Цього разу справа йшла краще, бо мелодія була їх власною, та й слова були їх рідною мовою, а співати свої танцювальні пісні вони вміють. Мелодія при всій своїй зворушливій простоті звучала так чарівно, що в нас пробігли мурашки по спині, наче саме Південне море з рокотом насувалося на нас. Декілька чоловік заспівували, а через певні інтервали вступав весь хор; мелодія мінялася, але слова були ті ж самі.
"Добрий день, Тераї Матеата і твої люди, які прийшли по океану на пає-пає до нас на Рароіа; так, добрий день, залишайтеся довше серед нас, і хай у нас будуть однакові спогади, щоб ми завжди могли бути разом — навіть тоді, коли ви поїдете в далеку країну. Добрий день".
Нам довелося попросити їх проспівати цю пісню ще один раз, і остров'яни дедалі більше жвавішали, в міру того, як вони переставали соромитись. Потім Тупухоє попросив мене розповісти в кількох словах людям, чому ми прибули з-за океану на пає-пає; всі хочуть почути про це. Я повинен говорити по-французькому, а Тека частинами перекладатиме.
Переді мною стояла і чекала на мої слова юрба неосвічених, але дуже розумних коричневих людей. Я розповів їм, що мені довелося раніше побувати серед їх одноплемінників тут, на островах Південного моря, і що я чув про їх першого вождя Тікі, який привів їхніх предків на ці острови з якоїсь таємничої країни, місцезнаходження якої тепер ніхто не знає. Але в далекій країні, що називається Перу, говорив я, правив колись могутній вождь на ім'я Тікі. Народ називав його Кон-Тікі, або Сонце-Тікі, бо, за його словами, він був нащадком сонця. Кінець кінцем Тікі і частина його прибічників покинули свою країну на великих пає-пає;тому ми шестеро думали, що це був той самий Тікі, який прийшов на ці острови. Але ніхто не повірив би, що напає-пає можна перепливти океан, тому ми самі відпливли на пає-пає з Перу; і ось ми тут, значить, перепливти можна було. Після того, як Тека переклав мою коротку промову, Тупухоє розпалився; в якомусь екстазі вискочив наперед і став перед юрбою. Він голосно кричав по-полінезійському, розмахуючи руками, вказував на небо і на нас, і в його швидкій мові весь час повторювалося слово Тікі. Він говорив так швидко, що важко було встежити за змістом, але всі, хто зібрався, ловили кожне слово і були явно схвильовані. Тека мав дуже збентежений вигляд, коли йому довелося почати переклад.
Тупухоє говорив про те, що його батько, і дід, і прадіди розповідали про Тікі, і, за їх словами, Тікі був першим вождем, який тепер перебуває на небі. Але потім прийшли білі люди і сказали, що перекази їх предків брехня. Тікі ніколи не існував. Він зовсім не на небі, бо там Ієгова. Тікі був язичеським богом, і вони більше не повинні вірити в нього. А тепер ми шестеро припливли до них океаном на пає-пає. Ми перші білі люди, які визнають, що їх батьки говорили правду. Тікі справді жив, але тепер він помер і перебуває на небі.
Зляканий думкою, що я можу зруйнувати всі труди місіонерів, я поспішив виступити вперед і пояснив, що Тікі дійсно жив — у цьому не може бути сумнівів — і що він давно вже помер. Але чи знаходиться він тепер на небі чи в пеклі, знає один лише Ієгова, бо Ієгова був завжди на небі, а Тікі був смертною людиною, великим вождем, як Тека і Тупухоє, можливо, навіть ще більш великим.
Мої слова звеселили і задовольнили полінезійців; вони хитали головами, схвально бурмотіли, і це виразно показувало, що моє пояснення було їм до вподоби. Тікі колись жив, це було головне. Якщо він тепер у пеклі, то більше за всіх сумувати з цього приводу повинен він сам; Тупухоє висловив навіть припущення, що в цьому випадку, мабуть, більше надії зустрітися з ним знову.
Троє стариків проштовхалися вперед і побажали потиснути нам руки. Без сумніву, це вони зберігали в народі спогади про Тікі. Вождь сказав нам, що один із стариків знає безліч переказів та історичних балад з часів далеких предків. Я запитав старого, чи немає в переказах яких-небудь натяків на те, з якої сторони прийшов Тікі. Ні, жоден із стариків не міг згадати, щоб йому доводилося чути про це. Але після довгого старанного роздуму найстаріший із трьох сказав, що Тікі супроводжував близький родич на ім'я Мауї, а в баладі про Мауї говорилося, що він прийшов на острови з Пура, а слово "пура" означає ту частину неба, де сходить сонце. Якщо Мауї прийшов з Пура, сказав старик, то, звичайно, і Тікі прийшов з того ж самого місця, а ми шестеро також прийшли на пає-пає з Пура, це цілком ясно.
Я розповів старим остров'янам, що на невеликому безлюдному острові під назвою Мангарева, розташованому ближче до острова Пасхи, жителі ніколи не знали човнів і аж до наших днів плавають по океану на великих пає-пає. Про це старики не чули, але вони знали: їх предки також користувалися великими пає-пає,які поступово вийшли з ужитку і тепер відомі тільки за назвою і за переказами. У давні часи, додав найстаріший з остров'ян, вони називалися ронго-ронго, але тепер такого слова в мові більше не існує. Але назва ронго-ронго згадується в найдавніших легендах.
Ця назва зацікавила мене, бо Ронго — на деяких островах вимовляють Лоно — було ім'я одного з найвідоміших легендарних предків полінезійців. В оповіданнях про нього підкреслювалось, що у нього була біла шкіра і світле волосся. Коли капітан Кук вперше відвідав Гавайські острови, жителі зустріли його з розкритими обіймами, бо вони прийняли його за свого білого земляка Ронго, який був відсутній на протязі багатьох поколінь, а тепер повернувся з батьківщини їх предків на цьому великому парусному судні. А на острові Пасхи словом ронго-ронго називали загадкові ієрогліфи, таємниця яких була похована разом з останнім "довговухим", що вмів писати!
Тоді як старики хотіли обговорювати питання про Тікі і ронго-ронго, молодим не терпілося послухати про китову акулу і про подорож океаном. Але угощення було вже готове, а Тека стомився перекладати.
Тепер усім жителям села було дозволено підійти і потиснути руку кожному з нас. Чоловіки бурмотіли "іа-ора-на" і мало не вивихнули нам рук, дівчата намагалися протиснутися вперед і віталися з нами кокетливо і соромливо, а старі жінки белькотіли і хихикали, вказуючи на наші бороди і білу шкіру. Всі обличчя сяяли дружньою прихильністю, отже, всякі лінгвістичні непорозуміння не мали ніякого значення. Коли остров'яни говорили нам щось зовсім незрозуміле по-полінезійському, ми відповідали їм так само по-норвезькому, і всі дуже веселилися. Перше полінезійське слово, яке ми вивчили, було "подобається", якщо до того ж можна було ще й показати на те, що нам подобалося, сподіваючись зразу ж і одержати це, то все було дуже просто. Коли ж при слові "подобається" зморщувався ніс, то це означало "не подобається", і на цій основі ми могли дуже добре порозумітися.
Як тільки ми перезнайомилися з усіма 127 жителями села, поставили довгий стіл для обох вождів і для нас, шістьох, і селянські дівчата почали приносити найдобірніші страви. Поки одні розставляли все на столі, підійшли інші й повісили вінки з квітів нам на шию, а менші вінки наділи нам на голову. Квіти видихали п'янкий аромат, а їх прохолодний дотик у спеку був дуже приємний. Так почалося свято на нашу честь, яке продовжувалось кілька тижнів, поки ми не покинули острова. Очі наші широко розкрилися і рот наповнився слиною при вигляді столів, заставлених смаженими молочними поросятами, курчатами, смаженими качками, свіжими омарами, полінезійськими рибними стравами, плодами хлібного і динного дерева, молоком кокосових горіхів. І в той час як ми накинулись на їжу, юрба розважала нас полінезійськими піснями, а молоді дівчата танцювали навколо стола. Мої товариші сміялися і були дуже захоплені; коли ми сиділи за столом, вигляд у нас був безглуздий: на головах вінки з квітів, бороди розвіюються, а ми уминаємо за обидві щоки, наче помираємо з голоду. Обидва вожді, як і ми, не приховували свого задоволення.
Після угощення почався полінезійський танок у грандіозному масштабі. Жителі села хотіли показати нам місцеві народні танці. Нас, шістьох, Теку і Тупухоє посадили на табуретки в першому ряду, потім з'явилися два гітаристи, сіли навпочіпки і забренькали на своїх інструментах справжні мелодії Південного моря. Крізь кільце глядачів, які теж сиділи навпочіпки і співали, в коло вступили, звиваючись, дві шеренги танцюючих чоловіків і жінок у спідничках з пальмового листя, що шелестіло навколо стегон. Живою і енергійною заспівувачкою була огрядна вахіне[42], у якої одну руку відкусила акула. Спочатку танцюристи трималися до деякої міри театрально і напружено, та коли вони побачили, що білі люди з пає-пає не відвертають носа від народних танців їх прабатьків, танок почав усе більше пожвавлюватись. До нього приєдналася і частина літніх людей; у всіх було чудове почуття ритму, і вони знали танці, яких у звичайних випадках уже, певна річ, не танцюють. А коли сонце опустилося в Тихий океан, танок серед пальм почав набирати ще більш бурхливого характеру, і аплодисменти глядачів ставали більш одностайними. Танцюристи забули, що на них дивляться шість чужоземців; тепер ми, шестеро, були людьми їхнього народу, які тішилися видовищем разом з ними.
Репертуар був нескінченний: одна чарівна мімічна сцена йшла за іншою. Нарешті, юрба юнаків розсілася навпочіпки, утворивши тісне коло якраз перед нами, і по знаку Тупухоє почала ритмічно відбивати такт долонями об землю — спочатку повільно, потім швидше; коли ритм став зовсім бездоганним, несподівано вступив барабанщик і почав акомпанувати їм, з шаленою швидкістю б'ючи двома палками об суху видовбану колоду, що сильно і різко звучала. Після того, як ритм досяг потрібного темпу, почувся спів і в коло швидко скочила дівчина з вінком квітів навколо шиї і з квітами, за вухом. Боса, зігнувши коліна, вона рухалася в такт музиці, ритмічно похитуючи стегнами і закинувши руки над головою у справжньому полінезійському стилі. Вона танцювала чудово, і скоро всі глядачі відбивали ритм, плескаючи долонями об землю.