Він сказав: "Поет, австрійський, уже помер". Тоді Лені, не довго думавши, пішла до найближчої бібліотеки й написала на квиточку-замовленні: "Тракель, Георг". Літня бібліотекарка сердито насупилась, навіть вичитала їй, та все ж видала невелику книжечку віршів. Лені дуже зраділа й ще в трамваї почала її читати. Я кілька віршів і досі пам'ятаю, бо вона їх мені читала вголос щовечора. "Могильний мармур в сивині"—це мені дуже подобалося, просто страшенно, а оце ще дужче: "Біля брам стоять дівчата, у життя зорять барвисте, в них серця несмілі й чисті, і чекають там дівчата". Я тоді просто ревла, слухаючи ці вірші, та й тепер реву, бо вони мені нагадують — і що старіша роблюсь, то дужче — про моє дитинство, про юність, про те, яка я тоді була весела й сповнена надій... яка весела й сповнена надій... а ще в одному вірші просто наче йшлося про Лені, і ми обидві скоро напам'ять його знали: "Часто їх біля криниці у вечірню видно пору, як стоять біля криниці й ходять відра вниз та вгору". Вона всі ці вірші з тієї книжечки вивчила напам'ять, сама добрала до них мелодію й мугикала потихеньку в майстерні, щоб його потішити, і справді він тішився, але не обійшлось і без мороки — з тим нащ, бо він якось присікався до неї, що це, мовляв, означає, а вона відповіла, що це просто вірші одного німецького поета, і Ьорис теж устряв здуру, сказав, що знає цього поета, що
він з Остмарку — так і сказав: з Остмарку! — звали його Георг Тракль і таке інше. А наці знову сказився — де ж пак, якийсь більшовик краще за нього знає німецьку поезію, і побіг питати партійне начальство чи ще кого, що це за Тракль, чи не більшовик, але там йому, либонь, сказали, що з Траклем усе гаразд. Він тоді спитав, чи це гаразд, що радянський росіянин, комуніст, "нижча раса" так добре знає того Тракля, і на це йому, либонь, відповіли, що священне надбання німецької культури, звичайно, не для "нижчої раси". Але й на цьому не скінчилось, була ще морока, бо Лені — вона тоді зробилась досить зухвала й самовпевнена, а вродою розцвіла, просто диво, бо ж її кохали так, як мене ніхто, навіть мій Шлемер, не кохав,— отож Лені якраз того самого дня проспівала вірш про Соню: "Вечорами в сад вертає Соні втіха, синя тиша" — там чотири рази згадується Соню. Той наці знов розкричався: це, мовляв, зрадницька пісня, бо Соня — російське ім'я. Лені не розгубилась, відрубала йому, що й Соня Гені теж зветься Соня, а крім того, вона лише торік бачила один фільм, "Поштмейстер", то там самі росіяни й дівчина-росіянка. Цій суперечці врешті поклав край Пельцер, він сказав, що все це бридня і що Лені, звичайно, може співати під час роботи, це нікому не вадить, аби тільки не заборонені пісні. Він запропонував проголосувати, а в Лені було хоч і не сильне, проте досить приємне контральто, і всім подобалося, що хоч вона трохи нудьгу розганяла своїм співом, бо більш ніхто не мав охоти співати, отож усі проголосували проти того наці — і Лені вже ніхто не боронив мугикати свої імпровізовані пісеньки на слова Тракля".
Гельтоне, Кремер, Грунч, хоча й не в однаковій формі, потверджують, що спів Лені був для них приємний. Гельтоне: "Боже мій, у той смутний час це ж була така втіха, коли вона своїм приємним низьким голоском щось заспіває, сама, з власної охоти, і зразу було помітно, як добре вона знає Шуберта і як вправно добирає мелодії до тих прегарних, зворушливих віршів". Кремер: "Ой, це ж було так, наче сонечко засвітить, коли Лені часом заспіває. Тоді навіть Ванфт і Шельф не мали нічого проти; хіба сліпий би не помітив, що вона кохає і її кохають, але хто той щасливець,
1 Так у гітлерівській Німеччині після окупації в 1938 році називали Австрію.
про це ніхто з нас і не здогадувався, бо росіянин весь час був такий тихий, працює собі та й працює".
Грунч— "Я сміявся до знемоги, і в душі, и уголос, 13 того зануди Кремпа, що він так казиться. Як його розлютила ота Соня! Немовби сотні й тисячі жінок не звалися Сонями. Та й Лені добре йому дала відкоша, згадавши про Соню Гені. Ох, ви знаєте, коли вона співала, це так було, наче раптом серед зими на полі між сухим цурпаллям виріс і розцвів соняшник. Просто чудесно було, і всі, всі відчували, що вона закохана й щаслива — так розквітла тоді вона сама. Але, звісно, крім Вальтерчика, ніхто не здогадувався, хто її обранець".
Пельцер: "Звичайно, мене тішив її спів, бо я доти й не знав, що в неї таке приємне тихеньке контральто,— але якби ви знали, яку халепу я мав через той спів! Без кінця телефонні дзвінки та допитування, чи справді то були російські пісні, і чи росіянин якось причетний до цього, і таке інше. Правда, зрештою все вгамувалось, однак мороки я мав чимало, і не таке це діло було безпечне. Я ж вам казав, що тоді все було небезпечне".
Авт. не хотів би, щоб у читачів виникло хибне враження, ніби Лені й Борис жили в постійній тривозі або ж ніби Борис будь-що намагався перевірити чи поповнити знання Лені в царині німецької поезії та прози. Як він тоді розповідав Богакову, робота йому подобалася і настрій він мав непоганий, бо знав напевне одне, що побачиться з Лені, та ще й міг, залежно від подій на фронтах, бомбардувань і загального становища, мати надію, що "погостює" в Лені. Йому добряче перепало за те, що співав у трамваї, і відтоді він остерігався, придушуючи мимовільне бажання заспівати. Він знав чимало німецьких народних та дитячих пісень і вмів виконувати їх журливим голосом, та через це він мав халепу вже в таборі, бо ж ні у Віктора Генріховича, ні в решти полонених не дуже лежало серце (з цілком зрозумілих причин.— Авт.) до німецьких пісень. Кінець кінцем погодились ось на чому: оскільки "Лілі Марлен" подобалась усім, і навіть дуже, та й голос Борисів теж, то коли він виконає "Лілі Марлен" (пісню, якої він, за словами Богакова, не любив.— Авт.), йому дозволяли проспівати ще одну німецьку пісню. Його улюблені пісні, за словами Богакова, були "Кри-нпид біля брами", "Шипшина" і "На луках на зелених". Мабуть рано-вранці в трамваї, серед понурих, безнадійних оолич, Борис найохочіше завів би таку пісню, як "Гей, а що До нас іде?". Після тієї першої спроби заспівати, так вороже сприйнятої і так брутально урваної, йому все ж лишилась одна втіха: той німець-робітник, що був шепнув йому кілька слів розради, майже щоранку їздив на роботу в тому самому трамваї, що й Борис. Розмовляти вони, звичайно, не могли, тільки інколи дивилися глибоко й щиро один одному в очі, а лиш той, хто сам бував у такому становищі, знає, як багато може сказати глибокий і щирий погляд. А перше ніж зважитись заспівати на роботі, він (як каже Богаков) досить хитро вбезпечив себе. Оскільки майже всім у майстерні — навіть Кремпові й Ванфт — неминуче доводилось подеколи говорити з ним, нехай тільки "На", або "Ось", або "Йди сюди", а сам Пельцер часом мусив вести з ним і довші розмови про облік стрічок, вінків та квітів або про зміни в розпорядку роботи, одного дня Борис звернувся до Пельцера з проханням: чи не можна йому хоч коли-не-коли "проспівати пісню".
Пельцер: "Я отетерів. Просто отетерів. У такий час йому ще хочеться співати! А ще ж була ота з біса слизька історія в трамваї — на щастя, тоді тільки завважили, що він співав, а що саме співав — не добрали. Коли я запитав, чого це йому так припекло співати, і пояснив, що при такому становищі на фронтах співи російського військовополоненого можуть сприйняти як провокацію — адже, самі знаєте, був уже червень сорок четвертого, Рим у руках американців, і Севастополь росіяни відбили назад,— то він мені відповів: "Це для мене така велика втіха"... Мушу вам сказати, я був зворушений, глибоко зворушений: співати німецькі пісні для нього велика втіха! Я йому відповів: "Слухайте-но, Борисе, ви ж знаєте, що я не нелюд, і як про мене, то виспівуйте собі, мов Шаляпін, скільки влізе,— але ж ви чули, який гвалт був, коли заспівала пані Пфайфер (при ньому я ніколи не називав її Лені), то уявіть собі, що буде, коли ви..." Та врешті я таки наважився й сам виступив у майстерні з такою передмовою: "Слухайте-но, друзі! Ось наш Борис уже півроку працює з нами. Ми всі знаємо, що він добрий робітник і скромна людина. Він дуже любить співати, зокрема німецькі пісні, й просить, щоб йому дозволили вряди-годи під час роботи виконати яку-небудь німецьку пісню. Проголосуймо: хто "за", хай підніме руку",— і сам перший підняв, а за мною й усі, тільки Кремп не підняв руки, але все ж таки щось буркнув собі під ніс. Я тоді далі: "Це ж усе культурне надбання німецького народу, ті пісні, що їх Борис хоче перед нами виконати, і я не бачу ніякої небезпеки в тому, що й радянську людину так тягне до німецької культури". Борисові, правда, вистачило розуму не заспівати зразу, а почекати ще два-три дні, але потім він так співав нам арії Карла Марії фон Вебера, що я, далебі, й в опері не чув кращого виконання. І "Аделаїду" Бетховена він теж співав — бездоганно правильно й з бездоганною вимовою. Ще він співав багато любовних пісень, як на мене, аж забагато, а тоді нарешті: "Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там". Цю він співав часто, і я лише згодом довідався, що її написав отой Брехт, і признаюся по правді, що мені й тепер мороз поза спиною йде — тобто пісня мені подобається, я потім пластинку собі купив, і нині частенько її слухаю, тільки мороз мене всипає, як подумаю, що цього Брехта співав російський військовополонений восени сорок четвертого року, коли англійці були вже біля Арн-гайма, росіяни в передмістях Варшави, а американці трохи не під Болоньєю... та ж від цього й тепер, через стільки років, можна посивіти. Але хто там тоді знав того Брехта, навіть Ільза Кремер його не знала — щодо цього він міг бути певен, що ні Брехта, ні Тракля ніхто не знає. А я сам лише потім збагнув: адже ті пісні були справжньою любовною розмовою між ним і Лені! Справжнісінькою любовною розмовою!"
Маргрет: "Вони обоє чимраз сміливішали, а я тремтіла від страху. Лені кожного дня щось йому носила: сигарети, хліб, цукор, масло, чай, каву, газети, складені малесеньким квадратиком, леза для бритви, одежу — адже надходила зима. Можете бути певні, що з середини березня сорок четвертого не було такого дня, щоб вона нічого йому не принесла.