Замість поранити, ще диви, вб'єте супротивника.
Почувся стук коліс.
— Це він,— сказали секунданти й скоро побачили екіпаж четвернею; правили ним два форейтори.
— Що за дивний суб'єкт! — вигукнув супротивник Валантена.— Їде вмирати на поштових...
На дуелі, як і в грі, на уяву учасників, безпосередньо зацікавлених у тому чи тому результаті, впливає кожна марничка, тому юнак нетерпляче дожидав, поки карета під'їхала й зупинилась на дорозі. Першим важко сплигнув з підніжки старий Жонатас і допоміг вийти Рафаелеві; старий підтримував його кволими руками і, як коханець про свою коханку, виявляв турботу про нього в кожній дрібниці. Обидва рушили стежечкою, що вела від шляху аж до місця дуелі, й зникли з очей. Знову з'явились вони не скоро, бо йшли дуже повільно. Четверо свідків цієї дивної сцени відчули глибоке хвилювання, побачивши Рафаеля, що спирався на руку слуги: виснажений, блідий, він рухався мовчки, похиливши голову й ступаючи, як подагрик. Можна було подумати, що це два старі діди однаково зруйновані: один літами, другий думкою. В першого вік виказувала сива голова, у другого віку не було.
— Добродію, я ніч не спав,— сказав Рафаель своєму супротивникові.
Холодні слова й страшний погляд Рафаеля змусили здригнутися справжнього призвідця дуелі, в глибині душі він уже каявся, йому було соромно за себе. В тому, як поводився Рафаель, у самих звуках його голосу, в рухах було щось дивне. Він змовк, і ніхто не посмів порушити мовчанку. Тривога й нетерплячка досягли вершини.
— Ще не запізно попросити в мене звичайнісінького пробачення,— знову заговорив Рафаель.— Перепросіть мене, добродію, а то будете вбиті. Ви розраховуєте на свою спритність, ви не відмовляєтесь від думки про двобій, бо певні своєї переваги. Так ось, добродію, я великодушний, я попереджую, що перевага на моєму боці. Я наділений грізною силою. Досить мені побажати, й від вашої спритності сліду не зостанеться, ваш погляд стуманіє, рука здригнеться, серце закалатає, та це ще не все: ви загинете. Я не хочу вдаватись до своєї сили, вона коштує мені надто дорого. Не для вас самого це означатиме смерть. Та коли ви відмовитесь перепросити мене, то, хоч ви й звикли вбивати, ваша куля впаде у цей гірський потік, а моя, навіть без прицілу, влучить вам просто в серце.
Глухі слова обурення перебили Рафаелеві мову. Говорячи з супротивником, він не спускав з нього пильного, нестерпно ясного погляду; він випростався, обличчя в нього стало незворушне, як у небезпечного безумця.
— Хай замовкне,— сказав його супротивник одному з секундантів,— а то в мене від його голосу все перевертається всередині!
— Добродію, годі! Марно витрачаєте красномовність! — гукнули Рафаелеві хірург і свідки.
— Панове, я виконав свій обов'язок. Не завадило б і цьому юнакові висловити свою останню волю.
— Годі! Годі!
Рафаель стояв нерухомо, ні на мить не гублячи з ока свого супротивника, який, ніби пташка під поглядом удава, був скутий майже чарівною силою; змушений скоритися цьому вбивчому поглядові, він відводив очі, але знову підпадав під його владу.
— Дайте мені води, я хочу пити...— сказав він секундантові.
— Ти боїшся?
— Так,— відповів юнак.— Очі в нього горять, вони мене заворожують.
— Хочеш перепросити його?
— Запізно.
Дуелянтів поставили за п'ятнадцять кроків один від одного. Кожен мав пару пістолетів і, за умовою цієї дуелі, мав вистрелити двічі, коли захоче, але тільки після знаку, поданого секундантами.
— Що ти робиш, Шарлю! — крикнув секундант Рафаелевого супротивника.— Кладеш кулю, не насипавши пороху!
— Я пропав! — відповів той пошепки.— Ви поставили мене проти сонця...
— Сонце у вас за спиною,— суворим, урочистим тоном сказав Валантен і, не звертаючи уваги ні на те, що сигнал уже дано, ні на те, як старанно цілиться в нього супротивник, неквапно зарядив пістолета.
В цій надприродній певності було щось страшне, це відчули навіть форейтори, яких привела сюди жорстока цікавість. Граючи своєю могутністю, а може, бажаючи випробувати її, Рафаель розмовляв з Жонатасом і дивився на нього під пострілом свого ворога. Шарлева куля зрізала гілку на вербі й упала в воду. Рафаель, вистреливши навмання, влучив супротивникові в серце і, не звертаючи уваги на те, що юнак упав, квапливо видобув шагреневу шкіру — перевірити, скільки йому коштувало життя людини. Талісман був не більший від дубового листка.
— Чого баритеся, форейтори? Час їхати! — сказав Рафаель.
Того ж вечора він прибув до Франції і Овернською дорогою виїхав на води в Мон-Дор. Дорогою в нього виникла несподівана думка, одна з тих думок, що западають у душу, як сонце крізь густі хмари кидає свій промінь у темну долину. Смутні проблиски безжальної мудрості! Вони осявають уже доконані події, розкривають наші помилки, і ми самі тоді нічого не можемо пробачити собі. Він подумав раптом, що володіння могутністю, хоч би яка вона була безмежна, не навчає користуватись нею. Скіпетр — для дитини іграшка, для Рішельє — сокира, для Наполеона — підойма, що нею можна перевернути світ. Влада лишає нас такими самими, які ми є за своєю природою, і звеличує тільки великих. Рафаель міг усе, але не звершив нічого.
На мондорських водах таке саме товариство втікало від нього так само поквапно, як тварини тікають від трупа, зачувши здалеку дух смерті. Ця ненависть була взаємна. Остання пригода навіяла йому глибоку неприязнь до світського товариства. Тому першою турботою Рафаеля було відшукати в околицях відлюдне пристановище. Він інстинктивно відчував потребу прилучитись до природи, до непідробних почуттів, до того рослинного життя, якому ми так охоче віддаємося серед полів. Другого дня по приїзді він насилу видерся на вершину Сансі, оглянув гірські краї, невідомі озера, сільські хатини Мон-Дора, суворий, дикий вигляд яких тепер починає спокушати наших художників. Подекуди тут трапляються гарні куточки, повні чару й свіжості; вони різко контрастують із похмурим виглядом цих гір. Майже за півмилі від села Рафаель опинився в такій місцевості, де грайлива й весела, як дитя, природа, здавалось, навмисне таїла свої найкращі скарби. Тут, у цих відлюдних місцях, мальовничих і милих, він і надумав оселитись. Тут можна було жити спокійним рослинним життям плода на дереві.
Уявіть собі середину перекинутого гранітного конуса, дуже розширеного догори,— щось ніби чашу з химерно викроєними вінцями; тут — рівна, гладенька, позбавлена рослинності голубувата поверхня, по якій, мов по дзеркалу, ковзає сонячне проміння; там — заломи скель, що чергуються з проваллями, звідки звисає напливами застигла лава, і ті напливи помалу підточує, щоб обвалити їх, дощова вода; заломи скель, нерідко увінчаних низькорослими деревами, шарпаними вітром. Подекуди темні прохолодні ущелини, де стоять купи високих, мов кедри, каштанів; де-не-де жовтаві схили пориті печерами, що роззявляють чорну глибоку пащу, зарослу ожиною, квітами, прикрашену смужками зелені. На дні цієї чаші, яка, мабуть, була колись кратером вулкану, є невеличке озерце з прозорою водою, що вилискує, мов діамант. Довкола цієї глибокої водойми в гранітних берегах,. облямованих вербами, лепехою, ясенами, безліччю запашних рослин, які саме цвіли, стелилася лука, зелена, мов англійський газон; трава її, тонка й гарна, зрошувалась водою, що струміла з розколин у скелях, угноювалась рештками рослин, що їх безперестану зносила буря з високих вершин. Озеро мало зубчасті обриси, схожі на рюші, й займало площу зо три арпани. Скелі так близько підходили до води, що луг, мабуть, був завширшки не більше двох арпанів; подекуди ледве пройшла б корова. Вище рослинності не було. На небі вимальовувалися гранітні скелі щонайхимерніших форм, якоїсь невиразної барви, що надає вершинам гір певної схожості з хмарами. Голі пустельні бескиди протиставляли мирному чарові долини дику картину занедбаності: брили, що ось-ось обваляться, скелі такої чудернацької форми, що одну з них називали Капуцином — така вона була схожа на ченця. Інколи промінь сонця освітлював ці гострі шпилі, ці зухвало здиблені кам'яні громадини, ці високогірні печери, і, покірні плинові денного світила та примхам повітря, вони то набирали золотавого відтінку, то забарвлювались у пурпур, то ставали яскраво-рожевими, то сірими, тьмяними. Вершини щохвилі набирали іншої барви, мінячись райдужно, мов шийка в голуба. Інколи, на світанку або при заході сонця, яскравий сонячний промінь, проникнувши між двома застиглими хвилями граніту, немов розрубаного сокирою, діставав до дна цього чарівного коша й вигравав на водах озера, як виграє він, простягнувшись золотавим пасомцем крізь щілину у віконниці, в іспанській оселі, щільно позачиняній на час полуденного спочинку. А коли сонце стояло високо над старим кратером, що наповнився водою ще в часи якогось допотопного катаклізму, його кам'янисті береги нагрівались, погаслий вулкан ніби загорявся, від тепла швидше прокидалися ростки, запліднювалась рослинність, забарвлювались квітки й достигали плоди в цьому глухому, незнаному куточку.
Коли Рафаель заблукав сюди, він помітив, що на луці пасуться корови; пройшовши кілька кроків у напрямі озера, він побачив там, де смужка землі ширшала, скромний будиночок з граніту, вкритий ґонтом. Покрівля цієї незвичайної хатини, що гармоніювала з самою місцевістю, заросла мохом, плющем і квітами, виказуючи глибоку старизну будівлі. Тонка цівочка диму, що вже не відлякувала птахів, здіймалась із напівзаваленого комина. Коло дверей була велика лава між двох величезних кущів запашного козолисту, всипаних рожевим квітом. Стін майже не було видно крізь плетиво винограду, гірлянди троянд і жасмину, що росли вільно, як доведеться. Видно, мешканці не звертали уваги на ці сільські окраси, зовсім не стежили за ними, полишали природі розвиватися в своїй живій незайманій красі. На сонці, розвішана на кущі порічок, сушилась білизна. На терниці, під якою серед картопляних лушпайок лежав свіжоначищений мідний казанок, сиділа кицька. По той бік хатини Рафаель побачив огорожу з сухого терну, поставлену, певне, для того, щоб кури не робили шкоди в садку й на городі. Здавалося, світ кінчався тут. Житло скидалося на ті майстерно зліплені пташині гнізда, що туляться до скель, позначені водночас і винахідливістю, і недбалістю.