"Б тебе,— кажу,— матінко, золотом вуха позавішувано.; Давай сюди Акульку!" Ну й став її мотлошити. Мотлошив я її, брат, мотлошив, годин зо дві мотлошив, доки сам з ніг не звалився; три тижні з постелі не вставала. і
— Воно, звісно,— флегматично зауважив Черевін,— їх не бий, то вони... а хіба ти її застав з полюбовником?
— Ні, застати не застав,— помовчавши і начеб з зусиллям сказав Шишков.— Та дуже вже кривдно стало мені, люди зовсім задражнили, і всьому цьому заводій був Філька. "Для моделі,— каже,— тобі жінка згодилась, щоб люди на неї дивились". Нас, гостей, скликав; таку закрутку закрутив: "Дружина,— каже,—в нього милосердна душа, благородна, увічлива, чемна, всім хороша, ось як у нього тепер! А забув, хлопче, як сам їй дьогтем ворота мазав?" Я.сидів п'яний, а він як ухопить тоді мене за волосся, як ухопить, пригнув донизу: "Танцюй,— каже,— Акульчин чоловіче, я тебе так за волосся держатиму, а ти танцюй, мене потішай!" — "Падлюка ти!" — кричу. А він мені: "Я до тебе з хлопцями приїду й Акульку, твою жінку, при тобі різками випарю, скільки мені схочеться". То я, вір не вір, цілий місяць потому боявся з дому піти: приїде, думаю, збезчестить. Ось за це саме й став її бити...
— Та чого ж бити? Руки зв'яжуть, язика не зав'я жуть. Бити теж багато не годиться. Покарай, повчи та й приголуб. На те жінка.
Шишков якийсь час мовчав.
— Прикро було,— почав він знову,— отож іще цю звичку взяв: як якого дня, то від ранку й до вечора б'ю; встала негарно, пішла недобре. Не поб'ю, то нудно. Сидить вона, бувало, мовчить, у вікно дивиться, плаче... Все, бувало, плаче, аж жаль її стане, а б'ю. Мати мене, бувало, за неї лає-лає: "Падлюка ти,— каже,— варначе твоє м'ясо!" — "Уб'ю,— кричу,— і не смій мені тепер ніхто слова казати; бо мене дурисвітством оженили". Спочатку старий Анкудим заступався, сам приходив: "Ти,—каже,—ще не бозна-який член; я на тебе й управу знайду!" А далі відступився. А Марія Степанівна то зовсім смирилася. Якось прийшла — слізно благає: "З докукою до тебе, Іване Семеновичу, діло невелике, а просьба велика. Вели світ бачити,— кланяється,— смирись, батечку, прости ти її! Нашу дочку лихі люди обнесли: сам знаєш, чесну брав..." У ноги кланяється, плаче. А я збиткуюсь: "Я вас і слухати тепер не хочу!
Що хочу тепер, те над усіма вами й роблю, бо я тепер над собою влади не маю; а Філька Морозов,— кажу,— мені приятель і перший друг..."
— Значить, знову разом закурили?
— Та де! І приступу до нього нема. Зовсім спився. Все своє рішив і за найманця до міщанина найнявся; за старшого сина пішов. А вже по нашому місцю, якщо найманець, то вже до самісінького того дня, коли повезуть його, все перед ним у домі лежати має, а він над ^сім повний пан. Гроші при здачі дістає сповна, а до того в хазяйському домі живе, по півроку живуть, і чого тільки вони тут накоять над хазяїнами, то хоч з хати тікай! Я, мовляв, за твого сина в солдати йду, значить, ваш благодійник, то ви все попускати мені мусите, а то відмовлюсь. Тож Філька в міщанина веремію підняв, з дочкою спить, хазяїна за бороду що не день по обіді тягає,— все собі на втіху робить. Кожнісінького дня йому баня, і щоб горілкою пари піддавали, а в баню його щоб жінки на своїх руках носили. Додому з гулянки вернеться, стане на вулиці: "Не хочу в ворота, розбирай паркан!" — то йому в іншому місці, поза ворітьми, паркан розбирати мусять, він і пройде. Нарешті скінчив, повезли здавати, витверезили. Людей, людей по всій вулиці суне: Фільку Морозова здавати везуть! Він на всі боки кланяється. А Акулька тоді саме з городу йшла; як побачив її Філька, біля самих наших воріт: "Стій!" — кричить, вискочив з воза та просто їй поклін до землі: "Душа ти моя,— каже,— ягода, кохав я тебе два роки, а тепер мене з музикою в солдати везуть. Прости,— каже,— мене, чесного батька чесна дочко, бо я падлюка перед тобою,— за все винен!" І вдруге їй до землі поклонився. А Акулька стала, наче перелякалася спочатку, а тоді вклонилася йому в пояс та й каже: "Прости й ти мене, славний молодче, а я зла на тебе ніякого не знаю". Я за нею в хату: "Що ти йому, собаче м'ясо, сказала?" А вона, от віриш мені чи ні, подивилася на мене: "Та я його,— каже,— більше світу тепер люблю!"
— Чи ти ба!..
— Я того дня ні пари з уст до неї за цілий день... Тільки надвечір: "Акулько! Я тебе тепер уб'ю", — кажу. Ніч ото не спиться, вийшов до сіней кваску попити, аж тут уже й на світ благословитись стало. Я в хату ввійшов. "Акулько,— кажу,— збирайся на заїмку їхати". А я ще й перше того збирався, і матінка знала, що по-
адемо. "Оце,— каже,— діло: час гарячий, а наймит, чути, третій день там животом Лежить". Я воза запріг, мовчу. З нашого міста як виїдати, тут зараз тобі бір піде на п'ятнадцять верст, а з|а бором і наша заїмка. Верст зо три бором проїхали,! я коня зупинив: "Уставай,— кажу,— Акулино, кінець твій прийшов". Вона дивиться на мене, перелякалася, встала передо мною, мовчить. "Надокучила ти мені,— кажу,— молися богу!" Та як ухоплю її за волосся: а коси були такі товсті, довгі, на руку їх замотав та ззаду її з обох боків коліньми придушив, вийняв ножа, голову їй загнув назад та як полосну по горлу ножем... Вона як закричить, кров як бризне, я ножа кинув, обхопив її руками спереду, ліг на землю, обняв її й кричу над нею, ревма реву; і вона кричить, і я кричу; вся трепече, б'ється з рук, а кров на мене, кров — і на лице, й на руки так і цебенить, так і цебенить. Кинув я її, страх на мене напав, і коня кинув, а сам бігти, бігти, додому до себе задвірками забіг та в баню: баня в нас така стара, некористува-на стояла; під приполок забився й сиджу там. До ночі там просидів.
— А Акулька ж?
— А вона, мабуть, після мене встала й додому пішла. То її вже за сто ступенів від того місця потім знайшли.
— Не дорізав, значить.
— Еге...— Шишков на хвилину зупинився.
— Ото жила така є,— зауважив Черевін,— коли її, отої самої жили з першого разу не перетнути, то все битиметься людина і, хоч би скільки крові витекло, не помре.
— Та вона ж померла. Мертву ввечері знайшли. Дали знати, мене стали шукати й розшукали вже над ніч у бані... Ось четвертий уже рік, либонь, тут живу,— додав він помовчавши,
— Гм... Воно, звісно, коли не бити, не буде добра! — спокійно й методично зауважив Черевін, знову виймаючи ріжок. Він почав нюхати, довго й повільно.— Знов же таки, чоловіче,— провадив далі,— виходиш ти сам по собі дуже дурний. Я так само свою жінку з полюбовником раз застав. То я її закликав у сарай; повід склав удвоє. "Кому,— кажу,— присягаєш? Кому присягаєш?" Та вже шмагав її, шмагав, поводом би то, шмагав-шмагав, години півтори її шмагав, то вона мені: "Ноги,— кричить,-* твої митиму та воду ту питиму". Овдотією звали її.
V. ЛІТНІЙ ЧАС
Аж ось уже й початок квітня, ось уже наближається й Великдень. Помалу починаються й літні роботи. Сонце що день все тепліше й яскравіше; повітря пахне весною й дратливо діє на організм. Красні дні, наближаючись, хвилюють і закуту людину, породжують і в ній якісь бажання, прагнення, тугу. Здається, ще дужче с'умуєш за волею під яскравим сонячним промінням, ніж непогожого зимового чи осіннього дня, і це помітно на всіх арештантах. Вони начеб і радіють з ясних днів, а разом із тим у них посилюється якась нетерплячість, поривчастість. Далебі, я помітив, що навесні немовби почастішали в нас острожні сварки. Частіше чути стало галас, крики, гамір, затівалися історії; а разом із тим, траплялось, помітиш раптом десь на роботі чийсь задуманий і впертий погляд в синіючу далину, кудись туди, на другий берег Іртиша, де починається безмежною скатертиною, тисячі на півтори верст, вільний киргизький степ; помітиш чиєсь глибоке зітхання на всі груди, немов так і тягне людину дихнути цим далеким, вільним повітрям і ним полегшити придавлену, закуту душу. "Е-ех!" — мовить, нарешті, арештант і раптом, ніби струсивши з себе мрії й думки, нетерпляче й понуро вхопиться за заступ чи за цеглу, яку треба перетаскати з одного місця на інше. За хвилину він уже й забуває своє раптове відчуття і починає сміятися або лаятися, як до вдачі; а то раптом, з незвичайним, зовсім не відповідним до потреби запалом ухопиться за робочий загад, коли його дано йому, і починає працювати,— працювати щосили, немов бажаючи тяжкою роботою задушити в собі щось таке, що само його тисне й давить ізсередини. Усе це люд дужий, здебільшого в розквіті літ і сил... Важкі кайдани в цей час! Я не поетизую в цю хвилину і певен Правди моєї замітки. Крім того, що в теплі, під промінням яскравого сонця, коли чуєш і відчуваєш всією душею, всією істотою своєю природу, яка воскресає круг тебе з безмежною силою, ще тяжчою стає замкнена тюрма, конвой та чужа воля; крім того, в цей весняний час по Сибіру й по всій Росії з першим жайворонком починається бродяжництво: тікають божі люди з острогів і рятуються в лісах. Після задушної ями, після судів, кайданів та палок бродять вони на всій своїй волі, де схочуть, де привабніше й привільніше; п'ють і їдять
•де що вдасться, що бог пошле, а ночами мирно засинають десь у лісі або в полі, без великої турботи, без тюремної туги, як лісові птахи, прощаючись на ніч із самими зорями небесними, під ібожим оком. Хто каже!. Часом і важко, і голодно, й знесильно "служити в генерала Зозулькина". Цілу добу й'другу не доводиться часом бачити хліба; від усіх треба ховатися, критися; доводиться й красти, й грабувати, а коли й зарізати. "Поселенець що младенець: на що гляне, те й тягне",— кажуть у Сибіру про поселенців. Це прислів'я з усією силою, ба навіть з деяким наддатком можна прикласти й до бродяги. Бродяга рідко не розбійник і майже завсіди злодій, більше, звісно, з потреби, ніж з потягу. Є запеклі бродяги. Деякі тікають, навіть скінчивши свої каторжні строки, вже з поселення. Здавалося б, і вдоволений він на поселенні, і забезпечений, а ні! все кудись тягне, кудись кличе його. Життя по лісах, життя бідне й жахливе, але вільне й повне пригод, має щось спокусливе, якусь таємничу принадність для тих, хто вже раз спробував його, і дивишся — втекла людина, часом навіть скромна, справна, що за всіма ознаками мала вже стати гарною осілою людиною й розумним господарем.