Томаш сів за кермо, Тереза — поруч із ним, а обидва чоловіки посідали за ними, прихопивши з собою недопиту пляшку сливовиці. Лише за селом голова згадав, що забули про Мефістофеля. Гукнув Томашеві, щоб повернувся.
— Не треба, однієї пики вистачить, — сказав молодик, і голова заспокоївся.
Смеркалося. Звивиста дорога піднімала вгору.
Вони доїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза з Томашем ніколи там не були. Спустилися сходами в підвальне приміщення, де була стойка бару, танцювальний майданчик і кілька столиків. Добродій років шістдесяти грав на піаніно, а приблизно такого ж віку дама — на скрипці. Вони грали сорокарічної давності шлягери. Тут же на паркеті танцювало пар із п'ять.
Молодик оглядівся довкола і сказав:
— Жодної для себе я тут не бачу, — і одразу запросив до танцю Терезу. Голова з Томашем сіли за вільний столик і замовили пляшку вина.
— Я пити не можу! Я за кермом! — нагадав Томаш.
— Дурниці, — заперечив голова, — залишимося тут на ніч, — і одразу пішов до адміністратора замовити дві кімнати.
Потім повернулася Тереза з молодиком із майданчика і голова запросив її до танцю, а вже потім вона нарешті танцювала з Томашем.
Під час танцю вона сказала йому:
— Томаше, все лихе в твоєму житті йшло від мене. Через мене ти потрапив аж сюди. Так низько, що нижче вже немає куди.
Томаш їй відповів:
— Що за дурниця! Про яке низько ти говориш?
— Якби ми лишилися в Цюріху, ти б оперував пацієнтів.
— А ти б фотографувала.
— Це дурне порівняння, — сказала Тереза. — Для тебе твоя праця була геть усім, тоді як я можу робити будь-що, мені байдуже. Я не втратила взагалі нічого, а ти втратив усе.
— Терезо, — сказав Томаш, — а ти не помітила, що я тут щасливий?
— Твоє покликання було оперувати, — заперечила вона.
— Терезо, покликання — це дурниця, я не маю ніякого покликання. Ніхто не має ніякого покликання. І це величезне полегшення: з'ясувати, що ти вільний, що не маєш покликання.
Не можна було не повірити його лагідному голосу. Перед нею знову постала вранішня картина: вона побачила його, коли він лагодив вантажний автомобіль і здався їй старим. Вона дійшла того, чого хотіла: адже завжди бажала, щоб він був старим. І знову згадала про зайчика, якого пригортала до обличчя у своїй дитячій кімнаті.
Що це означає — стати зайчиком? Це означає позбутися будь-якої сили. Це означає, що один уже не сильніший за другого.
Вони йшли в ритмі танцю під звуки піаніно і скрипки. Тереза тримала голову на його плечі. Так само вона тримала голову, коли вони разом були в літаку, який віз їх крізь імлу. Вона відчувала зараз таке саме щастя й такий самий смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми на останній зупинці. Те щастя означало: ми разом. Смуток — був формою, а щастя — змістом. Щастя перекривало простір смутку.
Вони повернулися до столика. Вона танцювала ще двічі з головою кооперативу, а один раз — із молодиком, який був уже такий п'яний, що упав на паркеті.
Потім усі піднялися нагору й розійшлися по своїх кімнатах.
Томаш повернув ключа й засвітив люстру. Тереза побачила два ліжка, поставлені поряд, біля одного з них був нічний столик із лампою, з абажура якої, наляканий світлом, злетів нічний метелик і закружляв по кімнаті. Знизу долинали слабенькі звуки піаніно і скрипки.
"РОЗУМІТИ СВІТ ЯК ЗАПИТАННЯ"
Інтерв'ю Філіпа Рота з Міланом Кундерою
ВІД РЕДАКЦІЇ
Розмова двох всесвітньовідомих письменників — американця Філіпа Рота й чеха Мілана Кундери — відбулась на початку 80-х років і була опублікована як післямова до англійського перекладу "Книги сміху і забуття". Відтоді чимало політичних подій і ситуацій, про які говорить Кундера, втратило свою актуальність, проте не втратили, на наш погляд, актуальності ті оцінки, які дає Кундера комуністичному тоталітаризмові, російській експансії і, звичайно, ролі митця в сучасному світі. І хоч Кундерина "Книга сміху і забуття" ще чекає свого українського перекладача, думається, що й роман "Нестерпна легкість буття" завдяки пропонованому інтерв'ю буде сприйнятий українськими читачами з іще більшою цікавістю й розумінням.
Філіп Рот: Чи вважаєте ви, що наш світ незабаром загине?
Мілан Кундера: Це залежить від того, що ви розумієте під поняттям "незабаром".
Ф. Р. Завтра чи післязавтра.
М. К. Почуття того, що світ мчить до загибелі, виникло дуже давно.
Ф. Р. Тоді нам нема чого турбуватися.
М. К. Навпаки. Якщо людина боїться чогось протягом багатьох століть, за цим щось криється.
Ф. Р. В кожному разі, мені здається, що ця тривога лежить в основі всіх оповідань вашої "Книги сміху і забуття", навіть тих, що мають чітко виражену гумористичну природу.
М. К. Якби раніше, коли я був хлопчаком, хтось сказав мені, що моя нація зникне з цього світу, я розцінив би це як нісенітницю, як щось таке, чого неможливо уявити. Людина знає, що вона смертна, але вважає свою націю вічною. Та після російського вторгнення 1968 року кожний чех усвідомив і занепокоївся, що його націю можуть спокійнісінько стерти з лиця Європи, так, як це було пророблено протягом останніх 50 років із сорока мільйонами українців. Або з литовцями. Чи ви знаєте, що в XVII столітті Литва була могутньою європейською країною? А сьогодні росіяни тримають литовців у резервації як наполовину знищене плем'я; до них нікого не пускають, аби світ не довідався про їхнє існування. Я не знаю, що готує майбутнє для моєї нації. Безперечно, росіяни кістьми ляжуть, щоб поступово розчинити їх у своїй цивілізації. І ніхто не знає, чи вдасться це їм, чи ні. Але це можливо. І коли людина раптом це усвідомлює, самої такої можливості досить для неї, аби змінити все її світосприймання. Сьогодні Європа видається мені вельми вразливою й смертною.
Ф. Р. І все ж, чи не є долі Східної й Західної Європи цілком різними?
М. К. Згідно з концепцією культурної історії, Східною Європою є Росія, вельми специфічна історія якої починається з Візантії. Богемія, Польща й Угорщина, так само як і Австрія, ніколи не були частиною Східної Європи. Від самого початку вони поділяли досвід Західної Європи з її готикою, Відродженням і Реформацією — рух, який було започатковано саме в цьому регіоні. Саме тут, у Центральній Європі, сучасна культура отримала свої наймогутніші імпульси — тут з'явився психоаналіз, структуралізм, додекафонія, музика Бартока, нова естетика романів Кафки та Музіля. Післявоєнне поглинення Центральної Європи (власне, її більшої частини) російською цивілізацією позбавило західну культуру її життєвого центру. Це найзначніша подія в історії Заходу в нашому сторіччі, й цілком не виключено, що кінець Центральної Європи означав початок кінця Європи в цілому.
Ф. Р. Протягом Празької весни ваш роман "Жарт" і збірка оповідань "Смішні любові" вийшли 150-тисячними тиражами. Після російської окупації вас було звільнено з посади викладача Академії кіномистецтва, а всі ваші книжки — вилучені з державних бібліотек. Ще через сім років ви з дружиною мусили, похапцем кинувши кілька книжок і речей у багажник автомобіля, виїхати до Франції, де, врешті, стали одним із найпопулярніших іноземних письменників. Як ви почуваєте себе в ролі емігранта?
М. К. Досвід життя у кількох країнах є величезним для письменника благом. Світ можна зрозуміти, лише побачивши його з кількох сторін. Події в моїй останній книжці, що вийшла у Франції, розгортаються в особливому географічному просторі: події, що відбуваються у Празі, сприймаються очима західноєвропейця, тимчасом як французька частина сюжету подається з точки зору пражанина. Це зіткнення двох світів. З одного боку, це моя власна країна, яка протягом якогось півсторіччя пережила демократію, фашизм, революцію, сталінський терор і крах сталінізму, німецьку й російську окупацію, масові депортації населення і загибель Заходу у самій цій країні. Вона гине під вагою історії й дивиться на світ з великим скептицизмом. А з іншого боку, бачимо Францію, яка протягом сторіч була центром світу й страждає тепер радше від браку значних історичних подій. І саме тому, певно, отримує насолоду від радикальних ідеологічних викрутасів. Це ліричне й водночас невротичне очікування якогось великого звершення, яке має відбутися саме по собі, однак не відбувається й ніколи не відбудеться.
Ф. Р. У Франції ви живете як іноземець чи, може, відчули тут культурну домівку?
М. К. Я надзвичайно люблю французьку культуру і дуже їй вдячний. Особливо літературі попередніх століть. Рабле мій найулюбленіший письменник. А також Дідро. Мені страшенно подобається "Жак-фаталіст" і, звичайно, Лоренс Стерн. Це були найвизначніші експериментатори з романною формою всіх часів. Їхні експерименти були забавні, сповнені втіхи й веселощів, які позникали зараз із французької літератури і без яких мистецтво втрачає свою значущість. Стерн і Дідро вважали роман великою грою. Вони відкрили гумор романної форми. Коли я чую академічні заяви про те, що роман вичерпав свої можливості, у мене виникає прямо протилежне відчуття: протягом свого розвитку роман втратив багато з своїх можливостей. Наприклад, можливості розвитку роману, заховані в творах Стерна і Дідро, так і не були розвинені наступними поколіннями письменників.
Ф. Р. Ваша остання книжка не називається романом, хоча в самому тексті ви написали, що ця книжка є романом у формі варіацій. То це роман чи ні?
М. К. Згідно з моїми вельми специфічними естетичними поглядами, цей твір насправді є романом, але я нікого не примушую поділяти цю думку. В романній формі схована величезна свобода. І було б помилкою приймати певну стереотипну структуру за незмінну суть роману.
Ф. Р. Але все ж щось робить роман романом і обмежує цю свободу?
М. К. Роман — це великий шматок синтетичної прози, побудований на грі вигаданих персонажів. Це — єдине обмеження. Під поняттям "синтетичний" я розумію бажання романіста охопити предмет з усіх боків і якомога повніше. Іронічне есе, романна оповідь, фрагмент автобіографії, історичний факт, політ фантазії: синтетична сила роману здатна поєднати все це у певну цілість, як голоси у поліфонічній музиці. Єдність книжки не повинна виникати з сюжету твору — вона може бути забезпечена самою темою. В моїй останній книжці є дві такі теми: сміх і забуття.
Ф.