Ти можеш, звичайно, закинути, опираючись на Декарта, що лев — тварина, а не людина, і не може мати свого волевиявлення. Візьмемо тоді за приклад немовля. Воно кричить і плаче, а коли не одержить молока, починає смоктати палець. Чи є у немовляти своє волевиявлення?
-Ні.
— Коли ж у дитини з'являється воля? У дворічному віці дитя стрибає і тицяє навкруги пальчиком. Коли йому три рочки, не дає й хвилини спокою мамі, а у чотирирічному віці воно несподівано починає боятися темряви. Де ж волевияв, Софіє?
— Я не знаю.
— Ось такій дівчинці сповнюється п'ятнадцять, вона крутиться перед дзеркалом і експериментує з косметикою. Може, тепер вона приймає особисті рішення і робить, що заманеться?
— Я розумію, про що йдеться.
— Дівчинка — Софія Амундсен, тут сумніву немає. Але вона також живе за законами природи. Суть тільки в тому, що вона не усвідомлює цього, бо за кожною річчю криється дуже багато заплутаних причин.
— Не хочу більше нічого чути.
— Однак тобі доведеться відповісти на останнє запитання. Два дерева одного віку ростуть у великому саду. Одне росте на сонячному місці і має чудовий доступ до поживних речовин та води. Друге росте на пісній землі і в затінку. Яке з них більше? І котре краще родить?
— Очевидно те, яке має кращі умови росту.
— За Спінозою, це дерево вільне. Воно має повну свободу для розвитку своїх вроджених можливостей. Однак, якщо це яблуня, то у ній не закладена можливість родити груші або сливи. Те ж саме відбувається і з нами, людьми. Наш ріст і наш розвиток може бути загальмований певним зовнішнім примусом, наприклад, політичними умовами. І лише, коли зможемо "вільно" розвивати наші вроджені можливості, житимемо, як вільні люди. Внутрішні причини і зовнішні умови впливають на нашу життєву поведінку точнісінько так само, як і на хлопчика з кам'яного віку у Ріндалені, на африканського лева та яблуню в саду.
— Я уже майже здалася.
— Спіноза наголошував, що тільки одна істота повністю є "причиною самої себе" і має повну волю дій. Тільки Бог або природа не знає жодних обмежень. Людина може прагнути до свободи, щоб жити без зовнішнього примусу. Але ніколи їй не осягнути "вольної волі". Ми не владні над своїм тілом, яке є модусом атрибуту протяжності. Ми не владні і над своїми думками. Отже, людина не володіє "вільною душею", душа, по суті, ув'язнена в механічному тілі.
— Саме це не так легко зрозуміти.
— Спіноза вважав, що такі людські пристрасті, як честолюбство й хіть, стають нам на дорозі у досягненні щастя та гармонії. Та якщо ми збагнемо, що усе відбувається з потреби, то зможемо інтуїтивно пізнати природу як цілість. Ми зможемо прийти до кришталево ясного висновку, що все пов'язане між собою, що все — єдине. Мета — охопити все одним поглядом. Лише тоді здобудемо найвище щастя і душевний спокій. Це й мав на увазі Спіноза, коли казав дивитися на все "sub specie aetemitatis".
— Що це означає?
— Дивитися на все "з погляду вічності". Хіба не з цього ми почали?
— На цьому і закінчимо. Мені треба додому. Альберто підвівся, взяв з книжкової полиці велику миску
з фруктами і поставив її на столик.
— Може, почастуєшся, перш ніж іти додому?
Софія спокусилася бананом, Альберто взяв зелене яблуко. Дівчинка надламала вершок банана і почала стягати шкірку.
— Тут щось написано, — раптом вигукнула вона, —Де?
— Тут, на внутрішньому боці бананової шкуринки. Написано начебто чорною тушшю...
Софія нахилилася до Альберто і показала йому банан. Філософ прочитав уголос:
"Це знову я, Гільдо. Я усюди, дитя моє. Найщиріші вітання з днем народження".
— Дуже смішно... — мовила Софія.
— Його витівки все зухваліші.
— Та хіба таке... можливе? У Лівані вирощують банани? Альберто похитав головою.
— В усякому разі я це не їстиму
— Відклади його. Людина, яка пише привітання своїй доньці на внутрішньому боці необчищеного банана, є, звичайно, несповна розуму. А може і дуже хитрою.
— Певно, і одне, і інше,
— Отже, ми можемо тут, у цю мить, ствердити, що Гільда має хитрого тата. Він далеко не дурний.
— Я це казала. То він міг так зробити, що ти несподівано назвав мене Гільдою останнього разу, як я була тут. Можливо, він вкладає слова у наші уста.
— Можливо. Однак усе слід піддавати сумнівам,
— З того, що нам відомо, усе наше існування може виявитися тільки сном.
— Не будемо поспішати з висновками. Усе може мати зовсім просте пояснення.
— До того ж я поспішаю. Мама чекає. Альберто провів Софію і сказав на прощання:
— Побачимося, люба Гільдо.
Наступної миті двері за Софією зачинилися.
локк
,така ж порожня і неописана, як шкільна дошка перед появою учителя в класі...
Софія прийшла додому о дев'ятій. На півтори години пізніше, як домовлено, хоча жодної домовленості і не було. Вона лише пропустила обід і повідомила маму, що повернеться не пізніше сьомої.
— Так далі продовжуватися не може, Софіє, Я подзвонила у довідкову службу і спитала, чи проживає у старому місті якийсь там Альберто. Вони тільки посміялися з мене.
— Не так легко було мені відірватися. Я, напевно, стою на порозі розгадки великої таємниці.
-Дурниці!
— Ні, це чиста правда.
— Ти запросила його на день народження?
— Ой! Забула
— Я вимагаю зустрічі з ним. І не далі, як завтра. Не випадає молодій дівчині зустрічатися зі старшим чоловіком, ще й за таких обставин.
— Тобі нема чого боятися Альберто, От з батьком Гільди справи гірші.
— Хто така Гільда?
— Донька того чоловіка, котрий перебуває у Лівані. Це неабиякий пройдисвіт. Можливо, він навіть контролює увесь світ.,,
— Якщо ти мені негайно не покажеш Альберто, я забороню тобі з ним зустрічатися. Я не буду почуватися певною, доки принаймні не побачу, який він на вигляд.
Несподівано Софії спала на думку ідея, і вона кинулася до своєї кімнати,
— Що це з тобою? — гукнула мама їй навздогін. За мить Софія повернулася.
— Зараз побачиш. Сподіваюся, тоді ти даси мені спокій. Дівчинка помахала відеокасетою і пішла до відеомагнітофона.
— Він дав тобі касету?
— Про Афіни...
Ось на екрані вималювався Акрополь. Мати сиділа, наче заворожена, коли в кадрі з'явився Альберто і заговорив, звертаючись просто до Софії.
Тепер і Софія помітила те, що уже встигла забути. На Акрополі аж вирувало від юрб різномастих туристів. Всередині однієї групки виднівся невеличкий плакат з написом "ГІЛЬДА"...
Альберто продовжував свою мандрівку Акрополем, пройшов попід портиком і опинився на пагорбі Аеропаг, де Павло промовляв до афінян. Потім Альберто, стоячи на торговій площі, повів розмову із Софією,
Мама сиділа перед телевізором і уривчасто коментувала побачене.
— Неймовірно... Ось це Альберто? О, знову той кролик... Але ж... він, справді, звертається до тебе. Софіє, Я й не знала, що святий Павло бував у Афінах,..
Відеозапис доходив уже до того місця, коли древні Афіни підводилися з руїн. В останню мить Софія вимкнула відео-магнітофон. Вона показала матері Альберто, та чи варто було показувати ще й Платона.
У вітальні запанувала тиша.
— Хіба не пристойний дядько? — запитала Софія, піддраз-нюючи маму
— Дивна особа... Знімається лише для того, аби послати відеофільм якомусь ледь знайомому дівчиськові. Коли це він був у Афінах?
— Звідки мені знати.
— Проте тут щось є ще...
— Що саме?
— Він страшенно схожий на отого майора, котрий жив колись у лісовій хатині.
— Може, це й він, мамо.
— Але його не бачили уже понад п'ятнадцять років.
— Можливо, він кудись перебрався? Наприклад, до Афін. Мама похитала головою.
— Я бачила його десь у сімдесятих роках, і був він на вигляд точнісінько такий, як оцей твій Альберто, не старший. У нього було якесь чужинецьке прізвище...
-Кнокс?
— Так, може, й Кнокс.
— Або Кнаґ?
— Ні, не згадаю... А про якого Кнокса чи Кнаґа ти говориш?
— Кнокс — це Альберто, а Кнаґ — батько Гільди.
— Боюся, мені зараз стане погано.
— Є щось поїсти?
— Загрій собі котлети.
Минуло два тижні, Альберто не давав про себе чути. Софія одержала нову вітальну листівку для Гільди. І хоча наближався її день народження, сама вона ще жодних привітань не отримувала.
Одного разу, пополудні, Софія поїхала в місто до Альберта. Його не було вдома, проте на дверях висіла маленька записка:
Найгциріші вітання з днем народження, Гільдо! Великі зміни уже на порозі Це мить істини, дитя моє. Майже щоразу, думаючи про це, я так сміюся, що мало не лусну. Це, очевидно, пов'язане з Берклі, тримайся міцно.
Софія зірвала записку і, виходячи з будинку, вкинула її до Альбертової поштової скриньки.
Чортзна-що! Не подався ж Альберто знову до Афін? Як він міг покинути Софію з усіма невирішеними проблемами? Коли у четвер, 14 червня, Софія повернулася зі школи додому, вона застала Гермеса, котрий нишпорив по саду. Дівчин-
ка побігла до пса, а він також кинувся їй назустріч. Вона міцно стиснула Гермеса в обіймах, так наче собака міг розгадати усі загадки.
Софія і цього разу залишила матері записку, дописавши ще й адресу Альберта.
Чимчикуючи містом, Софія думала про завтрашній день, не так про власні уродани — справжня забава відбудеться щойно у святіванський вечір, — як про уродини Гільди. Вона була переконана, що того дня відбудеться щось надзвичайне. У кожному разі перестануть нарешті надходити вітальні листівки з Лівану.
Вони проминули майдан Стурторґет і йшли у напрямку старого міста. Дорогою їм довелося проходити через скверик з дитячим майданчиком. Тут Гермес зупинився перед лавочкою, ніби запрошуючи Софію присісти на хвильку. Софія сіла і поплескала рудого пса по карку, зазираючи йому у вічі. Несподівано шкірою тварини пробігли сильні дрижаки. Зараз він загавкає, подумала Софія. Потім у собаки затремтіли щелепи, але замість загарчати чи загавкати, Гермес відкрив пащу і сказав:
— Вітаю з днем народження, Гільдо!
Софія сиділа, наче громом вражена. Невже пес справді заговорив до неї? Ні, це їй тільки здалося, бо вона весь час думала про Гільду. Проте у душі дівчинка була впевнена, що Гермес справді промовив цих кілька слів. Вони були сказані глибоким басовитим голосом.
Усе тривало лише мить. Гермес демонстративно кілька разів гавкнув, наче це зовсім і не вій говорив щойно людським голосом, і почалапав далі до Альбертового дому. Перш ніж зайти у під'їзд, Софія глянула на небо. Ось уже кілька днів трималася гарна погода, а зараз у далині почали громадитися важкі хмари.
Коли Альберто відчинив двері, Софія вигукнула:
— Жодних ввічливих фраз, дякую.