Ймовірно, слідчий і Кузнєцов розраховували, що Сергій відмовиться від наміру свідчити, але вони помилилися. Коли Кузнєцов нарешті пішов, Сергій підвівся й пройшов у кабінет. Він виклав факти й дав свідчення, що викривали Кузнєцова і Карпова. Слідчий, дотримуючись визначеного порядку, змушений був підшити свідчення Сергія до матеріалів справи.
Вийшовши з будівлі Слідчого комітету, Сергій спустився в метро. Те, що сталося, не вкладалося в голові. Він був готовий до того, що його свідчення проігнорують. Навіть припускав, що слідчий буде залякувати. Але ніяк не очікував побачити в кабінеті слідчого чоловіка, проти якого він свідчитиме, та ще й дізнатися, що той бере участь у розслідуванні.
Дорога до офісу не зайняла багато часу, і Сергій вирішив трохи пройтися, щоб заспокоїтися. Увійшовши у свій кабінет у "Фаєрстоун Данкен", він виявив ще щось несподіване. На столі лежала відповідь хімкинської податкової інспекції на запит про викрадені компанії.
Розкривши конверт, Сергій уважно прочитав довідку. Це був рідкісний випадок, коли хтось належним чином виконав свою роботу: на папері були дані й імена, щодо яких робили запит, а найголовніше, містилася інформація про те, що особи, які викрали наші компанії, відкрили рахунки у двох невідомих московських банках — "Інтеркоммерці" та "Універсальному банку заощаджень".
То був справжній прорив. Навіщо шахраям банківські рахунки для вкрадених компаній без активів та із заборгованістю у мільярд доларів? Сергій зайшов на сайт Центробанку, ввів у рядку пошуку "Універсальний банк заощаджень" і з'ясував, що його капітал становить лише півтора мільйона доларів. "Інтеркоммерц" виявився не набагато більший — 12 мільйонів доларів капіталу. Називати їх банками було перебільшенням.
Раптом Сергій виявив щось виняткове: оскільки ці банки були крихітними, будь-який рух великих клієнтських сум чітко простежувався у звітності, яку вони надавали Центробанку. На сайті було видно всі піки таких грошових надходжень. Наприкінці грудня 2007 року, невдовзі після того як шахраї відкрили компаніям, які вкрали в нашого фонду, нові рахунки, до "Універсального банку заощаджень" надійшло 97 мільйонів доларів, а в "Інтеркоммерц" — 147 мільйонів доларів.
Тут Сергій і згадав, як ми запитували про можливе повернення сплачених податків. Сума коштів, які отримали ці два банки, приблизно збігалася із сумою податків, що сплатили 2006 року компанії фонду Hermitage. Це не могло бути простим збігом. Сергій негайно дістав усі судові рішення й розклав їх поряд із податковими деклараціями наших компаній — тут уся картина й склалася.
Ухвалене в Петербурзі за фальшивими договорами судове рішення проти вкраденої у фонду компанії "Махаон" було на суму майже 71 мільйон доларів, і саме таку суму доходу ця компанія отримала 2006 року. Отримане шахраями рішення проти компанії "Парфеніон" у казанському суді було на 581 мільйон доларів, що збігалося із сумою доходу цієї компанії того ж 2006 року. Історія повторилася і в Москві зі ще однією викраденою у фонду компанією — "Ріленд". Злочинці отримали судові рішення щодо фальшивих договорів, що перевищують 973 мільйони доларів. У такий спосіб на папері вони звели до нуля реальний прибуток компаній, який становив ті ж 973 мільйони.
Сергій відразу зателефонував Іванові, щоб поділитися відкриттям, і вже за кілька хвилин Іван, підвівшись з місця, помахом руки покликав Вадима й мене.
— Хлопці, ви тільки погляньте, — схвильовано промовив він, вказуючи на екран.
Там було видно піки сум клієнтських депозитів у цих банках, які виявив Сергій.
— Бісові діти... — пробурмотів я.
— Сергій молодець, зміг у всьому розібратися, — сказав Іван.
— Усе це чудово, але як ми зможемо довести, що показані на депозитах кошти прийшли від податкових органів? — запитав я.
— Я уточню у кількох джерел у Москві, чи можуть вони підтвердити банківські перекази, — запропонував Вадим. — Тепер, коли відомі банки, можливо, ми зможемо визначити, звідки прийшли гроші.
Через два дні Вадим швидко ввійшов до мене в кабінет і поклав на стіл кілька документів.
— Це ті самі банківські перекази, — повідомив він, задоволений собою.
Я схопив папери, але там усе було російською.
— Що тут сказано?
Він перегорнув на останню сторінку:
— Тут підтверджується повернення компанії "Парфеніон" податків на суму 139 мільйонів доларів із податкової інспекції. Тут — 75 мільйонів — це повернення компанії "Ріленд", а тут — 16 мільйонів — компанії "Махаон". Разом 230 мільйонів доларів.
Це була та сама сума податків — 230 мільйонів доларів, які сплатили компанії фонду. Копійка до копійки.
Ми зібралися в моєму кабінеті й зателефонували Сергію, щоб привітати з неймовірним успіхом у розслідуванні. Ось тільки Сергій був засмучений: розгадка не принесла йому радості. Ці гроші були викрадені у російських платників податків, а отже, у нього, його родини, його друзів, у всіх, кого він знав.
— Це, мабуть, найгірше, з чим я стикався в житті, — сказав він.
Це було найбільше повернення податків за історію Росії! Викрадення було таке велике й скоєно так нахабно, що ми були впевнені, що зможемо притягти шахраїв до відповідальності. Такий злочин не міг бути санкціонований на самій верхівці, а в нас тепер були докази, щоб учасники цієї афери постали перед законом.
Саме це ми й мали намір зробити.
27. Посилка з Лондона
Я вважав, що моє вигнання з Росії санкціював особисто Володимир Путін. Ймовірно, і наші компанії викрали з його відома. Але мені здавалося зовсім незбагненним, щоби він міг дозволити державним чиновникам викрасти 230 мільйонів доларів у своєї держави. Я був переконаний, щойно ми надамо уряду докази злочину, добрі хлопці розберуться з поганими, і на цьому буде поставлено крапку. Попри все, що з нами сталося, я вірив у те, що добрі хлопці в Росії є.
Й ось, починаючи з 23 липня 2008 року, ми почали подавати до всіх правоохоронних та контрольних органів докладні заяви про шахрайське повернення податків.
Ми також поділилися результатами нашого розслідування з американською газетою "Нью-Йорк таймс" та провідним російським діловим виданням — газетою "Вєдомості". Статті викликали справжній фурор, і наша історія незабаром стала широко відома як у Росії, так і за її межами.
За кілька днів після цих публікацій мене запросили дати інтерв'ю телефоном провідній незалежній радіостанції Росії — "Ехо Москви". Я погодився і в прямому ефірі 29 липня протягом сорока п'яти хвилин у всіх подробицях розповідав, що нам довелося пережити: обшуки, крадіжку компаній фонду та їхню перереєстрацію на колишніх кримінальних злочинців, сфабриковані судові рішення, співучасть у цьому працівників МВС і, найголовніше, крадіжку 230 мільйонів доларів у російських платників податків. Модератор передачі Матвій Ганапольський, досвідчений журналіст, який не раз мав справу з історіями про хабарництво та корупцію, був так вражений моєю розповіддю, що наприкінці розмови сказав: "Якщо наш передавач не вимкнений, якщо нас чують, — а нас чують, — то завтра, мабуть, будуть проведені якісь арешти; можливо, навіть сьогодні надвечір, щось таке має статися".
Я був з ним цілком згоден, проте реакції не було. Жодної. Годинник змінювався днями, дні — тижнями, але нічого не відбувалося. Важко вірилося, що така гучна історія про крадіжку державних грошей пройде непоміченою.
Реакція все-таки була, але зовсім не та, на яку я очікував. 21 серпня 2008 року, у незвично безвітряний та спекотний лондонський день почав дзинчати мій робочий телефон. Першим зателефонував Сергій Магнітський із "Фаєрстоун Данкен", потім Володимир Пастухов зі свого офісу, і незабаром Едуард Хайретдінов зі своєї підмосковної дачі. Усі три наші юристи мали одну й ту саму новину: працівники МВС проводять обшуки в їхніх офісах.
Новини від Едуарда були найтривожнішими: о 16:56, за його відсутності, до нього в адвокатську контору міжнародна кур'єрська служба DHL доставила посилку. Менш як за годину туди налетіла з обшуком група працівників МВС. Вони відразу ж "виявили" неприховану посилку й вилучили її, після чого припинили обшук та пішли.
Уся ця мізансцена була явно поставлена навколо загадкової посилки. На щастя, секретар Едуарда встигла зробити копію накладної й відправила її нам факсом. Зайшовши на сайт доставлянь DHL і ввівши номер накладної, ми розгубилися: у графі відправника була вказана наша адреса в Лондоні.
Звісно, від нашого офісу ніхто посилку не надсилав. Дані кур'єрської служби свідчили, що її насправді відправили з пункту збору посилок DHL, розташованого в південній частині Лондона. Ми негайно звернулися із заявою до поліції. Трохи пізніше в нашому офісі з'явився хлопець у шкіряній куртці й сонцезахисних окулярах. То був детектив розшукової поліції Річард Нортен.
Представившись, я запитав, чи вдалося поліції дізнатися, хто надіслав посилку. Він знизав плечима й дістав з кишені куртки диск.
— Ні, але я маю запис камери спостереження з відділення DHL району Ламбет, — відповів він. — Можливо, ви впізнаєте когось.
Я провів його до свого столу. Ми з Іваном та Вадимом стояли поруч і дивилися, як Нортен завантажує дані з диска на комп'ютер. Клікнувши кілька разів мишкою, він відкрив файл із відеозйомкою невисокої роздільної здатності, де було видно рух людей біля стійки. Перемотавши запис уперед, він натиснув на відтворення і сказав:
— Ось тут.
Ми побачили, як у відділення DHL увійшли двоє чоловіків східноєвропейської зовнішності. Один з них мав поліетиленовий пакет із логотипом універмагу, розташованого в Казані.
Пакет було заповнено документами. Чоловік переклав усе в коробку DHL, поки другий заповнював накладну й розплачувався готівкою. Після цього вони повернулися спиною до камери та вийшли з приміщення.
Коли запис закінчився, Нортен запитав:
— Ви впізнаєте когось з них?
Ми перезирнулися. Іван та Вадим похитали головою.
— Ні, нікого, — відповів я.
— У такому разі, якщо ви дасте список осіб, які створюють вам проблеми в Росії, я зможу перевірити, чи не проходило чиєсь ім'я в "Гітроу" та "Гатвіку"[13] за останній тиждень. Може, щось виявиться.
В успіх я не особливо вірив, але все ж таки дав Нортену список імен, і він пішов.
У мене не було часу розмірковувати про посилку, оскільки російські силовики відновили наступ.