Одне слово, Уолтер дійшов до висновку, що, розважаючи про Флоренс, він чинить дуже нерозважливо і що найкраще берегти в душі її образ як щось дорогоцінне, недосяжне, незмінне та невиразне… невиразне в усьому, опріч властивості бути для нього утіхою і стримувати, як ангелова рука, від нечестивих вчинків.
Того дня Уолтер довго блукав ланами, прислухаючись до співу птахів, до недільних дзвонів і стишеного гамору міста; вдихав запашне повітря; вдивлявся в далекий обрій, за який скоро мав помандрувати; милувався зеленою-зеленою травою рідних лук і рідними краєвидами. Та навряд чи хоч раз згадав він про сам від'їзд. Уолтер наче відкладав цю думку з години на годину, з хвилини на хвилину, хоча думав весь час безнастанно. Лани залишилися позаду; Уолтер, у тому ж мрійливому настрої, вже плентався додому, коли почув за спиною чоловічий голос, а далі й жіночий, що кликав його на ім'я. Заскочений, він хутко обернувся і побачив кеб, який, щойно промчавшись йому назустріч, спинився неподалік: візник на передку дивився в його бік і вимахував батогом, а молода жінка, вихилившись з вікна, подавала йому енергійні знаки. Підбігши до кеба, він упізнав міс Сюзанну Ніппер, — міс була розхвильована, ледь не безтямна.
— Оленячі Сади, містере Уолтер! — вигукнула вона. — Дуже вас прошу, — Оленячі Сади!
— Га? — не зрозумів Уолтер. — У чім річ?
— Оленячі Сади, містере Уолтер! Прошу вас! — повторила Сюзанна.
— Ось, бачите! — з розпачем у голосі звернувся до нього візник. — Вже биту годину ганяє мене ця панянка і все норовить загнати в якусь діру, що звідтам і не виберешся! Кого вже тільки не возив у цім кебі, але такої — ніколи!
— Вам треба до Оленячих Садів, Сюзанно? — спитав Уолтер.
— От-от! Їй вони треба! Де ті кляті Сади? — рикнув візник.
— Я не знаю де! — верескнула Сюзанна. — Я була там, містере Уолтер, єдиний раз з міс Фло і з нашим голубчиком містером Полем, в той самий день, як ви знайшли міс Фло у Сіті, бо ми з місіс Річардс її там загубили, а бик знавіснів, а старшенький син місіс Річардс… я, правда, там ще раз потім була, але не пам'ятаю, де то; ті Сади мов у землю запалися! О, містере Уолтер, не кидайте мене! Покажіть, де Оленячі Сади! Сердешний містер Поль, його Фло так любить… всі ми, всі його так любимо! О, містере Уолтер!
— Боже милий! — скрикнув Уолтер. — Що ж він — хворий?
— Сердешний горобчик! — бідкалася, заломлюючи руки, Сюзанна. — Йому так захотілося побачити свою колишню няньку, і я маю йому її привезти — місіс Олені з Поллі-Тудлових Садів, людоньки, поможіть!
Глибоко зворушений усім, що почув і перейнявшись тривогою Сюзанни, Уолтер відразу, як тільки збагнув її намір, узявся здійснювати його, і то з таким запалом, що візник ледве встигав за ним, коли він біг попереду, розпитуючи усіх і кожного, де ті Оленячі Сади.
Та Оленячих Садів уже не було. Вони зникли з обличчя землі. Там, де колись тулилися хижки, тепер здіймалися справжні палаци, і за грубезними гранітними колонами відкривався світ залізниці. Занедбані грунти, де споконвіку громадилися гори покидьків, щезли, і на смердючій землі виросли ряди крамниць, набитих дорогим крамом. Колись безлюдні завулки аж кишіли пішоходами й екіпажами різного гатунку. Нові вулиці, де ще недавно можна було потонути в багні та покидьках, творили тепер цілі містечка з усякими благами та вигодами, про які раніш годі було й думати. Мости, що перше нікуди не вели, провадили тепер до вілл, садків, церков і громадських парків. Нові будівлі й нові вулиці росли з надзвичайною швидкістю і, наче велетенський поїзд, тяглися в поле.
Щодо мешканців цієї околиці, які не квапились визнати залізницю на стадії її народження, — то вони порозумнішали, покаялись, як і годиться справжнім християнам, і тепер пишалися своєю впливовою, багатою родичкою. Моделі залізниці були виставлені в її ж мануфактурних крамницях, а залізничні газети — по вітринах її довідкових бюро. Існували залізничні готелі, кав'ярні, мебльовані кімнати, пансіони; залізничні карти, плани, листівки, обгортки, пляшки, кошики для провізії й розклади поїздів; залізничні карети та каретні; залізничні омнібуси, залізничні вулиці та будинки; залізничні нахлібники, паразити і підлесники різних ступенів. Навіть дзигарі показували залізничний час, немов залізниця підкорила собі й саме сонце. Серед підкорених був і пан сажотрус, — колишній Невірний з Оленячих Садів. Тепер він мешкав у тинькованому триповерховому будинку, і, згідно з золотими розписами на лакованій табличці, служив за рядчика механічної чистки залізничних димарів.
Вдень і вночі, безперестанку, наче живлюща кров, від і до серця цього величного новотвору, відпливали й припливали галасливі потоки. Юрби людей та гори товарів, що прибували сюди й відбували звідси десятки разів на добу, створювали тут атмосферу безупинного бродіння. Навіть будинки, здавалося, завжди були готові запакуватися й податися в путь. Знамениті члени парламенту, що двадцять років тому глузували з несосвітенних теорій залізничних інженерів і ставили їм дошкульні палиці в колеса, мчали тепер на північ з годинником у руках і електричним телеграфом попереджали про час свого прибуття. Вдень і вночі свистіли переможці-паротяги або десь на віддалі, або плавно наближаючись до мети своєї подорожі і прослизнувши, наче приборкані дракони, до дебаркадеру, спинялися там, пихкали, двигтіли, струшуючи стінами вокзалу, немов їхні груди розпирало відчуття потужної, самим ще незнаної сили і великих, та ще недоконаних звершень.
Але від Оленячих Садів не лишилося й сліду.
О лихо ж тому дневі, коли "кожна п'ядь англійської землів", як і Оленячі Сади не уникне заглади!
Нарешті по довгих і даремних розпитах Уолтер, у супроводі Сюзанни й візника, надибав людину, що мешкала колись на тій зниклій землі. То був вищезгаданий добродій сажотрус, який відтоді дуже погладшав і тепер уже сміливо й гучно стукав у власні двері. Він, як виявилося, добре знає Тудла. Служить на залізниці, чи не так?
— Так, сер, так! — крикнула з глибини кеба Сюзанна Ніппер.
— Де він тепер живе? — квапливо запитав Уолтер.
Тудл жив у будинку, що належав залізничній компанії, друга вулиця праворуч, перейти двір і знову друга вулиця праворуч. Номер будинку — одинадцятий. Помилитися не можна. Треба тільки спитати Тудла-топильника, і кожен покаже його будинок.
Окрилена несподіваним успіхом, Сюзанна Ніппер вискочила з кеба, вхопила Уолтера під руку й майже бігцем кинулася вперед, звелівши візникові чекати.
— Чи давно хлопчик нездужає, Сюзанно? — спитав дорогою Уолтер.
— Дуже давно, але ніхто не може сказати, відколи, — і спересердя додала: — Ох, ці мені Блімбери!
— Блімбери?
— Гріх у таку хвилину говорити про когось погане, коли й так голова пухне від тяжких думок, — сказала Сюзанна, — і надто про тих, про кого маленький Поль говорить тільки хороше, але принаймні я можу висловити бажання, щоб усіх Блімберів послали довбати каміння на будівництві доріг і щоб міс Блімбер вела перед з мотикою в руці!
Міс Ніппер звела дух і припустила ще швидше, ніби це побажання додало їй нових сил. Уолтер, що вже геть засапався, поспішив за нею і вже нічого не питав. Незабаром вони, атакувавши з розгону невеличкі двері, опинилися в охайній вітальні, повній дітвори.
— Де місіс Річардс? — гукнула Сюзанна Ніппер, озираючись. — О, місіс Річардс, місіс Річардс, ходімте зі мною, дорога моя!
— Та це ж Сюзанна! — скрикнула здивована Поллі, і з купи дітей вигулькнуло її чесне обличя та матерня постать.
— Так, місіс Річардс, це я, — сказала Сюзанна, — але хотіла б, щоб це була не я, хоч це й не надто люб'язно з мого боку, та маленький Поль — тяжко хворий і сказав нині своєму татові, що хоче бачити свою мамку, і він, і міс Фло сподіваються, що ви приїдете до нас разом зі мною — і з містером Уолтером, місіс Річардс, — забувши про минуле, і вволите волю маленького Поля, що помирає. Ох, місіс Річардс, помирає!
Сюзанна Ніппер ридала; Поллі від усього того й собі зайшлася сльозами; всі діти (і нові в тому числі) оточили її, а містер Тудл, який тільки-но повернувся з Бірмінгема і їв з великої миски обід, відклав набік ножа і виделку, нап'яв на дружину шаль та капелюх, що висіли за дверима, поплескав її по спині й проказав, скорше з батьківською сердечністю, ніж красномовством: "Біжи, Поллі!"
Вони повернулися до кеба набагато раніше, ніж гадав візник. Уолтер посадив Сюзанну з місіс Річардс усередину і заліз на передок до візника, щоб той не заблукав знову. Біля дверей містера Домбі він допоміг їм висісти, провів їх до холу, де між іншим угледів величезний букет, що нагадав йому куплений цього ранку капітаном Катлом. Він охоче затримався б, щоб довідатись про стан маленького хворого, скільки завгодно чекав би нагоди прислужитися чим-небудь, але він добре знав, що таку поведінку містер Домбі сприйме як зухвальство, тож поволі пішов геть, сумний і стривожений.
Не минуло й п'яти хвилин, як його наздогнав слуга й попросив повернутися. Уолтер миттю вернувся назад і з важким передчуттям ступив у будинок.
Розділ шістнадцятий
ПРО ЩО ЗАВЖДИ ГОВОРИЛИ ХВИЛІ
Поль вже так і не встав зі свого маленького ліжка. Байдужий до часу, він спокійно лежав, прислухаючись до вуличного гамору й уважно придивляючись до всього своїм допитливим оком.
Коли крізь шерехкі завіси до кімнати його пробивалося сонячне проміння й золотим плесом леліло на стіні, Поль знав, що вже вечоріє, і що небо червоне і гарне. Коли золоті відблиски зникали, на стіну наповзав присмерк і дедалі глибшав, глибшав, глибшав, переходячи в ніч. Тоді Поль думав про розцятковані ліхтарями довгі вулиці і про те, як лагідно блимають зорі на небі. Його думки чомусь дивно поривалися до ріки, що, він знав, текла велетенським містом. Він уявляв собі, яка темна вона зараз, якою бездонною мусить здаватися, відбиваючи отари зірок, і, над усе, — як уперто котить води свої вдалечінь, щоб зустрітися з морем.
Коли западала ніч і кроки на вулиці так рідшали, що він чув, як вони наближаються й віддаляються, він рахував їх, доки кроки завмирали у лункій тишині, а потім стежив за багатобарвним обідком круг свічки, терпляче очікуючи дня. Єдине, що його непокоїло, — це ота прудка, бистра річка.