Наша релігія спонукає нас забути про його існування, примиритися з його неуникненністю, а коли вже він настане, а кінець світу настає завжди — кинутися в його обійми.
Можливо, десь і знайдеться така людина, яка прожила б певний відтинок історії, але не стала свідком хоча б одного кінця світу. Питання тільки — і над цією проблемою б'ються численні науковці — чи брати в такому пошуку до уваги мертвонароджених немовлят — чи можемо ми твердити, що кінці світу їх оминули? Розгорнуті суперечки підводять нас до ще глибшої дилеми: Чи світ спочатку був створений, чи закінчений? Коли Бог і Господь наш наповнив своїм подихом всесвіт — то це було творення чи апокаліпсис? Тоді як нам відраховувати ті сім днів: вперед чи назад? І як тобі смакувало яблуко, Адаме? А та половина хробака, якого ти знайшов у тій солодко-гіркуватій м'якоті — то була його голова чи хвіст?
ТАК ЩО Ж ТАМ УРЕШТІ-РЕШТ ЗРОБИВ ТОЙ ЯНКЕЛЬ Д.?
(Див. РАХІВНИЦЯ БЕЗЧЕСТЯ ЯНКЕЛЯ Д.)
П'ЯТЬ ПОКОЛІНЬ МІЖ БРІД І САФРАНОМ
Брід мала з чоловіком із Колок трьох синів, кожен з яких звався Янкель. Перші два були забиті на млині диском від циркулярної пилки, як і їхній батько (Див. Додаток Е: ДОЧАСНА СМЕРТЬ). Третій Янкель, зачатий крізь діру в стіні під час добровільного ув'язнення чоловіка з Колок, прожив довге й продуктивне життя, мав багато різних трапунків і почуттів, хоча й надбав зовсім небагато мудрості, про яку, до того ж, ніхто з нас ніколи нічого не взнає. Той Янкель породив Трохима з Колок. Трохим з Колок породив Сафранброда. Сафранброд породив Трохим'янкеля. Трохим'янкель породив Брода з Колок. Брід з Колок породив Сафрана. Саме для того й сказано: І ЯКЩО МИ МАЄМО БОРОТИСЯ ЗА КРАЩЕ ПРИЙДЕШНЄ, ТО ХІБА НЕ ПОВИННІ МИ ЗНА ТИ НАШЕ МИНУЛЕ ТА ЗМИРИТИСЯ З НИМ?
613 СМУТКІВ БРІД
Подана нижче "Енциклопедія смутку" була знайдена на тілі Брід Д. 613 уміщених у її щоденнику видів смутку відповідають 613 заповідям нашої (не їхньої) Тори. Нижче наводимо те, що вдалося врятувати, після того, як Брід витягнули. (Намоклі сторінки її щоденника вдрукували смуток у її тіло. Лише невелика кількість записів [55] надавалися до читання. Інші 558 смутків загублені навіки; сподіваємося, що, не знаючи їх, ніхто не зможе їх пережити.) Щоденник, звідки перебилися сторінки, так ніколи й не було знайдено.
Смуткитіла: Смуток погляду в дзеркало; Смуток, коли ти [виглядаєш] подібно або непо-дібно до своїх батьків; Смуток незнання, чи твоє тіло нормальне; Смуток знання, що твоє [тіло] ненормальне; Смуток знання, що твоє тіло нормальне; Смуток красивих; Смуток мак[ія]жу; Смуток фізичного болю; Смуток загублених [шпильок]; Смуток одягу (!); Смуток тремтячих повік; Смуток від браку ребра; Сму[ток] від того, що тебе помічають; Смуток від непоміченості; Смуток, бо твої статеві органи не такі, як у твого коханця; Смуток, бо твої статеві органи такі, ж, як у твого коханця; Смуток рук…
Смутш заповіту. Смуток Божої любові; Смуток від того, що Бог повернувся спиною (!); Смуток улюбленої дитини; Смуток за[смуче]ності перед обличчям чийогось Бога; Смуток протилежності віри (!); Смуток питання: А що, якщо?; Смуток самотності Бога в Небі; Смуток Бога, якому потрібні люди, що до Нього моляться…
Інтелектуальні смутки: Смуток, бо тебе не розуміють (!); Смуток гумору; Смуток не[скінч]енного кохання; Смут[ок, бо ти] розумний; Смуток, бо не знаєш достатньо слів, щоби [висловити те, що маєш на увазі]; Смуток наявності вибору; Смуток бажання смутку; Смуток незручних становищ; Смуток при[руч]ених птахів; Смуток за[кінч]ення книги; Смуток пам'яті; Смуток забування; Смуток неспокою…
Смуткисексу та мистецтвам Смуток прокидання в чудовій фізичній формі; Смуток відчуття потреби створення красивих речей; Смуток Януса; Смуток зустрітися поглядами під час фелаціо чи куннілінгуса; Смуток поцілунків; Смуток, коли рухаєшся надто швидко; Смуток неру[хо]мості; Смуток оголених моделей; Смуток малювання портретів; Смуток єдиної значної праці Пінчаса Т. "До землі: з людини ти вийшла і в людину увійдеш", де доводиться, що життя і мистецтво, бодай у теорії, можна поміняти місцями…
Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо…
***
24 грудня 1997
Дорогий Джонатан,
Давай не будемо більше про нашу творчість. Я присилатиму тобі шматки моєї історії і благаю тебе (Ігорчик теж благає), шоб ти продовжував присилати нам свої частини, але давай більше не робити виправлень і обсервацій. Давай не будемо ні хвалити, ні засуджувати. Взагалі судити не будемо. Ми вже з того виросли.
Тепер, Джонатан, ми вже говоримо разом, а не кожен своє. Ми разом працюємо над одною історією, і я впевнений, шо ти теж це відчуваєш. Ти знаєш, я ніби стаю цією Дєвушкою-Циганкою, а тебе уявляю Сафраном, або я — це чоловік з Колок, а ти — типу Брід, я твоя бабка, а ти — твій дід, я — як Апекс, а ти — це ти, чи я, як ти, а ти, як я. Ти пам'ятаєш? Ми ж можемо принести одне одному відчуття безпеки і спокою. Коли ми лежали під зорями в Трохимброді, хіба ти цього не відчував? Не кажи мені неправди. Тільки не мені.
А от, Джонатан, історія і для тебе. Правдива історія. Я проінформував Батю, шо я збираюся наступного вечора піти в популярний нічний клуб. Він сказав: "Я так думаю, шо додому ти вернешся не сам?" Як хочеш знати, шо тоді промовляло його вустами, то скажу тобі, шо то говорила горілка. Я сказав: "Не, я не так думаю робити". "Ах ти ж малий розпутник!" — сказав він тоді й засміявся. Він торкнувся мого плеча і, віриш, я відчув, шо це була ніби рука диявола. Мені стало за нас дуже соромно. "Нє-а, — сказав я, — я тільки піду потусуюся з друзями і трохи подригаюся". "Шапка, Шапка…" — почав він. "Замовчи!" — крикнув я іцапнув його за зап'ястя. Скажу тобі, шо це було перший раз, шо я шось подібне сказав йому, і перший раз, шо я йому погрожував. "Вибач", — сказав я йому потім і відпустив його руку. "Ти ше про це пожалієш", — сказав Батя. Та й узагалі мені повезло, бо він так набрався горілки, шо точно міг мене добре вдарити.
Ясно, шо ні в який клуб я не пішов. Я вже тобі писав, шо я часто кажу Баті, шо йду на дискотеку, а сам іду й гуляю по пляжах. Я не йду в нічні клуби, бо збираю "зелень" в коробку з-під печива, бо ж ми з Ігорчиком мусимо виїхати в Америку. Але, скажу тобі, це ше й тому, шо всякі нічні клуби мене зовсім не вставляють. У них я сумний і запущений. Я правильно пишу? Чи, може, краще — закинутий?
А на пляжі минулої ночі було дуже класно, хоча мене це й не дивує. Мені подобається сидіти на камені й відчувати, як вода то набігає на нього, то відступає назад у море. Деколи я роззуваюся і кладу ноги так, шоб їх достала вода. Я попробував прикинути, скільки звідси, від мене на пляжі, до Америки. Потім я уявив собі білу лінію від мене по піску, потім по воді, і до тебе.
Отак я сидів над водою, думав про тебе, про нас, і тут почув якийсь звук. Цей звук не мог-ло видати ні море, ні вітер, ні які-небудь мухи. Я повернувся, шоби подивитися, шо там таке. Хтось наближався до мене. Це мене напрягло, тому шо, коли я один вночі на пляжі, то там взагалі нікого більше нема. Там тоді тільки я, і ніхто до мене ніколи не підходив. Я взувся і почав іти в другу сторону від того мужика. А шо як це мєнт? Вони часто шукають який-небудь привід, шоб причепитися до тих, хто гуляє сам. А може, це бандіт? Правда, бандітів я не дуже боюся, тому шо вони в нас переважно не мають вогнепальної зброї. Ну, ясно, якшо тільки ці бандіти не з мєнтовки. Я чув, шо мужик продовжує наближатися до мене. Я пішов швидше. Він тоді побіг за мною. Я перестав оглядатися в надії побачити, хто це, бо не хотів, шоб він думав, шо я його боюся. Але вухами я чув, шо він близько, шо він от-от дожене мене, і тому я теж зірвався на біг.
А потім я почув: "Саша!" Я перестав бігти. "Саша, це ти?"
Я повернувся. Дєд волочився за мною, тримаючи руку біля свого шлунка. Я бачив, як його грудина піднімається дивовижними зітханнями. "Я шукав тебе", — сказав він. Я не міг догнати, звідки він знав, шо мене треба шукати на пляжі. Як я вже тебе інформував, ніхто ж не знає, шо я хожу ночами на пляж. "Я тут", — сказав я, хоча розумів, шо звучить це по-ідіотськи.