Крім того, всіх потайних аґентів швидко можна налякати, а він бачив у своїй грі досить чорних карт і не дивно, що, розкинувши їх, він помертвів.
— Вам, здається, не зовсім подобаються ваші карти, — сказав Сідней надзвичайно спокійно. — Що ж, граєте?
— Я гадаю, сер, — сказав шпигун з підлотною манірою звертаючися до м-ра Лоррі, — що можу просити джентлмена ваших років і добрости подати до уваги цьому іншому далеко молодшому джентлменові, чи личить йому, хоч у яких обставинах, грати з того туза, про якого він говорив. Я припускаю, що я — шпигун, і що це ремество вважають за нечесне... хоч мусить же хтонебудь виконувати його; проте цей джентлмен — не шпигун, так нащо ж йому принижувати себе й брати на себе таку ролю?
— Я граю з туза, м-ре Барсаде, — сказав Сідней, відповідаючи сам за себе й поглянувши на годинника, — без усякого сумління и за декілька хвилин.
— Я сподіваюся, джентлмени, — сказав шпигун, намагаючися втягти до розмови и м-ра Лоррі,—що ваша пошана до моєї сестри...
— Я не міг би краще посвідчити своєї пошани до вашої сестри, як остаточно визволити її від такого брата, — сказав Сідней Картон.
— Ви цього не думаєте, сер?
— Я твердо зважився на це.
Улесливі шпигунові маніри, що так чудно суперечили його грубому одягу и мабуть його звичайній поведінці, так розбивалися об Картонову проникливість, який був тайною й для розумніших і чесніших за нього людей, що він зовсім розгубився. Тимчасом Картон знову сказав, ніби розглядаючи карти:
— І справді, коли я думаю знов, у мене таке враження, що в мене є ще інша добра карта, якої я ще не рахував. Той приятель і товариш-Овечка, який говорив про себе, що він пасеться в провінційних тюрмах, хто він?
—' Француз. Ви його не знаєте, — сказав шпигун поспішно.
— Француз? гм!.. — повторив Картон, міркуючи й немов зовсім не звертаючи на нього уваги, хоч і озвався його словом.—• Так; може бути.
— Француз, запевняю вас, — сказав шпигун, — хоч це й неважно.
— Хоч це й неважно, — повторив Картон так само механічно,— хоч це й неважно... ні, це не неважно. А все таки те лице мені знайоме.
— Не думаю. Я певен, що ні. Цього не може бути, — сказав шпигун.
— Цього... не може... бути...—пробурчав Сідней Картон, наче пригадуючи щось і знов наливаючи чарку (на щастя, вона була невеличка). Не може... бути. Говорив добре французькою мовою. Однак схожий на чужоземця, мені здалося?
— Провінціял, — сказав шпигун.
— Ні! Чужоземець! — крикнув Картон, ударивши долонею по столу, немов одразу йому в голові прояснилося. — Клай! Переодягнений, однак той самий чоловік. Той чоловік був перед нами в Олд-Бейлі.
— Тепер ви надто поспішили, — сказав Барсад з усмішкою, з якої його орлячий ніс ще більше скривився на один бік; — тут ви справді дасте мені перевагу над собою. Клай (який — я це одверто припускаю, бо це було давно був моїм товаришем) помер декілька років тому. Я сам доглядав його підчас останньої хворости Його поховано в Лондоні, коло церкви св. Панкрата на Полях. Він у той час був такий непопулярний серед черні, що я не міг іти за його тілом, проте я сам помагав покласти його до труни.
Тут м-р Лоррі примітив із свого місця якусь особливу й страшну тінь на стіні. Простеживши за нею, звідкіля вона взялася, він одкрив, що вона походить од щетинуватого волосся на голові м-ра Кренчера, що враз якось незвичайно настовбурчилося.
— Будьмо разсудливими, — сказав шпигун, — і одвертими. Щоб показати вам, як ви помиляєтеся та які безпідставні ваші здогадки, я подам вам посвідку про Клаєві похорони, що я випадково поклав у кишенькову книжечку ще тоді (він швидко вийняв і розкрив її). Ось воно. Ось дивіться, дивіться. Ви можете взяти його в руки, — воно не фалшиве.
М-р Лоррі примітив, що тінь на стіні подовшала, а м-р Кренчер встав і виступив наперед. Його волосся не могло стирчати дужче, коли б його розчесала навіть криворога корова своїми рогами.
Непомітний для шпигуна, м-р Кренчер став коло нього й торкнув його за плече, немов поліцаєва тінь.
— Отого Роджера Клая, містер... — сказав м-р Кренчер, з лютим виразом на закам'янілому лиці. — Так ви поклали його в труну?
— Я поклав.
— А хто ж його вийняв?
Барсад одкинувся на спинку крісла й невиразно промовив:
— Що ви хочете сказати?
— Я кажу, —відповів м-р Кренчер,—що його там ніколи й не 'було. Ні. Не було. Нехай же мені зітнуть голову, коли він був там.
Шпигун подивився по черзі на обох джентлменів; вони обидва з невимовним здивованням дивилися на Джеррі.
— Я кажу вам, — сказав Джеррі, — що ви в тій труні поховали тільки каміння та землю. Мені ви не кажіть, що поховали Клая. Це була чиста обмана й тільки. Про те знаю я та ще двоє.
— Як же то ви знаєте?
— Що вам до того? Чорт! —гаркнув м-"р Кренчер, — я давно гострю на вас зуби за ваше безсоромне обдурювання чесних ремісників. Ось візьму вас за горло та й задушу за півґінеї.
Сідней Картон, що разом з м-ром Лоррі зовсім розгубився, здивований тим, що справа повернулася на таке, попросив тепер лі-pa Кренчера стриматися й пояснитися.
— Другим разом, сер, — відповів він, ухиляючися, — зараз незручно пояснюватися. Що я обстоюю, так це те, що він добре знає, що Клая ніколи не було в тій труні. Нехай скаже тільки ще раз, що він там був, — він не встигне сказати й одного словечка, як я вхоплю його за горло й задушу за півґінеї (м-р Кренчер твердо тримався такої ціни), або я піду й донесу на нього.
— Гм! Я бачу одно, сказав Картон, — в мене ще одна картз, м-ре Барсаде. Неможливо тут, у цьому біснуватому Парижі, в повнісінькій підозрою атмосфері, вам пережити наш донос, коли ви перебуваєте ще у зв'язку з другим аристократичним шпигуном з таким самим минулим, як і у вас, і навколо якого до того ще й тайна, як він був помер і тепер знову став живим. Змова у в'язницях, що її склав чужоземець проти Республіки. Карта серйозна... певна ґільйотинова карта. Що ж? граєте?
— Ні! — відповів шпигун.—Кидаю! Признаюся, що ми були такі непопулярні серед роз'ярілого натовпу, що я втік із Англії тільки важачи тим, що мене закупають до смерти, а Клан так переслідували, що його можливо було вивезти тільки з такою підробкою. Хоч для мене чудо з чудес, як цей чоловік знає про ту підробку.
— Не морочте собі голови над тим чоловіком, — відповів сваркий м-р Кренчер, — вам досить турботи, щоб уважно слухати ось цього джентлмена^ Глядіть же. Ще раз кажу вам...— М-р Кренчер не міг стриматися, щоб не похвалитися своєю великодушністю:— я вхоплю вас за горло й задушу за півґінеї.
Тюремна Овечка звернулася до Сіднея Картона й сказала рішучо:
— Нам треба на чомусь покінчити. Я мушу скоро йти на працю; я не можу прострочувати свого часу. Ви казали, що маєте зробити мені пропозицію, — в чім справа? Попереджаю, що вимагати від мене особливо багато — річ даремна. Коли ви вимагатимете від мене чогонебудь по моїй службі такого, що загрожуватиме великою небезпекою моїй голові, то я краще важитиму моїм життям, відмовившись од вашої пропозиції, ніж погодившись на неї. Одно слово, я маю вибирати. Ви казали про очайдушність. Ми всі тут очайдушні. Пам'ятайте. Я можу донести на вас, коли вважатиму за краще, і мої клятви можуть провести мене через кам'яні мури; те ж можуть зробити й інші. Ну, чого ж вам треба від мене?
— Не дуже багато. Ви сторож у Консьєржері?
— Кажу вам раз назавсігди: втекти неможливо, — сказав шпигун твердо.
— Нащо вам говорити те, про що я вас не питав? Ви сторож у Консьєржері?
— Іноді буваю.
— Можете бути, коли схочете?
— Я можу входити и виходити, коли схочу.
Сідней Картон налив ще чарку горілки, почав потроху виливати її на вогонь в камін і стежив, як витекли з чарки останні краплі. Коли чарка була порожня, він встав і сказав:
_ До цього часу ми розмовляли при цих двох джентлменах, бо я хотів, щоб переваги моєї гри не залишалися тільки між вами і мною. Тепер ходімо сюди, до темної кімнати, і там сам— на-сам скажемо остаточне слово.
Розділ IX.
ГРУ ЗАКІНЧЕНО.
Поки Сідней Картон і тюремна Овечка були в сусідній темній кімнаті, розмовляючи так тихо, що навіть і звука не було чути, м-р Лоррі поглядав на Джеррі з великим сумнівом і недовір'ям. Чесний ремісник так тримався під цим поглядом, що не будив довіри; він так часто переступав з ноги на ногу немов у нього їх півсотні і він пробував їх усіх; він роздивлявся на пальці на руках з дуже сумнівною увагою ñ кожного разу, як стрічався з поглядом м-ра Лоррі, на нього нападав той особливий, сухий і короткий кашель, що вимагав закривати рот рукою, а це, як відомо, нечасто свідчить про цілком чисте сумління.
Джеррі, сказав м-р Лоррі,—ідіть сюди.
М-р Кренчер підійшов ближче боком, висунувши одно плече наперед.
Яка ще була у вас праця, крім того, що ви були посланцем?
Подумавши трохи й пильно подивившись на патрона, м-р Кренчер напав на блискучу ідею й відповів:
— Рільничого характеру.
— Мені спадає на думку, — сказав м-р Лоррі, гнівно посварившись на нього пальцем, — що ви використовували високоповажний і великий Телсонівський дім, як заслону, і провадили незаконні й нечесні справи. Коли це так, то не ждіть, щоб я сприяв вам, коли ви повернетеся до Англії. Коли це так, то не ждіть, щоб я зберіг вашу тайну. Я не стерплю, щоб обдурювали Телсонів.
— Я сподіваюся, сер, — сказав прохально засоромлений м-р Кренчер, — що такий джентлмен, як виг для якого я мав честь виконувати різні доручення до самої старости, двічі подумає перш, ніж заподіяти мені яке лихо, хоч би це й було так, я не кажу, що це так, а хоч би це й було так. А зважити треба ще й те, що хоч би це було й так, то навіть і в такім разі не слід покладати провини на одну сторону. Тут дві сторони. Можуть бути й тепер такі лікарі, що заробляють собі цілі Гінеї, де чесний ремісник не заробляв і шага... та що шага? ні, навіть і півшага... півшага? ні, навіть чверти шага. А вони засипають Телсонів своїми вкладами, та ще й поглядають крадькома своїми лікарськими очима на того ремісника, сідаючи і встаючи з своїх карет... а? це ж таке саме ошукання Телсонів, коли ще не більше. Як же інакше? Яка підлева для гусака, така й для гуски. А тут ще містрис Кренчер, принаймні, попереду в Старій Англії й завтра, коли тільки буде привід, бухне на коліна на руйнацію моєї справи...