Це був князь Андрій.
— А, це ви,— сказав П'єр неуважно, з незадоволенням на
і Шлюби учиняються на небесах.
обличчі.—А я ось працюю,—додав він, показуючи на зошит з-, тим виглядом, з яким— дивляться нещасливі люди на свою роботу, вбачаючи в ній порятунок від знегод життя.
Князь Андрій з осяйним, захопленим і оновленим до життя обличчям зупинився перед П'єром і, не помічаючи його сумного вигляду, з егоїзмом щастя усміхнувся до нього.
— Ну, голубе мій,— сказав він,— я вчора хотів сказати тобі і з цим тепер приїхав до тебе. Ніколи не почував нічого схожого. Я закоханий, друже мій.
П'єр —раптом тяжко зітхнув і повалився своїм важким тілом; на диван поруч з князем Андрієм.
— В Наташу Ростову, так? — сказав він.
— Так, так, а в кого ж? Ніколи не повірив би, але це почуття сильніше за мене. Вчора я мучився, страждав, але й муки цієї я не віддам ні за що на світі. Я не жив раніше. Тепер тільки я живу, але я не можу жити без неї. Та чи може вона любити мене?.. Я старий для неї... Чому ти не говориш?..
— Я? Я? Що я казав вам,— раптом промовив П'єр, встаючи й починаючи ходити по кімнаті.— Я завжди це думав... Ця дівчина такий скарб, такий... Це виняткова дівчина... Любий друже,, я "вас прошу, ви не розумуйте, не вагайтеся, одружуйтесь, одружуйтесь і одружуйтесь... І я певний, щасливішої за вас не буде людини.
— А вона?
— Вона любить вас.
— Не говори дурниць...— сказав князь Андрій, усміхаючись і дивлячись П'єру в очі.
— Любить, я знаю,—' сердито вигукнув П'єр.
— Ні, слухай,— сказав князь Андрій, зупиняючи його за1 руку.— Чи знаєш ти, в якому я стані? Мені треба сказати все кому-небудь.
— Ну, ну, говоріть, я дуже радий,— сказав П'єр, і справді обличчя його змінилося, зморшка розгладилась, і він радісно слухав князя Андрія. Князь Андрій здавався і був зовсім іншою, новою людиною. Де ділася його нудьга, його презирство до життя, його зневіра? П'єр був єдиною людиною, перед якою він наважувався висловитись; але зате він йому висказав усе, що в нього було на душі. То він легко і сміливо робив плани на тривале майбутнє, говорив про те, що він не може пожертвувати своїм щастям для примхи свого батька, що він змусить батька погодитися на цей щлюб і полюбити її або обійдеться без його згоди, то він дивувався, як з чогось чудного, чужого, від нього незалежного, з того почуття, що опанувало його.
— Я б не повірив тому, хто сказав би мені, що я можу так
ЛЮбиТИ,— ГОВОРИВ КНЯЗЬ Андрій.— Це ЗОВСІМ НЄ ТЄ ПОЧуТТЯ, ЩО'
було в мене раніш. Цілий світ розділено для мене на дві половини: одна — вона і там усе щастя, надія, сяйво; друга половина — все, де її нема, там усе смуток і темрява...
— Темрява і морок,— повторив П'єр,— так, так, я розумію це.
— Я не можу не любити сяйва, я не винен у цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.
— Так, так,— потверджував П'єр, зворушеним і смутним поглядом дивлячись на свого друга. Чим світлішою здавалася йо*му доля князя Андрія, тим похмурішою здавалась своя власна.
XXIII
Для одруження треба було батькової згоди, і за цим на дру-тий день князь Андрій поїхав до батька.
Батько з зовнішнім спокоєм, але з внутрішньою злобою сприйняв синове повідомлення Він не міг припустити, щоб хто-небудь хотів змінити життя, вносити в нього що-небудь нове, коли життя для нього вже кінчилося. "Дали б тільки дожити так, як я. хочу, а потім хай би робили, що хотіли",— казав собі старий. З сином, проте, він застосовував ту дипломацію, яку він застосовував у важливих випадках. Взявши спокійний тон, він обміркував усю справу.
По-перше, одруження було не блискуче щодо рідні, багатства та знатності. По-друге, князь Андрій був не першої молодості і кволий здоров'ям (старий особливо наполягав на цьому), а вона була дуже молода. По-третє, був син, якого жаль було віддати дівчиськові. По-четверте, нарешті, сказав батько, •глузливо дивлячись на сина, "я тебе прошу, відклади справу на рік, поїдь за кордон, полікуйся, знайди, як ти хочеш, німця для князя Миколи і потім, коли вже любов, пристрасть, упертість, що хочеш, такі великі, тоді одружуйся. І це останнє моє слово, знай, останнє..." — закінчив князь таким тоном, яким показував, що ніщо не змусить його змінити своє рішення.
Князь Андрій ясно бачив, що старий надіявся, що почуття його або його майбутньої нареченої не витримає випробування року або що він сам, старий князь, помре до того часу, і вирішив виконати батькову волю: зробити освідчення і відкласти весілля на рік.
Через три тижні після свого останнього вечора у Ростових .князь Андрій повернувся до Петербурга.
На другий день після своєї розмови з матір'ю Наташа цілий день чекала Волконського, та він не приїхав На другий, на третій день було те ж саме. П'єр також не приїжджав, і Наташа, не знаючи того, що князь Андрій поїхав до батька, не могла пояснити собі його відсутності.
Так минуло три тижні. Наташа нікуди не хотіла виїжджати і, як тінь, бездіяльна і смутна, ходила по кімнатах, увечері потай від усіх плакала і не приходила вечорами до матері. Вона раз у_ раз червоніла і дратувалася. їй здавалося, що всі знають про її розчарування, сміються і жаліють її. При всій силі внутрішнього горя, це гоноровите горе посилювало її нещастя.
Якось раз вона прийшла до графині, хотіла щось сказати їй і раптом заплакала. Сльози її були слізьми ображеної дитини, яка сама не знає, за що її покарано.
Графиня стала заспокоювати Наташу. Наташа спочатку вслухалася в слова матері, потім раптом перебила її:
— Перестаньте, мамо, я й не думаю і не хочу думати! Так, поїздив і перестав, і перестав...
Голос її затремтів, вона мало не заплакала, але заспокоїлась і вже спокійно додала:
— І зовсім я не хочу виходити заміж. І я його боюсь; тепер я зовсім, зовсім спокійна...
Другого дня по цій розмові Наташа наділа те старе цлаття, яке особливо було відоме їй тим, що ранками їй у ньому було весело, і з ранку почала своє попереднє життя, від якого вона відійшла після балу. Вона, напившись чаю, пішла до зали, яку особливо любила за сильний резонанс, і почала співати свої сольфеджі (вправи зі співу). Закінчивши перший урок, вона зупинилась на середині зали і повторила одну музичну фразу, що особливо сподобалась їй. Вона прислухалась радісно до тієї (наче несподіваної для неї) чарівливості, з якою ці звуки, переливаючись, наповнили всю порожняву зали і повільно завмерли, і їй раптом стало весело. "Нащо про це багато думати, і так гарно",— сказала вона собі і стала ходити туди й сюди по залі, ступаючи по дзвінкому паркету не простими кроками, а на кожному кроці переступаючи з корочка (на ній були нові, улюблені черевики) на носок, і так само радісно, як і до звуків свого голосу, прислухаючись до цього розміреного, тупоту корочка і поскрипування носка. Проходячи повз дзеркало, вона заглянула в нього. "Ось яка я! — наче говорив вираз її обличчя при цьому.— Ну, і добре. І нікого мені не треба".
Лакей хотів увійти, щоб прибрати щось у залі, але вона не пустила його і, зачинивши за ним двері, продовжувала свою прогулянку. Вона повернулась цього ранку знову до свого улюбленого стану любові до себе і захоплення собою. "Яка чарівна ця Наташа! — сказала вона знову про себе словами якоїсь третьої, збірної мужської особи.— Гарна, голос, молода,. і нікому вона не заважає, дайте тільки їй спокій". Але хоч би як давали їй спокій, вона вже не могла бути спокійною і зараз же відчула це.
У передпокої відчинилися двері з під'їзду, хтось спитав: чи вдома? і почулися чиїсь кроки. Наташа дивилася в дзеркало, але вона не бачила себе. Вона слухала звуки з передпокою. Коли вона побачила себе, обличчя її було бліде. Це був він. Вона це напевно знала, хоч ледве чула звук його голосу з-за зачинених дверей.
Наташа, бліда і злякана, вбігла до вітальні.
— Мамо, Волконський приїхав! — сказала вона.— Мамо, це жах, це нестерпно! Я не хочу... мучитися! Що ж мені робити?..
Ще графиня не встигла відповісти їй, як князь Андрій з тривожним і серйозним обличчям увійшов до вітальні. Тільки-н© він побачив Наташу, обличчя його засяяло. Він поцілував у руку графиню і Наташу і сів біля дивана.
— Давно вже ми не мали приємності...— почала була графиня, але князь Андрій перебив її, відповідаючи на її запитання і, очевидно, поспішаючи сказати те, що йому треба було.
— Я не був у вас весь цей час тому, що був у батька: мені треба було переговорити з ним про вельми важливу справу. Я вчора вночі тільки повернувся,— сказав він,, глянувши на Наташу.— Мені треба переговорити з вами, графине,— додав він по хвилинній мовчанці.
Графиня, важко зітхнувши, опустила очі.
— Я до ваших послуг,— промовила вона.
Наташа знала, що їй треба піти звідси, але вона не могла цього зробити: щось стискало їй горло, і вона нечемно, прямо, розширеними очима дивилась на князя Андрія.
"Зараз? У цю хвилину!.. Ні, цього не може бути!" — думала вона.
Він знову глянув на неї, і цей погляд переконав її у тому, що вона не помилилась.— Так, зараз, у цю хвилину вирішувалась її доля.
— Іди, Наташо, я покличу тебе,— сказала графиня пошепки. Наташа благально глянула зляканими очима на князя Андрія,
на матір, і вийшла.
— Я приїхав, графине, просити руки вашої дочки,— сказав князь Андрій.
Обличчя у графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.
— Ваше освідчення...— статечно почала графиня. Він мовчав, дивлячись їй у вічі.— Ваше освідчення... (вона збентежилася) нам приємне, і... я приймаю ваше освідчення, я рада. І чоловік мій... я сподіваюся... але від неї самої буде залежати...
— Я скажу їй тоді, коли —буду мати вашу згоду... даєте ви мені таку згоду? — спитав князь Андрій.
— Так,— сказала графиня і простягнула йому руку і зі змішаним почуттям відчуженості й ніжності торкнулась губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його, як сина, але почувала, що він був чужий і страшний для неї.
— Я певна, що мій чоловік буде ЗГОДНИЙ,— сказала графиня,— але ваш батечко...
— Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про пе ось я хотів повідомити вас,— сказав князь Андрій.
— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!
— Це не могло бути інакше,— зітхнувши, сказав князь Андрій.
— Я пошлю вам її,— сказала графиня і вийшла з кімнати.
— Господи, помилуй нас,— примовляла вона, відшукуючи дочку.