де-не-де поцятковані сивиною.
— Як на мене, то метиси завжди кращі за чисті породи, — встряла жінка. — Саме тому Америка така цікава країна. Скільки там помісей.
Тінь не міг визначити її віку. Волосся в неї було сивим, але вона виглядала молодшою за своє волосся.
— Взагалі-то, люба, — м'яким голосом мовив чоловік із бакенбардами, — як виявляється, на відміну від британців, американці більше шанують породистих собак. Якось я зустрів жінку з Американського клубу собаківництва, і, по правді, вона мене не на жарт налякала.
— Я говорила не про собак, Оллі, — відказала жінка. — Я мала на увазі… А, забудь.
— Що будете пити? — запитав хазяїн паба.
На стіні біля барної стійки висіло написане від руки попередження про те, щоб відвідувачі не замовляли лагер, бо "отримати в пику буває неприємно".
— А що запропонуєте добре місцеве? — запитав Тінь, який знав, що зазвичай це було наймудрішим питанням.
Хазяїн паба і жінка висловили різні пропозиції щодо того, які з місцевих пив та сидрів вони вважали добрими. Низенький чоловік з бакенбардами втрутився, щоб зазначити, що на його думку добре — це не те, що не чинить зла, а те, від чого світ стає кращим. Після цього він зайшовся сміхом, щоб показати, що жартує і розуміє — насправді мова йде про випивку.
Хазяїн паба налив Тіні темне і дуже гірке пиво, яке йому не надто сподобалось.
— Що це?
— Називається "Чорний пес", — відповіла жінка. — Кажуть, його назвали так, як почуваєшся, коли переп'єш — наче той побитий пес.
— Або як Черчилль,[58] — додав низенький чоловік.
— Взагалі-то пиво назвали на честь місцевого собаки, — встряла молодша жінка. Вона була одягнена в брунатно-зелений светр і стояла під стіною. — Але не справжнього собаки, а вигаданого.
Тінь поглянув на Ікланя, але завагався.
— Його можна погладити? — запитав він, пригадуючи, яка доля спіткала лисицю.
— Звичайно, можна, — сказала сива жінка. — Він це обожнює. Правда ж обожнюєш? — звернулася вона до собаки.
— Ет, а він таки майже відгриз тому бовдуру з Глоссопа пальця, — зауважив хазяїн паба.
У його голосі змішалися захоплення і застереження.
— Здається, він працював у місцевому уряді, — сказала жінка. — А я завжди вважала, що їх, як і податкових інспекторів, собаки можуть кусати скільки заманеться.
Жінка в зеленому светрі підійшла ближче до Тіні.