Можна було подумати, що вулиця Клош Персе повернулася, щоб ще раз подивитись на нього.
Ла Моль подумав, що, може, він прийняв праву руку за ліву, і постукав у хвіртку, щоб спитатись так само, як і в першій.
Проте, на цей раз, скільки він не стукав, йому зовсім не відчинили.
Ла Моль обійшов будинок з однієї вулиці до другої двічі чи тричі, і це привело його до цілком природної думки, що він має два виходи: один — на вулицю Клош-Персе, другий — на вулицю Тізон.
Та хоч яке логічне було це міркування, воно не вернуло йому шпаги і не з'ясувало, де його друг.
Йому спало на думку купити іншу шпагу і розпороти черево негіднику-сторожеві, що наважився говорити тільки по-німецькому; але він розміркував, що коли цей сторож служить у Маргарити і Маргарита вибрала його, то, значить, вона має якусь причину, і їй було б неприємно втратити його. А Ла Моль ні за що в світі не хотів би зробити щось неприємне Маргариті.
Боячись піддатися спокусі, він о другій годині дня пішов знову до Лувра.
На цей раз приміщення його не було зайняте, і він зайшов до своєї кімнати. Перше, що він побачив коло свого сіро-перлового камзола, була, на великий його подив, славетна шпага, яку він залишив на вулиці Клош-Персе.
Ла Моль почав перевертати її на всі боки; це була справді вона.
— Ах, ах! — сказав він. — Чаклунство тут, чи що?
Потім, зітхнувши, додав:
— От коли б бідолашний Коконна міг знайтись, як знайшлась моя шпага!
Через дві-три години після того, як Ла Моль перестав ходити навкруги маленького будиночка з виходом на дві вулиці, двері в вулицю Тізон відчинились. Було біля п'ятої години вечора, отже майже темно.
Якась жінка в довгому плащі, підбитому хутром, вийшла в супроводі служниці в ці двері, які відчинила перед нею дуенья років сорока; потім вона швиденько дійшла до вулиці Руа-де-Сісіль, постукалась у хвірточку готелю д'Аржансона, увійшла і вийшла через головний вихід готелю на вулицю В'єль-Рю-дю-Тампль, підійшла до потайного ходу в готель Гіза, відімкнула його ключем, який дістала із своєї кишені, і зникла.
Через півгодини з тієї самої хвіртки того ж самого будинку вийшов молодий чоловік з зав'язаними очима, якого вивела жінка і провела до рогу вулиць Жоффруа-Ланьє і Мортеллері. Там вона попросила його відрахувати п'ятдесят і скинути з очей пов'язку.
Молодий чоловік сумлінно виконав її наказ і, відрахувавши скільки треба, розв'язав хустку, якою були зав'язані його очі.
— Чорт візьми! — скрикнув він, оглядаючись навколо себе. — Хай мене повісять, якщо я знаю, де я! Шість годин! — скрикнув він, почувши, як б'є годинник на соборі богоматері. — Що ж сталося з бідним Ла Молем? Треба піти в Лувр, може там є які відомості про нього.
З цими словами Коконна бігцем пройшов вулицю Мортеллері і прибіг до Луврських воріт швидше за доброго коня; біжучи, він розштовхував і розкидав живу загороду з добрих городян, які спокійно проходжалися коло крамничок на майдані Бодойє, і увійшов до палацу.
Там він спитався про Ла Моля у швейцара і у вартового. Швейцар бачив, що Ла Моль прийшов ранком, але не знав, чи виходив. Вартовий став на варту тільки півтори години тому і не бачив нічого.
Так само бігцем піднявся він у свою кімнату і швидко відчинив двері, але в кімнаті побачив тільки камзол Ла Моля, увесь в дірках, і це збільшило його турботи.
Тоді він згадав про Ла Гюр'єра і, побіг до шановного хазяїна готелю "А lа Belle-Étoile". Ла Гюр'єр бачив Ла Моля; Ла Моль снідав у Ла Гюр'єра. Коконна зовсім заспокоївся, а що дуже зголоднів, то й собі замовив вечерю.
Щоб добре повечеряти, Коконна мав дві неодмінні умови: спокійний дух і порожній шлунок, і вечеряв так добре, що бенкет його затягнувся до восьмої години. Тоді, підбадьоривши себе двома пляшками анжуйського вина, яке дуже любив і яке випив одним духом, і кліпнувши очима та прицмокнувши від задоволення, він знову пустився розшукувати Ла Моля, пробиваючи собі дорогу крізь юрбу ударами ноги і кулака відповідно до збільшення його дружніх почуттів, які пробудило в ньому добре самопочуття, що завжди буває наслідком доброго обіду.
Це тривало з годину, і за цей час Коконна оббігав усі сусідні з Гревською набережною вулиці, вугляну пристань, вулиці Сент-Антуан, Тізон і Клош-Персе, куди друг його міг, на його думку, вернутися. Нарешті зрозумів, що єдине місце, де неодмінно мусив пройти Ла Моль, була луврська хвіртка, отже вирішив дожидатись його коло цієї хвіртки.
Він був уже кроків за сто від Лувра, на площі Сен-Жермен-л'Оксерруа, і підводив якусь жінку, чоловіка якої звалив з ніг, коли побачив перед собою на обрії, при неясному світлі великого ліхтаря біля луврського звідного мосту, вишневий бархатний плащ і біле перо свого друга, який, наче тінь, пройшов у хвіртку, відповідаючи на вітання сторожі.
Славетний вишневий плащ зробив такий ефект при дворі, що помилка була неможлива.
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Це таки він, таки вертається. Гей, гей! Ла Моль! Гей, друже! Чума якась! Не чує, а в мене ж голос добрий! Як воно могло бути, що він не почув мене? Та, на щастя, у мене такі самі добрі ноги, як і голос, і я зараз наздожену його.
Сподіваючись на це, Коконна пустився щодуху і за хвилину прибіг до Лувра; але, хоч як поспішав, червоний плащ, що теж, здавалося, квапився, зник у вестибюлі саме в той момент, коли Коконна ступив ногою в двір.
— Гей! Ла Моль! — крикнув Коконна, знову пускаючись бігти. — Почекай бо, це я, Коконна! Якого чорта ти так біжиш? Чи, може, ти рятуєшся від кого?
Справді, червоний плащ, мов на крилах, скоріше злетів, ніж збіг на другий поверх.
— А, ти не хочеш чекати мене! — крикнув Коконна. — Не хочеш мене знати! Сердишся! Ну, і чорт з тобою, чорт візьми! А я більше не можу.
Останній поклик до втікача Коконна викрикнув внизу сходів і не схотів більше гнатися за ним, тільки стежив оком, поки той біг угору і піднявся на поверх, де були покої Маргарити. Раптом з цих покоїв вийшла якась жінка і взяла людину в вишневому плащі за руку.
— О-го! — сказав Коконна. — Це, здається, королева Маргарита. Його дожидали. Це інша річ, я розумію, чому він не відповів мені.
І припав до поруччя сходів, дивлячись крізь них.
Тоді він побачив, що вишневий плащ сказав потихеньку кілька слів королеві і пішов за нею в її апартаменти.
— Добре, добре! — сказав Коконна. — Так і є. Я не помилився. Бувають хвилини, коли присутність найкращого друга незносна для нас, і такий момент зараз у Ла Моля.
І Коконна, зійшовши помалу сходами вгору, сів на оксамитну лавку на площадці, говорячи сам собі:
— Ну, що ж, замість доганяти його, я почекаю... так; але, — додав він, — я гадаю, він у королеви Наварської, отже довго доведеться чекати... Холодно, чорт візьми! Ну, ну, так можна чекати і в себе в кімнаті. Вже колись та доведеться йому прийти туди.
Тільки сказав він це і зібрався виконати свій намір, як над головою у нього почулася швидка й легка хода і пісенька, така звичайна для його друга; Коконна зараз повернув голову в той бік — це був Ла Моль, що спускався з верхнього поверху, де була його кімната, і, побачивши Коконна, побіг до нього, переплигуючи по кілька східців відразу; добігши, він кинувся йому в обійми.
— От, чорт візьми, це ти? — сказав Коконна. — І як ти звідти вийшов?
— Вулицею Клош-Персе.
— Ні. Я кажу не про той дім, що там...
— А про що?
— Про покої королеви.
— Покої королеви?
— Покої королеви Маргарити.
— Я не ходив туди.
— Ну, от іще!
— Любий Аннібал, — сказав Ла Моль, — ти помиляєшся. Я йду із своєї кімнати, де дожидаюсь тебе вже дві години.
— Із своєї кімнати?
— Так.
— То це я не за тобою гнався по Луврській площі?
— Коли?
— Оце зараз.
— Ні.
— Не ти увійшов у хвіртку хвилин десять тому?
— Ні.
— І не ти збіг угору по цих сходах, мов за тобою гнався легіон дияволів?
— Ні.
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Вино в "А lа Belle-Étoile" не таке міцне, щоб замутити мені голову. Кажу тобі, що я тільки що бачив твій вишневий плат і біле перо в луврській хвіртці, гнався за ними до самих сходів, і що твого плаща, пір'я, всього, аж до твоєї руки, якою ти розмахував, дожидалась тут якась дама, — я дуже маю підозру, що то була королева Наварська, — і затягла усе те в оці двері, — а двері ці, якщо я не помиляюсь, ведуть до покоїв королеви Маргарити.
— Чорт візьми! — сказав Ла Моль, бліднучи. — Невже зрада?
— Добре діло! — сказав Коконна. — Лайся, скільки хочеш, але не кажи мені, що я помиляюсь.
З хвилину Ла Моль не знав, що робити, стискаючи голову руками і вагаючись між почуттям пошани й ревнощами; але ревнощі взяли гору, він кинувся до дверей і почав гатити в них з усієї сили, наробивши грюкоту, який дуже мало личив місцю, де він був, бо тут були покої її величності.
— Нас заарештують, — сказав Коконна, — та дарма, це дуже кумедно. Скажи, Ла Моль, чи бувають у Луврі вихідці з того світу?
— Не знаю, — сказав молодий чоловік, блідий, як перо, що спускалося йому на лоб, — проте, я завжди дуже хотів бачити їх, і раз трапляється нагода, я зроблю все, що можу, щоб зустрітись з оцим віч-на-віч.
— Не заперечую, — сказав Коконна, — тільки стукай не так сильно. Якщо не хочеш його наполохати.
Хоч який розлючений був Ла Моль, але зрозумів слушність зауваження і почав стукати тихше.
XXV. Вишневий плащ
Коконна не помилився. Дама, що спинила кавалера в вишневому плащі, справді була королева Наварська; щождо кавалера в вишневому плащі, читач уже здогадався, сподіваюсь, що то був не хто інший, як відважний де Муї.
З поводження королеви Наварської молодий гугенот зрозумів, що вийшла якась помилка, але не зважився сказати ні слова, боячись, щоб Маргарита не скрикнула і тим не видала його. Він вирішив дати донести себе до покоїв, гадаючи, що, опинившись там, скаже своїй прекрасній провідниці:
— Мовчання за мовчання, пані.
Справді, Маргарита ніжно стиснула руку того, кого в пітьмі признала за Ла Моля, і, наблизивши уста до його вуха, сказала по-латинському:
— Sola sum; introito, carissime[74].
Де Муї, не відповідаючи, дав їй вести себе, але як тільки двері зачинились за ним і він опинився в передпокої, освітленому краще, ніж сходи, Маргарита побачила, що це був не Ла Моль.
Легкий скрик, якого боявся передбачливий гугенот, вирвався у Маргарити, але, на щастя, боятись було вже нічого.
— Пан де Муї! — сказала вона, відступаючи на крок.
— Я, пані, і благаю вашу величність дати мені вільно йти моєю дорогою і нікому не казати, що я в Луврі.
— О, пан де Муї! — сказала знову Маргарита.