Здавалось, немов з усіх кутків жандармського поста до нього лине давнє мисливське привітання: "З щасливим полюванням". І жандармський вахмістр Фландерка не сумнівався, що начальник окружного жандармського управління поплескає його по плечу і скаже: "Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachtmeister" 2.
1 Вахмістре, де ж ваша відповідь на циркуляр за номером... (Нім.)
2 Поздоровляю, пане вахмістре (нім.).
Він малював собі в думках і інші приємні картини, що виникли в якомусь закутку його службового мозку: нагорода, швидке просування на вищий службовий щабель, оцінка його криміналістичних здібностей, які відкриють йому дорогу до дальшої кар'єри.
Вахмістр викликав сержанта і спитав його:
— Обід дістали?
— Принесли йому копченої свинини з капустою і кнедлі; а супу вже не було. Випив склянку чаю і хоче ще.
— Дати! — великодушно дозволив вахмістр. — А коли нап'ється чаю, приведіть до мене.
— Ну як? Обід до смаку? — запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.
— Нічого, можна витримати, пане вахмістре, але треба було до того трохи більше капусти. Та що вдієш, я знаю, мене ж не чекали. М'ясо було добре прокопчене, певне, домашнього копчення, з домашньої свині. Чай з ромом також непогано мене
підкріпив.
Вахмістр поглянув на Швейка і почав:
— Правда, що в Росії п'ють багато чаю? А ром там є?
— Ром є в цілому світі.
"Ти мені не викручуйся, — подумав вахмістр. — Треба було раніше думати, що говориш!" І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:
— А дівчата в Росії гарненькі?
— Гарненьких дівчат найдете в цілому світі, пане вахмістре.
"Ох, і бісова печінка! — знову подумав вахмістр. — Ти, голубчику, хотів би якось вислизнути". І випалив, як з гармати двадцять четвертого калібру:
— Що ви збиралися робити в дев'яносто першому полку?
— Йти з ним на фронт.
Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив;
— Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії.
"Справді, дуже добре придумано", — сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.
"Диви, навіть і бровою не поведе! — жахнувся в душі вахмістр. — Оце так виучка!
Якби я був на його місці й мені хто таке сказав, та в мене жижки затрусилися б..."
— Уранці вас відвеземо в Пісек, — кинув немовби мимохіть. — Ви вже були колись у Пісеку?
— У тисяча дев'ятсот десятому році на цісарських маневрах.
Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємніший. Він усією душею відчував, що своєю системою запитань перевершив сам себе.
— Ви відбули маневри від початку до кінця?
— Звичайно, пане вахмістре, як вояк-піхотинець.
Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг уже втриматися, щоб і цього швидше не записати до рапорту.
Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:
"Його план був такий: прослизнувши до дев'яносто першого піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В дев'яносто першому піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він іще в 1910 році брав участь як піхотинець у цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він неабиякий фахівець у своїй справі. Додаю також, що зібрані обвинувачення — це наслідок моєї системи перехресного допиту".
На дверях з'явився сержант:
— Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.
— Bajonett auf! 1 — наказав вахмістр. — Або ні, приведіть його сюди.
1 Примкнути баґнет! (Нім.)
— Ви хочете до вбиральні? — ласкаво спитав вахмістр. — А чи не криється за цим щось більше? — І він утупив очі в Швейкове обличчя.
— Так, за цим справді криється "велика" потреба, — відповів Швейк.
— Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, — значуще повторив вахмістр, пристібуючи револьвер. — Я піду з вами. У мене добрий револьвер, — сказав він по дорозі Швейкові, — на сім куль, і стріляє дуже влучно.
Перед тим як вийти надвір, вахмістр, однак, покликав сержанта і тихенько сказав йому:
— Примкніть баґнет і, коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід ту яму з гноївкою...
Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев'яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.
Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі покоління. Тепер тут сидів Швейк, однією рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкопу.
А жандармський вахмістр утупив свої яструбині очі в двері й роздумував, у котру ж ногу стріляти в'язневі, коли б той спробував дременути.
Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:
— Чи не сидів я там надто довго? Можливо, я вас затримав?
— О ні, ніскільки, — відповів вахмістр, подумавши: "Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?"
Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа спокійнісінько сидів "У чорного коня" в Протівіні і грав з шевцями в "мар'яж", а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну виграє.
Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився в найприємніше місце на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.
Проте всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:
— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім'я обов'язку, в ім'я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?
— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: "Маєте вислідити, скільки в росіян кулеметів у кулеметній роті". Звичайно, ми б перевдяглись і пішли, а за це мене вішати, мов якогось розбійника?
Сержант так розхвилювався, що аж схопився з місця і вигукнув:
— Я вимагаю, щоб мене розстріляли й поховали з військовими почестями.
— Але тут і на слизьке можна заїхати, — озвався Швейк, — якщо хлопець не в тім'я битий, то його, хоч лусни, ніколи не викриють.
— Викриють! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім'я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь, — повторив він уже спокійнішим тоном, з приємною усмішкою, — в нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?
Сержант на знак згоди кивнув головою і додав, що в деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх викриває.
— Ви моєї школи, пане сержанте, — бундючне заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій — це corpus delicti 1, — і, перейшовши на іншу тему,
звернувся до сержанта: — Чого б нам замовити собі на вечерю?
1 Доказ злочину (лат.).
— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?
Це питання поставило перед вахмістром нову складну проблему, яку треба було негайно розв'язати.
А що, коли шпигун, скориставшися з його відсутності, вночі втече? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекло. Насправді було так: одного разу взимку сержантові не хотілось тягтися з ними по морозу аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.
— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме в дзбані, — розв'язав вахмістр важку проблему, — хай баба трохи пробігається.
І баба Пейзлерка, що прислуговувала їм, таки справді добре пробігалась.
Після вечері дорога між жандармським постом і шинком "Котик" не була порожньою й хвилини. Незліченні сліди великих важких чобіт баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність у "Котику".
А коли нарешті баба Пейзлерка з'явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяється і веліли прислати їм пляшку контушівки, — цікавий трактирник не витримав.
— Хто там у них? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якийсь підозрілий чоловік.
Саме коли я виходила, обидва обнімали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці й примовляли: "Золотенький ти мій хлопчику слов'янський, ти мій маленький шпигунчику!"
Далеко за північ, простягшись на своєму ліжку в повній формі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса позлипалися від наливки, і він тільки бубонів:
— Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, щоб я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою.
— Нема.
Вахмістр звалився на Швейка.
— Ти мене порадував, признався. Так повинно й на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати.
Він підвівся і, заточуючись, попрямував з порожньою пляшкою до своєї кімнати, мимрячи:
— Коли б він не звернув на х-хибну до-дор-ро-гу, то все могло інакше с-скін-скін-читися.
Перше ніж звалитися в формі на ліжко, вахмістр витяг з письмового стола свій
рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: "Ich muss noch dazu beizufugen, dass die russische Kontuszowka 1 на підставі § 56", — але зробив пляму, злизав її, дурнувато всміхаючись, звалився на ліжко й заснув мертвим сном.
1 Я повинен до цього додати, що російська контушівка... (Нім.)
Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стіною, почав голосно хропіти й виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знов уклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу.