Дозвольте ж мені любити цю даму так само, як ви любите її. Але знай, любий мій хлопче,— вела вона далі, обіймаючи мене вогкими від дощу руками,— якби ти зрадив мене, я не могла б ні стояти, ні лежати, ні їздити в кареті з лакеями, ні кататися ландами Карла Великого, ні будь-якими ландами ні у Франції, ні в іншій країні, ні навіть у цілому світі. Я не лежала б у себе на ліжку, не ховалася б під дахом моїх предків! Мене б просто не було серед живих. Я народилася в Ланкаширі, країні, де жінки помирають від кохання. Як? Узнати тебе і поступитися тобою? Я не поступлюся тобою ні перед якою володаркою, навіть перед смертю, бо умру разом з тобою!
Вона повела мене до своєї кімнати, уже обставленої вельми затишно.
— Люби її, моя люба! — сказав я їй завзято.— Вона вже любить тебе, але не з кпинами, а від щирого серця.
— Від щирого серця, мій голубе? — спитала вона, розшнуровуючи амазонку.
З марнославства закоханого я захотів розкрити високу душу Анрієтти перед цією гордійкою. Поки покоївка, яка не тямила ні слова французькою, причісувала маркізу, я спробував накидати вдачу пані де Морсоф, описавши її життя, і повторив ті високі думки, які вона висловлювала під час важких випробувань, що так псують і озлоблюють жінок. Хоча Арабелла, здавалось, зовсім не зважала на мою мову, вона не пропустила жодного слова.
— Я дуже рада,— сказала вона, коли ми лишилися самі,— що довідалася про твій нахил до таких душеспасенних розмов; в одному моєму маєтку живе вікарій, чудовий проповідник, навіть наші селяни розуміють його проповіді, так добре уміє він підійти до своєї пастви. Я завтра ж напишу батькові, щоб він прислав його до мене з першим пакетботом, і ти застанеш його вже в Парижі. Досить тобі колись послухати його, і ти вже нікого більше не захочеш слухати, до речі, він теж здорова людина; його мораль не завдаватиме тобі прикрощів і не доводитиме до сліз; вона не викликає бурі й схожа на ясне джерело, під плюскіт якого так солодко спати. При бажанні ти можеш щовечора задовольняти свою пристрасть до проповідей і водночас перетравлювати обід. Англійська мораль, мій хлопче, так само перевищує туринську, як наші сталеві вироби, наше срібло і наші коні перевищують ваші ножі і ваших коней. Зроби мені ласку, послухай нашого вікарія, прошу тебе! Обіцяєш? Я тільки жінка, моє золотко, я вмію кохати і можу померти за тебе, але я не вчилася ні в Ітоні, ні в Оксфорді, ні в Едінбурзі, я не проповідник і не вчений богослов; ти бачиш, не мені навчати тебе моралі, я зовсім не надаюся до такої ролі, у мене нічого не вийде, хоч би як із шкури пнулася. Я не ганю тебе за твої уподобання; якби ти мав навіть ще звиродніліші нахили, я спробувала б пристосуватися до них; адже я хочу, щоб ти знаходив біля мене все, що тобі подобається: радощі любовні, радощі застільні, радощі духовні, добре вино і цноту християнську. Хочеш, сьогодні ввечері я надіну власяницю? Як же поталанило тій жінці, що вона вміє читати тобі мораль! Цікаво, в яких університетах дають француженкам учені ступені? Кажи мені! Я можу лише віддатися тобі, я тільки твоя раба...
— Тоді чому ж ти поскакала, коли я хотів побачити вас укупі?
— Ти збожеволів, my dear? Я ладна вирушити з Парижа до Рима в лакейському перевдязі і робити для тебе найшаленіші вибрики; але хіба я можу розмовляти на дорозі з жінкою, що її мені не відрекомендовано і що збирається тут же читати мені нотації? Я можу побалакати з селянином і навіть попросити робітника поділитися зі мною хлібом, якщо зголоднію; я заплачу йому кілька гіней, для годиться; але зупинити карету, як роблять в Англії рицарі з великої дороги,— це вже на голову не налазить. Ти, мабуть, умієш тільки кохати, бідний хлопче! Але жити ти не вмієш. До того ж, мій ангеле, я ще не досягла цілковитої схожості з тобою. Повчань я не люблю. Але щоб сподобатися тобі, я ладна себе переламати. Будь ласка, не заперечуй, я спробую! Спробую стати святенницею. Проти мене сам Єремія66 виглядатиме простим служкою! Я не дозволю собі жодних пестощів, не присмачивши їх якимись біблійними віршами.
Вона скористалася своєю владою наді мною і почала зловживати нею, як тільки помітила в моїх очах вогонь, який спалахував у мені, коли вона напускала свої чари. Вона перемогла, і я покірно визнав, що всі тонкощі католицької моралі ніщо проти влади жінки, яка занапащає себе, зрікається майбутнього і вважає кохання найвищою чеснотою.
— Отже, вона любить себе більше, ніж тебе! — мовила Арабелла.— Вона ставить вище тебе щось, не пов'язане з тобою! Чи можна цінувати ті прикмети, які ви в нас не знаходите? Жодна жінка, навіть найвисокоморальніша, не рівня чоловікові. Поштуркуйте нами, топчіть нас, убивайте, змітайте зі свого шляху. Нам судилося померти, а вам жити в гордій величі. Ми приймаємо од вас удари кинджала, а ви дістаєте від нас кохання і прощення. Хіба сонце помічає машкару, яка танцює в його промінні й живе його теплом? Машкара існує, поки сонце не сховається, а потім гине...
— Або летить собі,— урвав я її.
— Або летить собі,— повторила вона з такою байдужістю, що могла б образити чоловіка, настроєного скористатися тією незвичайною владою, якою його наділили.— Невже ти вважаєш гідним жінки нашпиговувати чоловіка стравами, приправленими чеснотою, аби довести йому, що релігія несумісна з коханням? Скажи, хіба я безбожниця? Ми віддаємося чоловікові або відмовляємо йому; але відмовити чоловікові, а потім читати йому нотації — значить покарати його двічі, а це просто протизаконно! А тут ти дістаєш найкращі страви, зготовані руками твоєї відданої Арабелли, чия мораль полягає лише в тому, щоб вигадувати пестощі, яких не звідав ще жоден чоловік. Пестощі, які підказують їй ангели.
Я не знаю нічого уїдливішого над жарт у вустах англійки; вона вимовляє його з нарочитою поважністю, що за нею англійці вміють приховувати все лицемірство свого життя, повного забобонів. Жарт французький — це мереживо, яке жінки дотепно вплітають у любовні розкоші й вигадане ними для розмаїття сварки; це оздоба розуму, легка й добірна, як жіноче вбрання. Проте жарт англійський — це кислота, що роз'їдає все, чого не торкнеться, і залишає від людей лише гладенькі й ніби очищені кістяки. Язик дотепної англійки схожий на язик тигра: бажаючи лише погратися, вона здирає м'ясо до кісток. Її насмішка — всемогутня зброя злого демона, який ніби мовить, підсміюючись: "Оце й усе?" — і залишає смертну отруту в ранах, завданих ради розваги. Тієї ночі Арабелла захотіла показати свою могуть: так султан доводить свою владу, стинаючи голови невинним жертвам.
— Мій ангеле,— сказала вона мені по тому, як довела до того стану, коли в напівсні ми забуваємо про все, окрім любовних розкошів,— зараз я теж міркувала про моральність. Я питала себе, чи я грішу, люблячи тебе, чи порушую закони Божі, і надумала: ні, нічого не може бути благочестивішого й природнішого, ніж моє кохання. Навіщо Бог створив одних людей красивішими, ніж інших, як не на те, щоб показати нам, кого ми маємо божествити? Гріхом було б не кохати тебе, адже ти ангел Божий. Ця дама тебе ображає, прирівнюючи до інших людей: до тебе годі докласти звичайні правила моралі, Бог поставив тебе вище за решту. Хіба я не наближаюся до Нього тим, що кохаю тебе? Чи може Він осудити безталанну жінку за її смак до Божественних витворів? Твоя неосяжна і палка душа така схожа на сонце, що я помиляюся, ніби мошка, яка летить у полум'я свічки! Чи можна карати її за цей переступ? Та чи й переступ це? Може, це тільки самобутнє схиляння перед світом? Машкара гине з надмірної любові до свого божка, але чи можна сказати, що ми гинемо, кинувшись в обійми того, кого любимо? Я така слаба, що кохаю тебе, а вона така сильна, що може відсиджуватися в своїй католицькій капличці. Будь ласка, не хмурся! Ти думаєш, я на неї серджуся? Ні, дурненький! Я божествлю цю мораль, яка переконала її дати тобі волю і дозволила мені здобути тебе й утримати назавше; адже ти мій назавше, правда?
— Так.
— Навік?
— Так.
— Отже, ти робиш мені ласку, мій султане? Я одна вигадала всі твої вартості. Ти сказав, що вона вміє обробляти землю? Я ж передаю цю справу орендарям, а сама волію обробляти твоє серце.
Я намагаюся пригадати це п'янке базікання, щоб краще змалювати вам цю жінку, підтвердити те, що я про неї казав, і з'ясувати причини скорої розв'язки. Але як описати вам усе, що супроводжувало ці хвилюючі слова? Примхи її фантазії могли зрівнятися лише з найзнадливішими видіннями наших снів; іноді її пестощі викликали ті самі захоплення, що й мої букети, в них сила поєднувалася з ніжністю, млосна лінь змінялася палкими поривами, схожими на виверження вулкана; з віртуозністю досвідченого музики вона змушувала бриніти всі струни моєї чуттєвості; до того ж наші обійми скидалися на гру двох змій, які сплели свої тіла; і нарешті її солодкі речі ряхтіли блискітками дотепності, прикрашаючи квітами поезії наші любовні втіхи. Своєю непогамовною жагучістю вона хотіла вирвати з мого серця почуття, навіяні незайманою і ясною душею Анрієтти. Маркіза так само добре розгледіла графиню, як і графиня розгледіла її; вони обоє оцінили одна одну. З тієї палкості, з якою Арабелла вступила в змагання за мене, я збагнув, що вона боїться суперниці і нишком захоплюється нею. Вранці я побачив Арабеллу в сльозах: вона цілу ніч очей не склепила.
— Що з тобою? — спитав я.
— Боюся, що моє безмежне кохання пошкодить мені в твоїх очах,— відповіла вона.— Я все віддала тобі. Ця жінка хитріша за мене, вона зберегла скарби, які ти можеш бажати. Якщо ти волієш її, не думай про мене: я не докучатиму тобі докорами, благаннями, скаргами; ні, я піду й умру далеко від тебе, як в'яне рослина, позбавлена сонця.
Вона зуміла вирвати у мене слова втіхи й кохання, слова, які викликали у неї захват. Міркуйте самі, що ми можемо сказати жінці, котра плаче, провівши з нами ніч? Суворість у цьому разі мені здається негідною чоловіка. Коли ввечері ми не зуміли встояти проти її чарів, то вранці нам доводиться брехати, бо кодекс чоловічої ґречності зобов'язує нас приховувати правду.
— Ну що ж, я великодушна,— промовила вона, витираючи сльози.— Повертайся до неї. Я не хочу утримувати тебе лише силою мого кохання, ти повинен прийти до мене своєю волею.