— він збирався сказати "оглушили", але вчасно схаменувся. На жаль, усі ми зрозуміли. Жаке також. І його добродушне обличчя викликає співчуття.
— Йди сюди, Момо! — з безпорадною люттю гукає Мену.
— Ти не заженеш його доти, доки М'єтта прийматиме цей душ! — цілком розумно каже Мейссоньє.
Ми всі, крім Мену, сміємося. Вона ж відчуває священний жах селянки перед оголеним тілом. Міцно стискає губи, а потім каже:
— Все ж таки язичниця ця дівка, отак усім показує свої цицьки.
— Та облиш, — мовить Колен, — тут усі, крім Момо, бачили їх.
Кажучи це, Колен зухвало дивиться на Фюльбера. Але Фюльбер, якого цілком поглинула Фальвіна, не чує нічого або вдає, що не чує. А коли на мене кидає запитальний погляд Пейссу, я вирішую трохи прискорити розвиток подій і поквапити від'їзд Фюльбера. Я гукаю М'єтті, щоб вона йшла до нас, і наказую Мену розвести великий вогонь у каміні. "Чуєш, Мену, великий вогонь!" Та ви самі розумієте, що тепер вона не думатиме про ощадливість, коли треба зігріти сина! М'єтта йде до нас, тримаючи в руці блузку, цілком безневинна в своїй грі (помічаю, що Фюльбер не насмілюється ні осудити її, ні навіть глянути на неї). Момо одразу ж ступає за нею до будиночка, втішаючи себе думкою, що побачить, як вона розкладе блузку біля вогню в каміні. Що вона й робить. Ми всі в мокрому одязі оточили М'єтту й також тулимося до цього пекельного вогню, а думки в наших головах рояться також майже пекельні.
М'єтта зиркає на мене й розстелює блузку на низенькому стільчику, бажаючи звільнити собі руки, щоб розмовляти зі мною. Вона хоче закинути мені докір, тому відводить мене вбік. Я ступаю за нею. Починається мімічна розмова про те, що вона приберегла для мене стільця біля себе під час меси й добре бачила (пальцем показує навколо ока), що в останню мить я втік у другий ряд (помах руки, яка зображує рибу, що в останню хвилину змінює напрямок).
Я заспокоюю її. Я втік не через неї, а через Момо, а вона знає добре чому. М'єтта погоджується, що Момо справді... (великим і вказівним пальцями стискає собі носа). М'єтта дивується з цього. Я розповідаю їй про труднощі, на які ми наштовхуємося, коли хочемо його помити. М'єтта слухає мене уважно, навіть сміється. Нараз вона стає переді мною, взявшись у боки й з рішучим виглядом похитуючи головою, каже мені, що віднині сама митиме Момо.
Потім Мену нишком запитує мене, чи не повинна вона дати "гостям" щось перекусити. Я відповідаю їй, що краще почекати від'їзду священика, а поки що хай вона загорне Фюльберові круглого пирога й кілограм масла для ларокців.
Увесь Мальвіль зібрався в надбрамній башті, коли Фюльбер, скориставшись тим, що дощ перестав, осідлав у дорогу свого сірого віслюка. Прощання відбувається з певними відтінками. Мейссоньє й Тома холодні, як крижина. Колен — на грані зухвальства. Я теж у великому напруженні, але намагаюся триматися невимушено. Тільки щиросердні наші дві бабусі й поки що Пейссу та Жаке. М'єтта не підходить, а Фюльбер вдає, що забув про неї. Вона за двадцять кроків від нас веде запеклу суперечку з Момо. А що вона стоїть до мене спиною, я не можу бачити її міміки, але те, що вона говорить, очевидно, викликає в Момо затятий протест. Однак він не перериває розмову, яка йому не до вподоби, що зробив би з матір'ю або мною. Він прикипів до землі перед нею, наче зачарований, і мені здається, що його заперечення потроху згасають і вже повторюються не так часто.
Люб'язно усміхаючись, я віддаю Фюльберові затвор від його рушниці. Він ставить його на місце й закидає рушницю за плече. Фюльбер не втратив спокою й гідності. Перш ніж сісти на віслюка, він каже мені із зітханням, що пристає на умови, які я висунув, даруючи корову ла-рокській парафії, хоч і вважає їх надто жорстокими. Я відповідаю йому, що це не моя забаганка, але він сприймає цю заяву із скептицизмом, який, коли добре подумати, зовсім не дивує мене, бо Фюльбер тільки-но пристав на мої умови, не порадившись зі своєю паствою. Я не наважуюся сказати — зі своїми співгромадянами, бо він вів мову від імені парафії, а не від громади. Безперечно, в Ла-Році він вирішує все сам і наділяє мене такою самою владою тут.
Відтак Фюльбер виголошує невеличку промову про цілком очевидний провіденціальний характер дощу, який приніс нам порятунок тоді, коли ми чекали загибелі. Промовляючи, він простягає вперед обидві руки й махає ними знизу вгору — цей жест дуже не подобався мені в Павла VI, а в Фюльбера він взагалі виглядав карикатурно. Час од часу він зиркає на нас гарними косими очима. Він запам'ятав наше ставлення до нього й нічого не забуде.
Скінчивши промову й закликавши нас молитися, він нагадує, що має намір прислати нам вікарія, потім благословляє нас і рушає. Колен негайно зачиняє за ним важку, ковану браму, зухвало грюкаючи нею. Я ворушу язиком, не вимовляючи жодного слова. До речі, я не встигаю щось сказати, бо Мену схвильовано бурмоче:
— А де Момо?
— Не турбуйся, він не загубився, — каже Пейссу. — Але справді — де ж він може бути?
— Тільки-но я бачив, як він сперечався з М'єттою біля "Материнства", — втручаюся я в їхню розмову.
І вже Мену в "Материнстві" гукає:
— Момо! Момо!
Але там нема нікого.
— О, я пригадую тепер, — каже Колен, — твій Момо, здається, побіг з М'єттою до звідного моста. Вони трималися за руки. Наче діти.
— Ох, боже мій! — вигукує Мену. Вона також зривається бігти, й ми, заінтриговані, сміючись, біжимо за нею. Й через те, що все-таки ми любимо Момо, ділимося на групки й починаємо обшук у замку: хто йде до льоху, хто — на перший поверх будиночка. Раптом я згадую про М'єттині плани й скрикую:
— Ходімо, Мену! Я зараз покажу тобі, де твій син!
Я веду її до головної башти. Всі йдуть за нами, й, перетнувши на другому поверсі широку площадку сходів, я зупиняюся біля дверей ванної кімнати, намагаюся їх відчинити, але вони замкнуті. Я б'ю кулаком у важкі дубові двері.
— Момо, ти там?
— А дамеспо адибо! — відгукується голос Момо.
— Він з М'єттою, — кажу я. — Мабуть, не скоро вийде звідти.
— А що вона йому робить? Що вона йому робить? — занепокоєно кричить Мену.
— В усякому разі, — озивається Пейссу, — вона нічого поганого йому не робить.
Він голосно регоче, ляскає Жаке по стані й себе по стегнах. І всі наслідують його приклад. Дивна річ, вони зовсім не відчувають ревнощів до Момо. Момо — мешканець Мальвіля, не слід про це забувати. Він становить з нами єдине ціле. Хоч й недоумкуватий трохи, але він наш.
— Вона купає його, — кажу я. — Вона казала мені, що це зробить.
— Ти мав би мене попередити, — з докором мовить Мену. — Я краще його пильнувала б.
Ми викрикуємо, що вона не стане на заваді М'єтті. Адже Момо тхне, як цап! Усі від того виграють, якщо М'єтта скупає його! Не кажучи вже про те, що він ризикує захворіти! А воші!
— В Момо ніколи не було вошей, — роздратовано відповідає Мену. Та нікого не переконує своїм обманом. Вона, маленька й бліда, походжає то сюди, то туди перед дверима, наче курка, що загубила курча. Не зважується в нашій присутності ні кликати Момо, ні стукати в двері. А втім, надто добре знає, що він відповість.
— Ох, ці чужинці! — гнівно провадить вона далі. — Першого ж дня я подумала, що від них нічого доброго не можна сподіватися. Все ж таки християнам невжиточно під одним дахом з дикунами.
Фальвіна покірно вислуховує ці слова. Вона певна, що вони адресуються саме їй. Жаке — нарубок, Мену не каже йому нічого. М'єтта терпляча. А бідоласі Фальвіні перепадає за всіх.
— Чужинці! — суворо кажу я. — Звідки ти взяла це? Фальвіна ж твоя троюрідна сестра?
— Нічого собі сестра! — каже Мену, зціпивши зуби.
— Ти теж гарна, якщо ти така, — мовлю я діалектом. — Іди краще по чисту білизну для Момо. Й могла б йому дати інші штани, бо ці вже суцільне дрантя.
Коли нарешті двері ванної кімнати відчинилися, Колен покликав мене, щоб я йшов помилуватися дивом.
Момо сидить на сплетеному з лози стільчику в халаті з голубими й жовтими візерунками, якого я купив напередодні дня події. З веселими очима, усмішкою до вух Момо весь сяє, а М'єтта стоїть позаду нього й милується справою своїх рук. Момо не впізнати. Обличчя в нього грає різними барвами, поголений, підстрижений і причесаний, він поважно сидить на своєму троні, пахнучи парфумами, наче куртизанка, бо М'єтта вилила на нього решту з пляшечки "Шанелі", яку Біргітта забула в шафі.
Трохи перегодя я веду дуже важливу розмову в своїй кімнаті з Пейссу та Коленом, потім вони мене залишають і йдуть поблукати в Рюнах. Мабуть, Пейссу плекає безрозсудну надію, що одразу ж після дощу зійде пшениця. А може, це інстинкт хлібороба, який після грози просто йде оглянути свої поля. А я чимчикую до великої зали. Дощ і від'їзд Фюльбера підняли в мене настрій, і я йду до Мену, насвистуючи. Вона сама в залі, я бачу лише її спину, бо вона зігнулася над якимось банячком.
— Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?
Вона відповідає, не дивлячись на мене:
— Потім побачиш.
Відтак обертається, скрикує, й очі в неї наливаються слізьми.
— Я прийняла тебе за твого дядька!
Я схвильовано дивлюся на неї.
— Він так само, — каже Мену, — входив до кімнати, насвистуючи, й запитував: "Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?" В тебе такий самий голос. Це мені щось нагадало, — провадить вона далі. — Річ у тім, Емманюелю, що твій дядько був веселун. Закоханою в життя людиною. Так само, як і ти. Навіть трохи більше, — додає Мену, згадуючи, що на старість вона стала доброчесною й женоненависницею.
— Годі тобі, — кажу я, розгадуючи її думки. — Ти не зненавидиш М'єтту тільки за те, що вона помила твого сина. Вона ж не забрала його в тебе. Вона тобі його лише обшкребла.
— Еге ж, еге ж, — бурмоче Мену.
Раптом мені стає дуже приємно, що Мену повела зі мною мову про дядька й порівняла мене з ним. А що вже цілий місяць я часто картаю її за те, що вона цькує Фальвіну, — а це мені здається надмірним, — то зараз усміхаюся їй. Її вражає моя усмішка, й вона одвертається від мене. Ця стара таки має серце, хоч воно в неї сховане десь дуже глибоко.
— Емманюелю, — каже Мену перегодя, — чи можу запитати тебе, чому ти не захотів сповідатися? Все-таки від сповіді стає легше. Вона очищає.
Я й не гадав, що сьогоднішнього вечора матиму з Мену дискусію на релігійну тему.