Всі сплячі, яких ми бачили, були всередині, а стіни тут товсті. Хто ви така?
Імена. Імена. Стара зажмурилась, а тоді захитала головою. Вона була тим, ким була, а ім'я, отримане при народженні, зникло з роками, як щось зайве.
— Де принцеса?
Стара просто втупилась у неї.
— І чому ви не спите?
Вона нічого не відповіла. Тоді вони — карлики і королева — стали перемовлятись.
— Вона відьма? Від неї віє чарами, проте мені здається, що ці чари чиїсь інші.
— Охороняйте її, — наказала королева. — Якщо вона відьма, той костур може бути не простим. Тримайте його при собі.
— Це мій костур, — втрутилась стара. — Здається, він належав моєму батькові. Проте йому він вже не потрібен.
Королева пропустила це повз вуха. Вона підійшла до ліжка і стягнула шовкову сітку. Обличчя сплячої дивилося на них незрячим поглядом.
— Отже, тут все почалось, — сказав один із карликів.
— На її день народження, — додав другий.
— Що ж, — вступив третій. — Хтось має це зробити.
— Я зроблю, — сказала королева м'яко. Вона нахилилася до сплячої дівчини, припала своїми червоними губами до її рожевих уст і подарувала їй довгий поцілунок.
* * *
— Ну як, спрацювало? — запитав гном.
— Не знаю, — відповіла королева. — Але мені так шкода її, бідолашну. Вона все життя спить.
— Ти спала рік у такому ж відьминому сні, — відказав гном.
— Ти не померла з голоду і не зотліла.
Постать на ліжку заворушилась так, наче їй снився страшний сон і вона намагалася з нього прокинутись.
Королева не звернула на це уваги. Вона помітила щось на підлозі біля ліжка, а тоді нахилилась і підняла.
— А от це, — мовила вона, — вже справді пахне чарами.
— Та тут все пахне чарами, — відказав найнижчий гном.
— Та ні, я ось про що, — пояснила королева.
Вона показала йому дерев'яне веретено, наполовину оповите пряжею.
— Оце пахне магією.
— Воно було тут, у цій кімнаті, — раптом сказала стара. — Я була ще дівчинкою. Раніше я ніколи так далеко не ходила, проте цього разу пішла сходами і дерлася дедалі вище і вище, аж поки не дісталася горішньої кімнати. Я побачила ліжко — те, що зараз перед вами, — тільки воно було порожнє. У кімнаті була лише стара жінка, яка сиділа на табуреті і пряла вовняну пряжу. Доти я ніколи не бачила веретена. Вона запитала, чи не хочу я спробувати попрясти. Тоді вона взяла вовну до рук, а мені дала тримати веретено. Аж раптом вона схопила мій великий палець і притисла його до вістря веретена так, щоб пішла та клята кров, а до крові приклала нитку і сказала…
Її перебив голос молодої дівчини, сиплий од сну.
— Я сказала: "Дівчинко, я забираю в тебе сон, а разом з ним і здатність завдавати мені шкоди, бо треба, щоб хтось пильнував, поки я спатиму. Твоя сім'я, твої друзі і весь твій світ теж спатиме". Потім я лягла в ліжко і заснула разом із ними. І поки вони спали, я відбирала в кожного з них частинку життя, частинку їхній снів. Так уві сні я повернула собі молодість, красу й могутність. Я спала і ставала дедалі могутнішою. Я подолала руйнівну дію часу та створила власний світ сплячих рабів.
Дівчина підвелась і сиділа в ліжку. Вона виглядала дуже вродливою і зовсім юною.
Королева поглянула на неї і знайшла те, що шукала: той самий погляд, який вона бачила в очах своєї мачухи — погляд, який виказував сутність цієї істоти.
— Ми припускали, — сказав найвищий гном, — що коли прокинешся ти, прокинеться і решта світу.
— Чому це ви так вирішили? — запитала золотоволоса дівчина, вся така чиста і невинна (але ж її очі! Очі в неї були дуже старими). — Мені більше подобається, коли вони сплять. Так вони… слухняніші.
Вона затнулася на мить, а тоді всміхнулась.
— Вони вже йдуть по вас. Я покликала їх сюди.
— Це висока вежа, — відказала королева. — А сновиди ходять не надто швидко. У нас ще є трохи часу на розмову, ваша Темносте.
— Хто ти така? Про що нам говорити? І звідки ти знаєш, як до мене звертатися?
Дівчина встала з ліжка і задоволено потягнулася, розчепірила пальці, а тоді провела ними по золотавому волоссю. Вона всміхнулась, і здалося, наче в тьмяну кімнату зазирнуло сонце.
— Карлики нехай спиняться там, де стоять, зараз же. Мені вони не подобаються. А ти, дівчино, теж спатимеш.
— Ні, — відповіла королева.
Вона підняла веретено. Намотана на нього пряжа почорніла від плину часу.
Гноми спинились там, де стояли, а тоді захитались і заплющили очі.
Королева мовила:
— З вами завжди так. Вам потрібні молодість і краса. Ваші вже зів'яли, тому тепер ви віднаходите дедалі складніші способи, щоб відібрати їх у інших. А ще ви завжди прагнете могутності.
Тепер вони стояли майже ніс у ніс, і світловолоса дівчина здавалася значно молодшою за королеву.
— Чому б тобі просто не заснути? — запитала дівчина і простодушно всміхнулась, так само, як це робила мачуха королеви, коли чогось хотіла. Зі сходів долинув шум.
— Я цілий рік проспала у скляній труні, — сказала королева. — І жінка, яка заточила мене в ній, була значно могутнішою та небезпечнішою за тебе.
— Могутнішою за мене? — здається, ця думка розсмішила дівчину. — Я контролюю мільйони сплячих. З кожною секундою сну я ставала могутнішою, і щодня коло снів шириться дедалі швидше. Я повернула собі молодість — стільки молодості! Я повернула собі красу. Жодна зброя не може мені зашкодити. Немає живих, могутніших за мене.
Вона замовкла і поглянула на королеву.
— Ти не нашої крові, — мовила вона. — Але ти володієш певними нашими здібностями.
Вона всміхнулася, немов невинна дівчинка, яка збудилася весняного ранку.
— Правити світом буде нелегко, як і підтримувати порядок серед тих сестер, які дожили до цієї звироднілої доби. Мені потрібен буде той, хто стане моїми очима й вухами, хто чинитиме правосуддя та займеться справами, коли я буду зайнята. Я зостанусь у центрі павутини. Ти будеш правити не зі мною, а піді мною, та однак правитимеш, і не одним крихітним королівством, а цілими континентами.
Вона простягнула руку і торкнулася блідої шкіри королеви, яка при тьмяному освітленні кімнати здавалась білою мов сніг.
Королева промовчала.
— Люби мене, — сказала дівчина. — Всі любитимуть і ти — та, хто мене розбудила, — повинна любити мене понад усе.
Королева відчула, як щось заворушилось в серці. Вона згадала свою мачуху, яка хотіла, щоб її обожнювали. Вчитись бути сильною та відчувати власні емоції, а не чужі, було непросто; проте навчившись раз, ти пам'ятаєш цей урок назавжди. І вона не бажала правити континентами.
Дівчина всміхнулася до неї очима кольору ранкового неба. Королева не відповіла взаємністю. Вона простягла руку.
— Тримайте, — мовила королева. — Це не моє.
Вона передала веретено старій, яка стояла поряд із нею. Стара замислено зважила його в руках і взялась розмотувати пряжу з веретена побитими артритом пальцями.
— Це було моє життя, — промовила вона. — Ця нитка була моїм життям…
— Була твоїм життям, яке ти віддала мені, — втрутилась спляча роздратовано.
— І я терпіла надто довго.
Навіть після стількох десятиліть вістря веретена все ще залишалось гострим. Стара, яка колись була принцесою, міцно стиснула пряжу в руці і штрикнула вістрям веретена у груди золотоволосої.
Дівчина поглянула на цівку крові, яка стекла по її грудях, забарвивши білу сукню в червоний.
— Жодна зброя не може мені зашкодити, — сказала вона капризним дівочим голосом. — Не те що раніше. Погляньте — це лише подряпина.
— А це не зброя, — відповіла королева, яка зрозуміла, що сталося. — Це твоя власна магія. І вистачить навіть подряпини.
Кров дівчини всмоктувалась у нитку, яка раніше була намотана на веретено, нитку, яка тяглася від веретена до клубка шерсті в руці старої.
Дівчина поглянула на кров, яка заляпувала її сукню, та на кров, що була на нитці, і тільки й сказала:
— Це ж був лише маленький укол.
Вона виглядала спантеличеною.
Шум на сходах гучнішав. Долинало повільне нерівне човгання, немов сотня сновид піднімалася кам'яними гвинтовими сходами із заплющеними очима.
У малій кімнаті ніде було сховатися, а вікно було лише вузьким прорізом у камені.
Стара, яка не спала вже чимало десятиліть, стара, яка колись була принцесою, мовила:
— Ти забрала мої сновидіння. Забрала мій сон. Тепер з мене годі.
Вона була дуже старою: її пальці стали вузлуватими, як коріння глоду. Її ніс видовжився, а повіки обвисли, проте в ту мить в очах старої з'явився молодий погляд.
Вона похитнулась, а тоді перечепилася і була б упала на підлогу, якби її не підхопила королева.
Вона віднесла стару жінку на ліжко, дивуючись, як мало та важить, і поклала на червоне покривало. Груди старої здіймалися і опускались.
Шум на сходах став іще гучнішим. На мить запала тиша, а потім зчинився такий галас, наче одночасно заговорило сто людей — здивованих, сердитих, спантеличених.
Вродлива дівчина тільки встигла вимовити:
— Але ж… — і від неї не залишилось нічого вродливого чи дівочого. Її обличчя видовжилось і стало непропорційним. Вона нахилилась до найменшого гнома і витягла з-за пояса його сокиру. Незграбно покрутила її і погрозливо підняла вгору зморшкуватими хирлявими руками.
Королева дістала свій меч (вістря леза було вищерблене і пошкоджене від колючок), але замість вдарити відступила крок назад.
— Прислухайся! Вони прокидаються, — сказала вона. — Вони всі прокидаються. Розкажи мені ще раз про молодість, яку ти в них вкрала. Розкажи мені ще раз про свою красу і могутність. Розкажіть мені ще раз, якою ви були розумною, ваша Темносте.
Коли люди дісталися кімнати на вершині вежі, вони побачили стару жінку, яка спала на ліжку, гордовиту королеву і гномів, які хитали головами і чухали потилиці.
Вони побачили і дещо інше, на землі: купку кісток, жмуток волосся, рідкого й білого, як нове павутиння, а ще старезне ганчір'я, припорошене густим шаром пилу.
— Подбайте про неї, — мовила королева, вказавши темним дерев'яним веретеном на стару в ліжку. — Вона врятувала вам усім життя.
Після цього вони з гномами пішли. Ні в кімнаті, ні на сходах ніхто не наважився їх спиняти, та й навряд хтось взагалі розумів, що сталося.
* * *
Десь за милю від замку, на галявині в Екерському лісі, королева та гноми розклали багаття з сухого гілляччя і спалили в ньому пряжу та шерсть. Найнижчий гном порубав сокирою веретено, і його вони також кинули до вогню.