Ступав він, як мертвий, а вийшовши надвір, втопив здивовані якісь очі в каламутні хвилі Юкону.
На березі, коло сосни, зібрався натовп. Хлопчина, що йому доручено було перекинути мотуза через гілляку, скінчивши свою роботу, швидко зліз на землю. Він поглянув на свої долоні й дмухнув на них. Навкруг засміялися. Два вовкодави, наїживши шерсть, вишкіряли зуби. Люди цькували їх одного на одного. Собаки зчепилися й покотились по землі. Їх одштовхували ногами, щоб звільнити місце Сент-Вінсентові.
Корліс підійшов до Фрони.
— Що трапилось? — спитав. — Не повелося?
Фрона хотіла щось сказати, та не могла; головою тільки кивнула.
— Сюди, Грегорі! — вона доторкнулася йому до плеча й підвела його до ящика, над яким теліпався мотузок.
Йдучи з ними поруч, Корліс у задумі подивився на натовп, помацавши рукою кишеню.
— Можу я вам допомогти? — спитався він, нетерпляче кусаючи нижню губу. — Все, що накажете, буде виконано. Я зумію його відбити.
Фрона поглянула йому в вічі, і серце її радісно заколотилось. Вона певна була в його рішучості, але вважала, що на разі це вже несправедливо. Сент-Вінсентові дано було нагоду, він її змарнував. Навіщо знову за нього ризикувати?
— Ні, Вансе. Запізно тепер. Нічого вже не зробите.
— Все ж дозвольте мені спробувати, — наполягав він.
— Ні. Нічого з нашого плану не вийшло; не з нашої то вини, і… і… — Очі її були повні сліз. — Будь ласка, не просіть мене про це.
. — То дозвольте мені забрати вас звідси. Вам тут не можна бути.
— Я повинна, — відказала Фрона й обернулась до Сент-Вінсента, що був наче вві сні.
Блекі лаштував зашморга, щоб закинути його Сент-Вінсентові на шию.
— Поцілуйте мене, Грегорі, — промовила Фрона, поклавши руку йому на плече.
Він здригнувся від цього дотику, побачив сотні очей, пожадливо звернених до нього, побачив грубого зашморґа в катових руках. Він простяг руки, немов боронячись від цього страхіття, і голосно закричав:
— Ні, ні! Я про все розповім. Ви тоді мені повірите!
Біл Браун та голова відтрутили Блекі; натовп приступив ближче. Почувся якийсь крик, протести. "Не займайте! — верещав хлопчина. — Я не піду. Я лазив на дерево, зав'язував мотузка. Я маю право дивитись!" — "Ти ще малий, — зауважив хтось. — Це не для тебе видовище". — "То що? Я вже не дитина! Я… я до цього звик. Та й на сосну я лазив… Погляньте на мої руки!" — "Та чого там! Нехай лишається!" — заступилися інші. "Не чіпляйся до нього, Керлі! Не тебе ж вішають!" Почувся сміх, і всі втихомирились.
— Тихо! — крикнув голова. — Ну, ви, починайте, чи що, тільки не просторікуйте багато.
— Ми так нічого не почуємо! — почулося з натовпу. — Хай на ящика стане!
Сент-Вінсентові допомогли вилізти на ящика, і він, хапаючись, почав говорити.
— Я не вбивав, але бачив, як убивали. Не вдвох — один чоловік; він Борга вбив, а Бела йому допомагала.
Вибухнув загальний регіт.
— Не спішіться так, — перепинив його Біл Браун. — З'ясуйте нам, будь ласка, як Бела могла допомагати саму себе вбити? Почніть спочатку.
— Тієї ночі Борг, перш як лягти спати, настановив своє звичайне гасло від злодіїв.
— Гасло від злодіїв?
— Це я так назвав його. Він примоцьовував сковороду до засувки так, щоб не можна було відчинити дверей, не перекинувши її. Це він робив щоночі, немов знав, що таке з ним станеться. Серед ночі я прокинувся, — мені здалося, що хтось ходить по хатині. Гасничка ледь-ледь блимала, Бела стояла коло дверей. Борг хропів — я це виразно чув. Бела обережно знімала сковороду. Потім двері прочинились, і в хату тихо ввійшов якийсь індіянин. Маски на ньому не було. Я й зараз би його пізнав, якби побачив, бо на обличчі в нього була близна через весь лоб аж до ока.
— Ви, звичайно, схопилися, зняли тривогу?
— Ні, — одказав Сент-Вінсент, визивно струснувши головою, наче одразу хотів покінчити з найгіршим. — Я лежав і вичікував.
— Що ви тоді подумали?
— Що Бела змовилася з індіянином і що вони хочуть убити Борга. Це мені зразу набігло на думку.
— І ви нічого не зробили?
— Нічого. — Він притишив голос і поглянув на Фрону, що стояла, прихилившись до ящика. Вона наче зовсім не була вражена. — Бела підійшла до мене, але я заплющив очі, почав рівно дихати. Вона присвітила на мене гасничкою, але я так причаївся, що обманув її. Щось раптом голосно захрипіло, закричало. То прокинувся Борг і наробив гвалту. Я виглянув з-під укривала. Індіянин з ножем нападав на Борга, а той боронився, намагаючись ухопити його за руки. Вони зчепились, а Бела підкралася ззаду й почала душити свого чоловіка. Вона коліном уперлася в його спину, загнула йому голову назад, і вони вдвох звалили його на землю.
— А ви що робили?
— Я спостерігав.
— Був у вас при собі револьвер?
— Був.
— Той самий, що ви казали, ніби позичили його Боргові?
— Так. Але я спостерігав.
— Джон Борг кликав вас на допомогу?
— Кликав.
— Ви можете повторити його слова?
— Він кричав: "Вінсенте! Вінсенте! О боже! Вінсенте! Поможіть!" — Сент-Вінсент здригнувся й додав: — Це був жах!
— Я думаю, — муркнув Браун. — А ви?
— Я спостерігав, — вів своєї Сент-Вінсент. Натовп вороже загув.
— Борг, проте, вирвався у них з рук і схопився на ноги. Махнувши навідліг, він одкинув Белу зі спини, а сам повернувся до індіянина. Вони почали боротись. Індіянин випустив ножа. Мені аж моторошно стало, так сильно він бив індіянина. Я думав, що він заб'є його на смерть. Ось тоді вони й поламали все в хаті. Вони качалися по землі, билися, ревли, як звірі. Я дивувався, як Борг не потрощив індіянинові ребер своїми страшними кулаками. Тут Бела взяла з долівки ножа й кілька разів ударила ним чоловіка. Індіянин так за Борга вчепився, що руками той не міг нічого їй зробити; одбивався тільки ногами. Він, мабуть, перебив Белі гомілку, бо вона голосно скрикнула, впала й не могла більше підвестись. Потім вони обидва звалилися просто на пічку, Борг підім'яв під себе індіянина.
— Він вас ще гукав?
— Благав, щоб я підійшов до нього.
— А ви що?
— Я спостерігав. Він якось одіпхнув від себе індіянина й, хитаючись, підійшов до мене. Він був геть у крові й зовсім спав із сили. "Дайте мені рушницю, — сказав він, — швидше!" Він навпомацки шукав рушниці. Потім, опам'ятавшись, простяг руку до стіни, через мою голову, зняв із стіни револьвера і витяг його з кобури. Індіянин знову підскочив до нього з ножем. Та Борг уже й не оборонявся. Він попростував до Бели, а індіянин, вчепившись за нього ззаду, весь час рубав його ножем. Це ніби дратувало Борга, і він одіпхнув індіянина від себе. Потім Борг став навколішки і повернув Белу обличчям до світла. Але його обличчя було геть залите кров'ю; він нічого не бачив. Тоді він обтер кров з очей. Він дивився на Белу, немов хотів переконатись, що це вона. Потім приклав револьвер їй до грудей і вистрілив.
Побачивши це, індіянин оскаженів. Він кинувся на Борга з ножем, вибив йому з рук револьвера. Тоді-то вони скинули полицю й гасничку. Далі вони боролися в темряві. Ще почулися постріли, я вже не знаю, хто стріляв. Я зліз із постелі, і тут вони наскочили на мене. Я впав на Белу. От коли я замастив руки кров'ю. Коли я вибіг з хатини, то ще чув постріли. Тут я побачив Ла-Флітча… та… Джона… Решту ви знаєте. Я сказав вам щиру правду, присягаюся.
Сент-Вінсент поглянув на Фрону. Вона стояла, спершись на ящик, обличчя її було незворушне. Він кинув оком до натовпу і побачив недовіру на обличчях. Багато хто сміявся.
— Чому ви одразу про це не сказали?
— Тому… тому… що треба було Боргові допомогти… Люди знову засміялися, а Біл Браун одвернувся…
— Ви чули, панове, оцю нісенітницю. Це знову казка, ще фантастичніше за першу. На початку судового процесу ми доводили, що підсудний казав неправду. Ваш вирок підтвердив, що ми не помилялися. Але що він сам підтвердить наші слова, та ще так яскраво, — цього ми не чекали. Ви теж, я гадаю, бачите, що він це зробив якнайкраще. Що ви з цього приводу думаєте? Він накопичує одну брехню на другу, бреше безперестанку. Невже ви повірите цій останній, дивовижній брехні? Панове, я прошу вас тільки про одне — підтвердіть ваш вирок!
Коли й знайдуться з-поміж вас такі, що цього разу піддадуть сумнівові його брехливість, то, я певен, — їх буде меншість. Крім того, коли навіть припустити, що цим разом він сказав правду, значить, він, ївши Боргів хліб, спавши на його постелі, міг байдуже дивитись, як чинилося душогубство. Той бідолаха благав допомоги, а Сент-Вінсент лежав собі та спокійно дивився на страшний злочин. Коли в нього не зворушилося серце, не прокинулась мужність, тоді, мушу вам сказати, він однаково заслуговує на шибеницю. Помилки не буде! Тож як ви постановите?
— Смерть! На шибеницю! Повісити! — почулися вигуки.
Та раптом усі почали дивитись на річку, навіть Блекі забув на хвилину про свій офіційний обов'язок. Річкою плив великий пліт, на обох йога кінцях стояло по чоловікові — вони навертали плота довгими жердинами. Проминувши острів Розпуття, вони причалили до Рубо. Один з тих, що стояли на плоту, закинув мотуза. Він обкрутився навколо дерева, саме того, під яким стояв Сент-Вінсент. Купи оленячого м'яса, порізаного четвертинами, виглядали з-під соснових гілок. Два чоловіки, що на плоту, згорда поглядали на натовп. Пишалися, мабуть, своїм вантажем.
— Ми хочемо дістатися з цим до Доусона, — пояснив один з них. — От тільки сонце з чорта пече.
— Ні, — сказав його товариш, одповідаючи на запитання, — ми тут не продаватимемо. Там нижче за фунт дають півтора долара; ми туди поспішаємо. Та ось ми по дорозі знайшли щось наче людину, то хочемо залишити її у вас. — Він показав на купу укривал, під якими ледве мощна було розрізнити обриси людського тіла. — Ми знайшли його на березі Стюарту, миль за тридцять звідси.
— Його лікувати треба, — додав перший, — а в нас м'ясо псується. Нам ніколи з ним морочитись.
— Злидневі нема що казати. Хіба те, що він в'ючак.
— Мабуть, його ведмідь пом'яшкорив — дуже-бо понівечений. Певно, щось ушкодив усередині. Куди його діти?
Стоячи поруч з Сент-Вінсентом, Фрона бачила, як хворого знесли на берег. З-під укривала звісилася бронзова рука, виглянуло бронзове обличчя. Носії стали, чекаючи, поки скажуть, куди його далі нести. Фрона раптом відчула, що Сент-Вінсент гарячково стискає їй руку.
— Дивіться, дивіться! — Сент-Вінсент нагнувся вперед і несамовито тицяв на пораненого: — Гляньте! Та близна!
Індіянин розплющив очі; впізнаючи Сент-Вінсента, він боляче скривив обличчя.
— Це він, це він! — тремтячи від зворушення, Сент-Вінсент звернувся до натовпу. — Будьте всі за свідків! Це той, що вбив Джона Борга!
Цей раз ніхто не сміявся.