Вона подібна до хамелеона, що змінює забарвлення. Вона змінюється залежно від лицемірного духу свого часу. Це чисте святенництво, ганебна безпринципність! Тільки того можна назвати вбивцею, хто вбиває з ницою, корисливою метою. Оцеола ж був не такий.
Я опинився в дивній ситуації. Ніхто не звертав на мене уваги, однак мене й досі турбувала моя подальша доля.
Збуджені останніми подіями індіанці, які фактично перебували у стані війни з моєю країною, могли вготувати для мене що завгодно, й моє життя могло скінчитися, як і життя Оматли.
Отже, моє очікування на подальший розвиток подій було не вельми приємне. Та скоро мені відлягло від серця. Щойно зі зрадником Оматлою було покінчено, Оцеола підійшов до мене і дружньо простягнув руку. Я був щасливий знову заручитися його дружбою. Він висловив жаль щодо мого помилкового поранення і взяття у полон. Потім покликав одного з воїнів і наказав йому провести мене у форт. Я не мав ані найменшого бажання залишатися на місці трагедії.
Попрощавшись з Оцеолою, я пішов за своїм провідником. Біля озера ми розійшлися, і я спокійно повернувся у форт.
Розділ LXIV
Невдалий бенкет
За службовим обов'язком я написав рапорт про все, що зі мною сталося за останні кілька годин. Моя розповідь викликала обурення. Негайно відрядили солдатів у погоню за ворогом, а провідником призначили мене. Це була явна безглуздість. Переслідування, як і можна було очікувати, виявилося марним. Звісно, ми знайшли місце битви і тіла вбитих, біля яких уже нишпорили вовки. Але ми не виявили жодного живого індіанця, не могли навіть відшукати стежку, якою вони втекли. Наш загін налічував кілька сотень людей – майже весь гарнізон форту. Якби нас було менше, я певен, що ворог неодмінно дав би про себе знати.
Смерть Оматли була значною подією. У всякому разі, досить важливою за наслідками. Білі призначили Оматлу головним вождем, "королем" племені. Тому, стративши його, індіанці відкрито засвідчили своє презирство до влади, що ніби коронувала Оматлу, а також своє тверде рішення й надалі чинити опір, поки білі втручатимуться в їхні справи. Оматла перебував під заступництвом білих. Вони гарантували йому безпеку, а така обіцянка прирівнювалася до угоди. Тому це вбивство було ударом по його покровителях. Тепер уряд змушений був помститися за його смерть. Особливо важливі наслідки цієї події мали бути для підданих Оматли. Нажахані його смертю і можливою відплатою, деякі молодші вожді і їхні воїни покинули ряди зрадників і приєдналися до патріотів. Багато племен, які досі ще не прийняли остаточного рішення, тепер оголосили, що вони боротимуться разом з усім народом, і, не вагаючись, узялися за зброю. Смерть Оматли була не так актом суворого правосуддя, як тонким політичним маневром з боку індіанців, вороже налаштованих до білих. Усе це переконливо свідчило про мудрість того, хто задумав і здійснив цей маневр. Оцеола присягнувся по мститися, і Оматла став першою жертвою його помсти.
Та невдовзі знайшлась і друга жертва. Трагедію смерті зрадника затьмарила нова трагедія, ще більш хвилююча, страшна і значуща. Один із головних персонажів цієї оповіді назавжди пішов зі сцени. Після нашого прибуття в форт дуже стрімко став вичерпуватися провіант, про який не подбали заздалегідь і не розрахували на значно більшу кількість людей. Швидко доставити його у форт Кінг було неможливо. Ми мали стати жертвою звичайної недалекоглядності уряду, який не звик вести воєнні дії. Довелося істотно врізати пайки. Нам мало не загрожувала голодна смерть. Становище склалося критичне, і тут наш головнокомандувач учинив акт високого патріотизму. Генерал Клінч, уродженець Флориди, крім того, що обіймав високий військовий пост, був ще власником прекрасної, величезної плантації, розташованої неподалік від форту Кінг. Його маїсові поля займали сотні акрів, і якраз у цей час на них достигав урожай. Генерал розпорядився віддати зерно війську. Та замість того, щоб підвезти маїс в армію, зробили навпаки: направили війська на поля, щоб вони самі зібрали для себе зерно. Відтак чотири п'ятих складу маленької армії покинуло форт, і на місці залишився досить слабкий гарнізон. На плантації ж виникло нове укріплення, назване фортом Дрейн. Одразу ж знайшлися "добрі" люди, які поширили чутки, ніби в цій дивній справі добродушний старий генерал керувався аж ніяк не почуттям патріотизму. Говорили, що "Дядечко Сем" , відомий як платоспроможний і щедрий покупець, добре заплатить генералу за зерно. Крім того, поки армія стояла на плантації, можна було не боятися нападу індіанців. Утім, можливо, все це було просто вигадкою табірних пліткарів. Мене не призначили на плантацію. Я не належав до числа улюбленців генерала і не був офіцером його штабу. Ми з агентом залишилися у форті Кінг. Спливали одноманітні дні. Минали тижні. Лише іноді ми розважалися поїздками у форт Дрейн. Часто відлучатися не виходило – у форту Кінг залишалося надто мало людей. Ми знали, що індіанці добре озброєні. Їхні сліди часто знаходили поблизу укріплення. Тепер було небезпечно виходити на полювання чи просто прогулюватися в навколишніх лісах. Я помітив, що агент став дуже обережний. Він рідко виходив за огорожу форту, а за лінією караулів не з'являвся ніколи. Щоразу, коли він дивився на ліси і далекі савани, його обличчя набувало заклопотаного виразу, ніби Томпсона мучило передчуття небезпеки. Це було після смерті зрадника вождя. Агент не забув погрозу Оцеоли вбити Оматлу і, можливо, навіть розумів, що клятва вождя стосувалась і його самого. Імовірно, він передчував свою долю.
Настало Різдво. У цей час, хоч би де ти був: серед крижаних айсбергів півночі, у жарких тропічних рівнинах, на облавку корабля, у фортеці, навіть у в'язниці – однак хочеться провести свято якомога веселіше. І в нашому форті, як і всюди, справляли Різдво. Солдатів звільнили від навчальних занять, і тільки вартові несли дозорну службу. У ці дні щоденний раціон харчування був збільшений, і меню намагалися зробити якомога різноманітнішим. Різдвяний тиждень видався веселий.
Зазвичай в американській армії маркітантом стає шукач пригод, який щедро надає кредит офіцерам і позичає їм гроші. Під час свят і бенкетів він стає їхнім застільним товаришем. Саме таким був і маркітант форту Кінг.
Одного різдвяного дня він вирішив пригостити нас розкішним обідом – у форту ніхто не спромігся б улаштувати такий банкет. Запросили всіх офіцерів, серед них найпочеснішим гостем був агент. Банкет влаштували в будинку маркітанта, що стояв за огорожею форту, за сто ярдів, на краю лісу. Бенкет завершився надвечір. Більшість офіцерів вирішила повернутися в форт і там продовжити гуляння.
Агент і чоловік десятеро гостей – офіцерів та цивільних – ще трохи затрималися, аби розпити пляшечку другу під гостинним дахом маркітанта. Я ж разом з іншими офіцерами повернувся у форт. Тільки но ми сіли за стіл, як раптом з подивом почули шум і добре знайомий звук – різку рушничну пальбу. За пострілами до нас долинули дикі вигуки – бойовий клич індіанців. Ми відразу збагнули, що означають ці звуки – імовірно, ворог напав на форт. Швидко озброївшись, повискакували з казарми і тільки тоді здогадалися, що напали не на форт, а на будинок маркітанта. Його оточила юрба індіанців у повному бойовому розфарбуванні, з пір'ям у волоссі і військових нарядах. Вони здіймали зброю вгору і видавали пронизливий крик: "Іо хо єхі!". Час від часу лунали окремі постріли, і фатальна куля наздоганяла жертву, що марно намагалася врятуватися. Ворота форту були настіж розкриті, і солдати, що гуляли за частоколом, з криками жаху забігали у фортецю. Вартові пробували відкрити вогонь, але відстань до будинку маркітанта була завелика, і жодна куля не влучила в індіанців. Артилеристи кинулися було до знарядь, та з'ясувалося, що стайні, розташовані між фортом і будинком маркітанта, служили надійним укриттям для ворога. Раптово крики змовкли, і натовп смаглявих воїнів кинувся до лісу. За кілька секунд вони сховалися в гущавині, наче за помахом чарівної палички зникли з наших очей.
Аж нарешті нерозторопний комендант форту спромігся зібрати свій гарнізон і наважився на вилазку.
Коли ми підійшли до будинку маркітанта, то побачили страшну картину Сам господар, двоє молодих офіцерів, кілька солдатів і цивільних лежали на підлозі мертві, їхні тіла були геть зранені. Тут ми й побачили труп агента. Він лежав горілиць, у розірваному закривавленому мундирі, на обличчі запеклася кров. Шістнадцять куль пробили його тіло, а найстрашніша рана зяяла на грудях зліва – йому встромили ножа в серце. Я здогадався б, хто завдав цієї рани, навіть якби в будинку не знайшлося живого свідка. Та свідок був. Негритянка куховарка, яка сховалася за шафу і тільки тепер вийшла з укриття. Вона спостерігала різанину, упізнала Оцеолу і бачила, як він ударив агента ножем.
Так Оцеола дотримав слова. Після короткої наради вирішили розпочати погоню, вживши всіх запобіжних заходів. Проте, як і минулого разу, це було марно: ми навіть не виявили слідів ворога.
Розділ LXV
Розгром Дейда
Хай який сумний був фінал різдвяних свят, невдовзі до форту Кінг надійшла ще сумніша звістка. Ми почули про подію, яку згодом назвали "Розгром Дейда". Цю звістку приніс посланець від дружніх нам індіанських племен. Вона так приголомшила нас, що спершу в це ніхто навіть не міг повірити. Та згодом прийшли інші індіанці і підтвердили слова першого посланця. Подія була такою трагічною, що здавалася сумнівною і неправдоподібною. Та попри романтичне забарвлення ця історія виявилася правдивою – правдивою за своїми кривавими наслідкам, правдивою в усіх подробицях. Почалася справжня війна. Їй передувала вельми незвичайна сутичка – і за характером, і за наслідками. Варто, мабуть, детальніше розповісти про цю битву.
Якось я вже згадував, що один із офіцерів армії Сполучених Штатів Америки хвалькувато заявив, ніби він "пройде через усю землю семінолів з одним лише сержантом замість конвою". Цим офіцером був майор Дейд. Так уже сталося, що саме йому випала нагода показати свою військову доблесть, хоча під його командуванням був не лише один сержант. Однак на ділі вийшло не так, як він розпатякав своїм хвалькуватим язиком.