Там були дзбаночки, в яких ще можна було призбирати трохи кави чи молока, на деяких тарільчиках залишалися рештки масла, з великої перевернутої бляшанки розсипалося і далеко розкотилося печиво. Цілком можна було укласти з цього всього якийсь сніданок, до якого, якщо тільки не довідається про його походження, не зможе прискіпатися навіть Брунельда. Заки Карл так міркував, а погляд на годинник сказав йому, що чекають вони тут уже пів години, і Брунельда, либонь, лютує і налаштовує Делямарша проти служників, жінка, вирячившись на Карла зі свого кашлю, гукнула: "Можете сидіти тут скільки влізе, сніданку все одно не дістанете. Натомість за дві години буде вечеря".
"Нумо, Робінсоне, — сказав Карл, — ми самі приготуємо собі сніданок". "Як то?" — озвалася жінка з похиленою головою. "Прошу Вас бути розважливою, — сказав Карл, — чому Ви відмовляєтеся подати нам сніданок? Ми чекаємо вже пів години, це досить довго. Вам же за все заплачено, а ми, безперечно, платимо краще, ніж усі решта. Те, що ми так пізно снідаємо, звичайно, створює Вам зайві клопоти, але ж ми Ваші винаймачі, маємо звичку снідати пізно, тож і Вам слід було би трохи під нас підлаштуватися. Сьогодні, через доньчину хворобу, Вам, зрозуміло, особливо важко, зате ми готові самі укласти собі сніданок із залишків їжі, якщо нічого іншого нема й Ви не подаєте нам свіжого".
Але жінці не хотілося розпочинати ні з ким дружніх розмов, їй здавалося, що для цих винаймачів навіть рештки загального сніданку — завелика розкіш; із другого боку, їй набридла настирливість цих двох служок, тому вона схопила якусь мисчину і тицьнула в груди Робінсонові, що лише за мить зі стражденним виразом на обличчі збагнув, що саме йому доведеться її тримати, щоби прийняти їжу, яку жінка нашукає. Отож тепер вона у великому поспіху хоч і накладала в миску чимало всякого їдла, та все воно виглядало радше на купу брудного посуду, а не на сніданок, який збираються подати. Ще заки жінка випровадила їх, а вони, скулившись зі страху перед лайкою чи навіть стусанами, поквапилися до дверей, Карл узяв із Робінсонових рук миску, бо не мав довіри до тих рук.
У коридорі Карл, коли вони відійшли від дверей власниці на безпечну віддаль, сів разом із тією мисі-кою на підлогу, найперше аби трохи обтерти її, позбирати докупи придатні страви, тобто позливати разом усе молоко, позішкрябувати на одну тарілку всі залишки масла, а тоді усунути всі ознаки попереднього вживання: вичистити ножі й ложечки, обрізати понадкушувані канапки, надавши ось так усьому трохи стерпнішого вигляду. Робінсонові ця затія видалася зайвою, він стверджував, що сніданок часто виглядав набагато гірше, але Карл не давав збити себе з пантелику і був радий, що той принаймні не лізе своїми брудними пальцями помагати. Аби вгамувати його, Карл відразу, раз і назавжди, як він сказав, вділив йому декілька печевин і товстий шар на денці колись наповненого шоколадом дзбаночка.
Коли вони підійшли до своїх дверей, і Робінсон, не довго думаючи, вже збирався покласти руку на клямку, Карл стримав його, не певний, чи можна їм увійти. "Та звісно, — сказав Робінсон, — тепер він просто зачісує її". І справді, в досі не провітреній і завішеній фіранками кімнаті, на фотелі, широко розставивши ноги, сиділа Брунельда, а Делямарш, стоячи ззаду і низько схиливши обличчя, чесав її коротке, мабуть, неймовірно заплутане волосся. На Брунельді знову була дуже широка сорочка, цього разу вже блідо-рожева, можливо, й трохи коротша, ніж учорашня, принаймні грубі білі плетені панчохи виднілися мало не до колін. Знуджена довгим зачісуванням, Брунельда облизувала губи товстим червоним язиком, а іноді з криком: "Але ж, Делямарше!" — виривалась від нього, а Делямарш спокійно чекав із піднятим гребінцем, доки вона знову покладе голову.
"Довго ж це потривало", — сказала Брунельда взагалі, й до Карла зокрема: "Слід Тобі бути трохи спритнішим, якщо хочеш, аби Тобою були задоволені. Не смій брати приклад із розманіженого і зажерливого Робінсона. Ви, далебі, вже десь поснідали, і кажу вам, надалі я такого не потерплю".
Це було дуже несправедливо, і Робінсон уже почав хитати головою і ворушити, щоправда безгучно, губами; Карл натомість затямив собі, що на це панство справити враження можна лише безсумнівною роботою. Тим-то він висунув із якогось закутка низенький японський столик, накрив його скатертиною і розставив принесені страви. Хто бачив, звідки взявся цей сніданок, міг би бути загалом задоволеним, та Карлові довелося зізнатися собі, що в ньому можна знайти ще чимало недоліків.
На щастя, Брунельда була голодна. Вона милостиво кивала Карлові, заки той усе готував, і раз по раз перешкоджала йому, завчасу вихоплюючи якийсь шматок для себе тлустою рукою, що запросто й почавити все могла. "Добре впорався", — сказала вона, плямкаючи, і всадовила Делямарша, що застромив поки що гребінець у її волосся, коло себе на крісло. Та й Делямарш, угледівши їжу, злагіднів, обоє були дуже голодні, їхні руки так і мигтіли над столиком. Карл збагнув, що аби їх вдовольнити, завжди слід приносити якомога більше, і, пам'ятаючи, що залишив у кухні на підлозі ще чимало придатного їдла, сказав: "На перший раз я не знав, як усе облаштувати, наступного разу зроблю вже ліпше". Та ще кажучи це, пригадав, до кого говорить, надто вже захопила його сама справа. Брунельда вдоволено кивнула Делямаршеві й простягнула Карлові в нагороду пригорщу печива.
Фрагменти
(1) Брунельда виїздить
Одного ранку Карл вивіз інвалідний візок, у якому сиділа Брунельда, з брами будинку. Було вже не так рано, як він сподівався. Вони домовилися виїхати ще вночі, щоб не привертати в провулках уваги, що вдень було би неминуче, хай як скромно Брунельда збиралася накритися великою сірою хусткою. Але знесення сходами потривало надто довго, попри щонайзапопадливішу допомогу студента, що був набагато слабший від Карла, як виявилося при цій нагоді. Брунельда трималася дуже мужньо, майже не зітхала й усіляко намагалася полегшити носіям працю. Та все одно не було іншого виходу, як на щоп'ятій сходинці опускати її, аби відпочити самим і дати їй час бодай для найнеобхіднішого перепочинку. То був прохолодний ранок, у коридорах віяв холодний вітер, як у підвалі, але Карл зі студентом аж обливалися потом, під час перепочинків їм доводилося брати краєчок Брунельдиної хустки, яку вона їм, до речі, й сама люб'язно простягала, щоби витерти лице. Тим-то вони лише за дві години дісталися донизу, де вже звечора стояв візок. Всадити туди Брунельду теж вимагало певних зусиль, зате після цього можна було вважати, що затія вдалася, бо пхати візок завдяки високим колесам не мало бути аж так тяжко, ось тільки залишалося єдине побоювання, що під Брунельдою той візок розлізеться по швах. Утім, із цією небезпекою довелося просто змиритися, не можна ж було везти ще й запасний візок, роздобути й тягнути якого студент напівжартома зголосився. Отож залишалося тільки попрощатися зі студентом, і це прощання виявилося дуже навіть сердечним. Усі незгоди між Брунельдою і студентом, здавалося, позаду, він навіть перепросив Брунельду за давню образу, якої завдав їй, коли вона хворіла, але Брунельда сказала, що все давним-давно забуто й виправлено сторицею. Насамкінець вона попросила студента, щоби він був такий ласкавий і прийняв на згадку про неї долар, який вона натужно випорпувала з численних спідниць. Цей дарунок — за відомої Брунельдиної скнарости — таки щось та й важив, студент і справді мав із нього неабияку втіху й на радощах підкинув монету високо в повітря. Щоправда, йому відтак довелося шукати її на землі, а Карл мусив йому допомагати, і врешті таки знайшов її під Брунельдиним візком. Прощання між студентом і Карлом відбулося, зрозуміло, набагато простіше, вони просто подали один одному руку зі словами сподівання, що ще колись побачаться, і тоді принаймні хоч один із них — студент запевняв, що то буде Карл, а Карл говорив те саме про студента — досягне чогось видатнішого, чого досі, на жаль, не сталося. А тоді Карл у пречудовому настрої взявся за держак возика і вивіз його за браму. Студент дивився вслід, поки їх було видно, і махав хустинкою. Карл часто відповідав кивком, та й Брунельда радо озирнулася б, але такі рухи були для неї заскладні. Щоби таки дати їй змогу востаннє попрощатися, Карл у кінці вулиці ще розвернув візок так, щоби Брунельда ще раз могла побачити студента, який скористався цією нагодою, аби особливо ревно помахати хустинкою.
Однак тоді Карл сказав, що тепер вони вже не можуть дозволити собі на зупинку, шлях довгий, а вони й так набагато пізніше виїхали, ніж збиралися. І справді, подекуди вже виднілися екіпажі й, хоч і дуже рідко, люди, що йшли на роботу. Своїм зауваженням Карл не хотів сказати нічого більше, ніж справді сказав, однак Брунельда зі своєю вразливістю сприйняла це інакше і зовсім затулилася сірою хусткою. Карл і не заперечував: запнутий сірою хусткою ручний візок хоч і був вельми підозрілий, проте все-таки набагато менше, ніж не-накрита Брунельда. Він їхав дуже обережно; перш ніж завернути за ріг, якийсь час спостерігав за наступною вулицею, в разі потреби навіть залишав візок і йшов декілька кроків наперед, передбачаючи якийсь неприємний рух, чекав, щоби його уникнути чи й навіть обирав шлях цілком іншою вулицею. Навіть тоді, оскільки він попередньо достеменно вивчив усі можливі шляхи, Карл не наражався на небезпеку зробити якийсь істотніший гак. Щоправда, виникали й перешкоди, яких хоч і можна було побоюватися, але кожну зокрема неможливо було передбачити. Так раптом на одній вулиці, трохи стрімкій, із якої добре оглядався шлях, і, на щастя, цілком порожній — перевага, якою Карл спробував скористатися з огляду на особливий поспіх, — із темного закапелка якоїсь брами виступив поліцай і спитав Карла, що ж він такого везе в цьому старанно накритому візку. Хай як суворо він позирав на Карла, то все ж не міг стриматися від усмішки, коли відслонив хустку і побачив спітніле і перелякане лице Брунельди. "Що? — сказав він. — Я гадав, ти везеш десять лантухів картоплі, а це всього-на-всього одна баба? Куди ж Ви їдете? І хто Ви такі?" Брунельда боялася навіть глянути на поліцая, а все зиркала на Карла з виразним сумнівом, що навіть йому вдасться її врятувати.