То був наш давній знайомий, Ґаспар Кадрус.
Дружина його, що дівкою звалася Мадлен Радель, була бліда, кощава і марна, вона вродилася біля Арля і зберегла сліди колишньої вроди, якою уславилися жінки в тім краю, та обличчя її зблякло від нападів прихованої лихоманки, яка поширена була поміж людом, що мешкає біля еґмортських озер і камарзьких боліт. Тому вона ніколи не виходила з кімнати на другому поверсі й день при дні трусилася від тієї лихоманки, розлігшись у фотелі чи в ліжку, тоді як її чоловік зазвичай стояв на чатах біля порога, дуже неохоче покидаючи свій пост, бо щоразу, як він повертався до своєї сварливої половини, вона дошкуляла йому нескінченними скаргами на гірку долю, на що чоловік, як водилося, відповідав по-філософському:
– Замовкни, Карконто! Певне, так Богу треба було.
Прізвисько Карконта походило від того, що Мадлен Радель народилася в селі Карконта, поміж Салоном і Лямбеском; а що в тім краю людей майже завжди прозивають не на ймення, а на прізвисько, то й чоловік її замінив тим прізвиськом ім'я Мадлен, що було, певне, занадто ніжне і мелодійне для його грубої балачки.
Проте, попри таку вдавану покірність волі провидіння, не треба гадати, ніби наш корчмар не нарікав на те злиденне становище, у яке поставив його клятий Бокерський канал, і байдуже терпів безнастанні жінчині скарги. Як і всі південці, був він чоловік дуже стриманий і невибагливий, зате дуже амбітний у всьому, що стосувалося зовнішнього лоску; за тієї пори, коли йому ще велося ліпше, він не пропускав жодного свята, жодної ходи з тераском і врочисто приходив туди зі своєю Карконтою: він у мальовничому вбранні південця, вона у прегарних арлезіанських шатах, що наче запозичені були в греків та маврів. Та потроху ланцюжки до годинників, намиста, гаптовані корсажі, оксамитові куртки, шовкові панчохи з витонченими стрілочками, пістряві гетри, черевики зі срібними пряжками зникли, а Ґаспар Кадрус, позбувшись нагоди виходити на люди у своїй колишній пишноті, відмовився разом із дружиною від участі у святах, і тепер тільки веселе відлуння тих розваг, терзаючи його серце, долинало до його вбогої корчми, яку він і далі утримував не стільки задля зиску, скільки задля того, щоб мати бодай якесь діло.
Як водилося, Кадрус уже половину ранку стовбичив перед дверима корчми, поглядаючи то на невеличкий моріжок, де вешталися кури, то на два скрайні пункти пустельного шляху, який одним краєм губився на півдні, а другим на півночі, аж верескливий жінчин голос змусив його покинути той пост. Він, лаючись, увійшов до корчми і побрався на другий поверх, лишивши, проте, двері відчиненими навсітж, немовби припрошуючи подорожан заглянути до нього.
Тієї хвилі, коли Кадрус заходив до корчми, битий шлях, що про нього ми казали і що його він так розглядав, був порожній і безлюдний, мов пустеля опівдні. Він тягнувся нескінченною білою смугою поміж двома рядами заниділих дерев, і зрозуміло було, що жоден мандрівець зі своєї волі не попрямує о такій порі цією розпеченою Сахарою.
Тим часом, попри будь-яку імовірність, якби Кадрус лишився на місці, то він побачив би, що від Бельґарда наближається вершник, тією поштивою і спокійною ходою, що свідчить про найліпші стосунки поміж вершником і конем; кінь був добрячий іноходець і йшов клуса; вершник був священик, у чорній рясі й трикутному капелюсі, попри палючу спеку південного сонця, що вже стало на обіді.
Біля дверей корчми священик зупинився; хтозна, чи то кінь зупинив вершника, чи то вершник спинив коня; та хоч як воно там було, священик зліз додолу і, взявши коня за повід, припнув його до защіпки трухлявої віконниці, що трималася на одній завісі; потім, підійшовши до дверей і втираючи червоною хустиною піт, що рясно спливав його лицем, тричі гупнув об поріг кутим кінцем ціпка, якого тримав у руці.
Великий чорний пес відразу ж підвівся і ступнув декілька кроків, вибухнувши гавкотом і вишкіривши гострі білі ікла, – удвічі ворожа поведінка, яка свідчила про те, що він не звик бачити чужих.
Дерев'яні східці, що пролягали до стіни, відразу ж затріщали під тяжкою ходою господаря тієї вбогої оселі; зігнувшись увесь, він задки спускався до священика, що стояв у дверях.
– Іду, іду, – казав вельми здивований Кадрус. – Та замовкни врешті, Марґотене! Не бійтеся, добродію, він хоч і гавкає, та не кусається. Хочете вина, еге ж? Спека ж страшенна... Ох, перепрошую, – провадив Кадрус, побачивши, з ким балакає, – перепрошую, не розгледів я, кого маю честь вітати в себе... Що бажаєте? Я до ваших послуг, пане абате.
Священик декілька секунд дуже уважно дивився на Кадруса; здавалося, він навіть намагався звернути на себе увагу. Та оскільки на обличчі корчмаревому не було нічого, крім подиву, бо відвідувач не відповідав, він вирішив покласти край тій сцені й озвався із прикрою італійською вимовою:
– Ви пан Кадрус?
– Так, добродію, – відказав господар, що, либонь, ще дужче здивувався тому запитанню, ніж мовчанню, – це я і є; Ґаспар Кадрус, ваш слуга.
– Ґаспар Кадрус?... Ага... здається, так і є. Ви мешкали колись на Меянських алеях, на четвертому поверсі?
– Авжеж.
– І були кравцем?
– Так, але з тим ділом не склалося в мене. У тому клятому Марселі так гаряче, що, гадаю, там незабаром і геть перестануть убиратися. До речі, про спеку; чи не хочете трохи освіжитися, пане абате?
– Мабуть. Принесіть плящину найліпшого вашого вина, і ми попровадимо нашу розмову далі.
– Як скажете, пане абате, – відказав Кадрус.
І щоб не проґавити нагоди продати одну зі своїх останніх пляшок кагору, Кадрус хутенько відчинив ляду в долівці кімнати, яка була заразом і залою, і кухнею.
Коли за п'ять хвилин по тому він знову з'явився, священик уже сидів на ослоні, спершись ліктем на стіл, а Марґотен, що, певне, поміняв гнів на милість, почувши, як дивний мандрівець попросив вина, поклав йому на коліна свою худу шию і дивився на нього лагідними очима.
– Ви самі тут мешкаєте? – запитав священик господаря, коли той поставив перед ним склянки і плящину.
– Так, сам, чи майже сам, пане абате, бо жінка мені не помагає; вона весь час нездужає, сердешна моя Карконта.
– То ви одружені! – сказав священик із відтінком спочутливості, роззирнувшись довкруги, наче оцінював убоге майно бідного подружжя.
– Ви вважаєте, що я небагатий, еге ж, пане абате? – зітхнувши, спитався Кадрус. – Нічого не вдієш: мало бути чесною людиною, щоб гарно жити на цім світі.
Абат кинув на нього пронизливий погляд.
– Авжеж, чесною людиною; цим я можу похвалитися, пане абате, – сказав господар, дивлячись панотцеві просто у вічі і приклавши долоню до грудей, – а за нашого часу не кожен може це сказати.
– Тим ліпше, якщо те, чим ви пишаєтеся, правда, – сказав священик. – Я твердо вірю, що раніше чи пізніше кожна добра людина матиме винагороду, а недобру покарають.
– Вам за саном належить казати це, панотче, – гірко відказав Кадрус, – а кожен має право вірити чи не вірити вашим словам.
– Дарма ви кажете таке, добродію, – мовив абат, – може, я сам доведу вам справедливість моїх слів.
– Як це так? – здивовано запитав Кадрус.
– А ось як: передовсім мені треба упевнитися, що ви таки та людина яка мені потрібна.
– Які ж докази вам треба?
– Ви знали в 1814 чи 1815 році моряка, якого звали Дантес?
– Дантес!.. Чи знав я сердегу Едмона! Ще б пак, то був мій найліпший друг! – зашарівшись, вигукнув Кадрус, і ясні, спокійні священикові очі немов би розширилися, щоб однісіньким поглядом охопити співрозмовника.
– Так, здається, він звався Едмоном.
– Авжеж, він звався Едмоном! Певно ж! Так само певно, як те, що мене звати Ґаспар Кадрус. А що із ним сталося, панотче, із бідолахою Едмоном? – провадив корчмар. – Ви його знали? Живий він ще? Вільний він? Щасливий?
– Він сконав у в'язниці в ще більш відчайдушному і нещасному становищі, аніж каторжники, що тягають ядро на тулонській каторзі.
Смертельна блідість заступила рум'янець, що розіллявся було Кадрусовим обличчям. Він одвернувся, і священик побачив, що він утирає сльози краєчком червоної хустини, якою була обв'язана його голова.
– Бідолаха! – пробурмотів Кадрус. – Ось вам іще один доказ на підтвердження моїх слів, пане абате, що Господь милостивий тільки з недобрими людьми. Так, – провадив він, – світ стає дедалі гірший. Нехай би небо послало на землю спершу сірчану зливу, а потім вогненну – та й по всьому!
– Ви, певне, щиро любили того хлопчину, – сказав священик.
– Авжеж, я його любив, – сказав Кадрус, – хоч мушу покаятися, що якось позаздрив його щастю, та потім, клянуся, гірко пошкодував за його лихою долею.
На мить запало мовчання, упродовж якого священик не зводив пильного погляду з виразного обличчя корчмаря.
– То ви знали сердегу? – запитав Кадрус.
– Мене погукали до нього перед смертю, і я втішив його у смертну годину, – відказав панотець.
– А від чого він помер? – здушеним голосом запитав Кадрус.
– Від чого помирають у в'язниці на тридцять першому році життя, як не від самої ж таки в'язниці?
Кадрус утер піт, що спливав його лицем.
– Найдивніше те, – провадив священик, – що перед смертю Дантес поклявся мені на розп'ятті, яке він цілував, що йому не відома достеменна причина його ув'язнення.
– Правда, правда, – прошепотів Кадрус, – він не міг її знати. Авжеж, пане абате, бідолашний хлопчина сказав правду.
– Тим-то й доручив він мені знайти причину його лиха і відновити честь його імені, якщо воно було чимось заплямоване.
І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп'явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло.
– Один заможний англієць, – казав панотець далі, – його товариш у нещасті, якого випустили за другої реставрації, мав дуже дорогий самоцвіт. Покидаючи в'язницю, він подарував той самоцвіт Дантесові, щоб подякувати за те, що під час його недуги той доглядав його, як рідного брата. Дантес, замість того, щоб підкупити наглядачів, що, втім, могли б узяти винагороду, а потім зрадити його, тримав камінь при собі на той випадок, якщо його звільнять; якби він вийшов із в'язниці, то відразу став би багатієм, продавши той камінь.
– То ви кажете, – запитав Кадрус, очі в якого аж спалахнули, – що то був дорогий самоцвіт?
– Усе на світі відносне, – відказав панотець.