Після темного горища різке світло примусило їх примружити очі.
— Оце — лафуза, — прошепотів Сашко.
На даху щойно розтанув сніг. Тільки в деяких затінених місцях він сірів невеликими плямами… Іржаве залізо даху ще не встигло розжаритись, але було тепле і приємне, як плюш.
Товариші лягли на скаті, впершись ногами в краї водостічного жолоба і заклавши руки за голову… Льонька закурив. Хвилин п'ять лежали мовчки, не ворушачись. Лагідно всміхались і, мов котенята, мружилися на сонці.
— Гарно, — мрійливо прошепотів Сашко. — Гарно. Так би й лежав і не вставав.
— Ну ні, — відповів Пантелєєв, — я б не погодився весь час лежати. В такий день побешкетувати хочеться — руки розім'яти…
Він раптом випростався і, нагнувшись до Сашка, вдарив його широкою долонею по животу. Сашко завищав, закрутився як дзига і, схопивши Пантелєєва за шию, повалив його на себе.
Рівні сили однолітків примусили їх хвилин десять боротися за першість. Нарешті Пильников переміг. Стрибаючи біля Пантелєєва, який лежав на лопатках, він кричав:
— Здорово! За один хавтайм поклав чемпіона світу.
Пантелєєв усміхався широкою калмицькою усмішкою і хрипів:
— Нечесно. На шию надавив, а то б…
Лежати вже не хотілося. Сашкова меланхолійність зійшла нанівець, і він уже танцював гопака на благенькій покрівлі флігеля.
Під йогу йому попався камінь. Сашко схопив його і, розмахнувшись, шпурнув у небо. Гострий камінь свистячи пролетів параболою, зник з очей і впав десь далеко на чужому подвір'ї.
— Смаковито! — вигукнув Льонька й заходився собі шукати камінь, щоб не вдарити лицем у болото. Каменя на даху не було, і Льонька поліз через слухове вікно на горище. За хвилину він повернувся з повним подолом червоного цегляного щебеню.
— Ану?! — Чорна точка злетіла вгору й погасла. За нею друга…
— Так кидатися нецікаво, — сказав Сашко. — Треба знайти якусь ціль.
Він підійшов до краю даху й зазирнув униз.
Внизу, у вузькому проході між двома стінами, була помийна яма. Паралельно флігелю витягнувся одноповерховий будинок пральні.
Сонце ламало проміння об високий флігель і золотило верхні рами вікон.
Сашко хвилину посидів навпочіпки, як зачарований, дивлячись на блискучі шибки, потім простягнув руку, взяв камінь і, не сходячи з місця, кинув у скло.
Скло тріснуло, задзвеніло й розсипалося тисячами маленьких брильянтиків.
Сашко підняв голову. Льонька стояв біля нього і, не зводячи очей, мовчки дивився на зяючий осколок свіжої пробоїни. Потім він узяв камінь, націлився і вибив рештки скла з верхньої рами.
… Кидали довго, ні на хвилину не зупинились, бігали на горище по свіжий запас щебеню, кидали цілі цеглини. Коли у вікнах пральні не лишилося жодної шибки, товариші перезирнулися.
— Ну, як? — по-дурному спитав Льонька.
— Дурень! — буркнув Сашко, заглядаючи вниз.
Сонце, як і раніше, всміхалося широкою привітною усмішкою, в повітрі грала весна, але на даху чогось стало незатишно; вже не хотілося валятися на скаті й притулятися щокою до плюшу.
— Давай униз, — сказав Пильников.
Коли вони спускалися похмурими сходами, Льонька вилаявся і сказав:
— Наплювати… Не дізнаються… Ніхто не бачив.
Сашко нічого не відповів, тільки зітхнув. Ніким не помічені, вони вийшли на подвір'я. Малеча все ще грала в гилку. Сірий м'яч, відлітаючи від плоскої дошки, стрибав у повітрі. Еланлюм сиділа на колоді і, відклавши книгу, мрійливо розглядала баранчикову хмарку на синьому небі. Льонька й Сашко підійшли до неї і, попросивши дозволу, сіли поруч на пахучий стос дров.
— Де ви були? — гостро оглянувши вихованців, спитала Елла.
Льонька перезирнувся з Сашком і відповів:
— У класі, Елло Андріївно.
— У класі? Що ж ви там робили?
— Єльховський куряву витирав. Він черговий, а я… — Льонька раптом удавано зніяковів.
— А ти що?
— А я… я, Елло Андріївно, зараз над перекладом з Гейне працюю…
Еланлюм здивовано підвела очі, потім усміхнулася.
— Правда? Гейне перекладаєш? Молодець. Ну що ж, виходить?
Пантелєєв забрехався.
— Дуже добре виходить. Я вже сто двадцять рядків переклав.
Він відчував, що Сашко дивиться на нього й робить якісь знаки очима, але обернутися не міг.
— Я взагалі німецькою мовою дуже цікавлюся, — правив він далі. — Просто, ви знаєте, якось… дуже люблю німецьку.
Вестфальське обличчя Еланлюм розцвіло.
— Я й з Гете переклади роблю, Елло Андріївно.
Для Еланлюм цього було досить.
— Ти повинен показати мені всі ці переклади. І чому, взагалі, ти раніше не показував їх мені?
Льоньці одразу ж розхотілося патякати… Він раптом ні з того ні з сього насторожився і, пробурмотівши: "Здається, Япончик кличе", — швиденько пішов з двору.
За ним подався і Сашко.
Коли вони піднімалися по сходах у Шкіду, Сашко спитав:
— Навіщо ти брехав про всяких Гейне і Гете? І звідки ти викопаєш переклади?
Льонька не знав, навіщо він брехав, і не знав, звідки виконає переклади.
— Скажу, що спалив, — заспокоїв він сламника.
У класі нікого не було, крім Япончика і Кібчика. Вони ходили в Катерингоф купатися. Прийшли мокрі і веселі. Тепер приятелі сиділи за партою і про щось розмовляли. Япончик, як звичайно, шморгав носом і розмахував руками, а Кібчик заперечував без гарячності, але різко й крикливо.
— Ти погано знаєш німецьку мову, тому не можеш судити! — кричав Япончик.
— І все-таки повторюю: Гейне не піддається перекладу, — верещав Фінкельштейн.
Сашко і Льонька прислухались. І тут говорять про Гейне.
— Хочеш, доведу, що можна перекласти Гейне так, що переклад буде не гірший за оригінал? — оголосив Японець.
Пантелєєв зірвався з місця і підскочив до нього.
— Не вдасться, — закричав він, — не вдасться тобі перекласти сто рядків Гейне й трошки Гете.
Японець здивовано подивився на нього і, шморгнувши носом, відповів:
— На піддрочку не йду.
— Ну, любий… Сота… — заблагав "нальотчик".
Він розповів товаришеві про те, як забрехався перед Еланлюм, і про те, як важливо для нього виплутатися з цього неприємного становища.
Япошка побурів.
— Гаразд, — сказав він, — виплутаємося. Перекладу… Для мене це — дрібниця.
Пантелєєву знову почало всміхатися сонце, він знову почув вуличний гамір і. відчув весну. Разом з ним розцвів і Сашко.
Згодом у компанії Горобця і Голого Пана вони ходили в Катерингоф, купалися, дивились на каруселі, штовхалися в шумному, веселому натовпі гуляючих і прийшли до школи прямо на вечірній чай.
Про пригоду на даху згадали тільки тоді, коли вже вкладалися спати. Розшнуровуючи черевики, Льонька нагнувся до Пильникова і прошепотів:
— А шибки?..
Сашко відповісти не встиг. Черговий халдей Костець громовими розкотами свого лев'ячого голосу розбудив усю спальню:
— Пантелєєв, не заважай спати товаришам!
Коли Костець, постукуючи паличкою, пішов у другу спальню, Сашко висунувся з-під ковдри й прохрипів:
— Дурниця.
♦
На другий день погода змінилася. Вночі пройшла гроза, ранок був райдужний, і сонце затягли блідо-сірі хмари. Але відчувалася весна.
Пильников і Пантелєєв прокинулись у прекрасному на строї.
За чаєм Японець не на жарт приголомшив Пантелєєва, що сидів поруч з ним:
— А я переклав сто двадцять рядків, — шепнув він.
— Коли? — забувши потрібну обережність, мало не закричав Льонька.
— Вранці, — відповів Японець. — Встав о сьомій годині і переклав… І з Гете два вірші переклав…
Після чаю Япончик передав Пантелєєву три аркуші списаного паперу. Пантелєєв негайно сів і переписав переклади, щоб почерк не дав підстави сумніватися в його самодіяльності.
Льонька сидів біля вікна. Гейне надихнув його, розбурхав його творчу жилку. Йому захотілося самому щось написати. Закінчивши переписування, він задивився на вулицю. На розі вулиці рудовусий міліціонер у шоломі хакі всміхався сонцю й струшував дощові краплі з непромокального плаща. Цвірінькали горобці, і під променями сонця від вологих тротуарів стелився легкий туман.
Льоньці захотілося описати цю картину красиво й життєво. І він написав як міг:
Голосять горобці на мостовій,
Усміхається ясний день…
На розі постовий
Стоїть як мокрий пень.
Небо сіре, як попіл махри,
Із воріт пливе запах помий.
Шолом зняв на розі постовий,
Гладить свої вихри.
У кафе — шпана:
— Цигарки "Зефир", "Осман"!
Із дверей тягне запах вина.
Із дверей — "Шарабан".
Горобці цвірінчать, цвірінчать,
Мов радіють майбутній весні.
Брудно-сірії вулиці сплять
І смердять уві сні.
Потім він показував цей вірш товаришам і Сашкецю. Вірш усім сподобався, і Янкель узяв його для одного із своїх журналів.
Пильников провів ранок у музеї — складав таблицю архітектурних стилів. Іонічні і корінфські колони, портики, пілястри й абсиди захопили його… Ні він, ні Пантелєєв ні разу за весь ранок не згадали про пральню і розбиті шибки.
Гроза вибухнула в обід.
Якщо говорити точніше, перший гуркіт цієї грози прокотився ще за півгодини до обіду. По Шкіді пройшла чутка, що в пральні невідомі злочинці знищили всі шибки… В цю мить двоє сердець тривожно забилися, дві пари очей зустрілись і розійшлися.
А за обідом, після переклички, коли чергові розносили по столах паруючі миски пшоняного суну, до їдальні зайшов Вікмиксор.
Він увійшов швидкою ходою, оглянув ряди учнів, які встали при його появі, ні на кому не спинив погляду і сказав:
— Сідайте.
Потім нервово постукав зігнутим пальцем по скроні, походив по їдальні і, спинившися біля стола, за звичною своєю манерою, розтягуючи слова, вимовив:
— Якісь каналії повибивали всі шибки в пральні.
Очі всіх шкідців одірвалися від пшоняного супу, що вже простигав, і зобразили знак запитання.
— Вибили шибки в п'ятьох вікнах, — повторив Вікмиксор. — Хлопці, це вандалізм. Це прояв дегенератизму. Я повинен узнати прізвища негідників, які це зробили.
Льонька Пантелєєв подивився на Сашка, той почервонів усім обличчям і опустив очі. Вікмиксор вів далі:
— Це вандалізм — бити шибки, коли у нас не вистачає коштів вставити стекла, зруйновані часом.
Ледве досидівши до кінця обіду, Сашко покликав Льоньку:
— Ходімо поговоримо.
Вони пройшли у верхню убиральню. Там нікого не було. Сашко прихилився до стіни і сказав:
— Я не можу. Ми справді були тварюками.
— Ходімо признаємося, — запропонував Пантелєєв і закусив нижню губу.
Пильников секунду боровся з собою. Він надувся, нащось потер щоку, потім узяв Льоньку за руку і сказав:
— Ходімо.
По сходах, піднімався нагору Вікмиксор.