Це ж ви, признайтеся, змусили свого друга скакати що є духу в Париж і там зібрати відомості про родину Міньйон... Я все вигадую — я вигадую, ти вигадуєш, він вигадує... Ну гаразд. Але зробіть ласку, не вважайте мене за йолопа. Розрахунок у мене точний... Я ніколи не гублю тями. Я ж не якийсь там п'яничка, а старший клерк метра Латурнеля... Моя душа — це шухляда за сімома замками... Мій язик не викаже жодної таємниці клієнтів. Я знаю все — і я нічого не знаю. А моя пристрасть усім відома. Я люблю Модесту, вона моя учениця, і вона зуміє вдало вийти заміж... Я б і герцога заморочив, якби виникла потреба... Але вона за вас хоче...
— Жермене, каву й лікери! — звелів Каналіс.
— Лікери? — повторив Буча, затуляючись долонею, ніби куртизанка, що вдає з себе невинну діву.— О мої бідолашні акти! Там якраз лежить один шлюбний контракт. А наш молодший клерк — дурень заплішений... Ще переплутає статті в контракті й з...зазіхне на нев...від'ємне добро майбутньої дружини. Він кр...расенем себе в...важає, бо до стелі ростом вигнався... Б...бовдур, та й годі!
— Ось випийте "Чайного крему" — це лікер з островів...— сказав Каналіс.— Ви людина, з якою панна Модеста радиться, тож скажіть мені...
— Авжеж, радиться... Вона завжди зі мною радиться...
— І як ви гадаєте, кохає вона мене? — спитав поет.
— Звіс...сно, більше, ніж г...герцога! — відповів карлик, пробуджуючись із п'яного заціпеніння, яке він чудово розіграв.— Вона любить вас за вашу некорисливість. Вона казала мені, що заради вас готова на жертви, готова обходитися без розкішних уборів, тратити на рік тільки тисячу екю, усім своїм життям довести, що ви розумно вчинили, одружившись із нею... І вона т...така (напад гикавки) чесна... Ох, і чесна ж... Та й освічена... Усе вона знає... Ось яка це дівчина.
— Стільки переваг — і триста тисяч франків на додачу, так? — сказав Каналіс.
— А чого ж! Цілком можуть дати за нею і таку суму,— з ентузіазмом зауважив клерк,— Батько свою дочку любить. Татусь Міньйон — дав би й мільйон! (Та, на жаль, не може). Поважаю його. Він останнє віддасть, аби краще прилаштувати єдину дочку... Реставрація (напад гикавки) привчила полковника існувати на половину пенсії, і він буде радий-радісінький жити тихенько та скромненько разом з Дюме у Гаврі. А всі свої триста тисяч віддасть улюбленій доньці... І не забувайте про Дюме, він же обіцяв віддати свій статок Модесті. А Дюме бретонець. Він так сказав — отже, й договору не треба. Він свого слова не зрадить. А грошей у нього не менше, ніж у патрона. Обидва вони дослухаються до моєї думки, як от і ви сьогодні, хоча з ними я ніколи не балакаю так доладно і так багато. Ну, я їм і сказав: "Ви надто багато вгатили грошей у віллу". Якщо Вількен залишить її вам, ці двісті тисяч франків не дадуть і сантима прибутку... І залишиться у вас усього сотня тисяч на всі випадки життя. А цього, як на мою думку, не досить, бігме, не досить... Останнім часом полковник і Дюме усе радяться між собою та радяться. Повірте мені, Модеста багата. В порту та в місті дурниці базікають, вони просто заздрять... У всьому департаменті ви не знайдете дівчини з таким посагом! — вигукнув Буча і розчепірив пальці, щоб ліпше підрахувати.— Двісті — триста тисяч готівкою,— сказав він, загинаючи вказівним пальцем правої руки великий палець на лівій,— по-друге, вілла Міньйон, хоч і неприбуткова, а все ж таки вілла,— провадив він, загинаючи вказівного пальця,— і по-третє, статок Дюме! — додав він і загнув середній палець.— Як бачите, у крихітки Модести буде шістсот тисяч, коли обидва солдафони подадуться на той світ під командування отця небесного.
Це наївне й грубе признання, що запивалося чарочками лікеру, витвережувало Каналіса в тій самій мірі, в якій воно, здавалося, п'янило Буча. Мабуть, в уяві молодого провінційного клерка, це було нечуване багатство. Буча підпер голову долонею правої руки і, поставивши лікоть на стіл, підморгнув, розмовляючи сам із собою.
— Коли врахувати, як швидко дробляться маєтності через відповідну статтю кодексу "Про право наслідування", то через двадцять років спадкоємиця з мільйонним статком стане таким самим рідкісним звіром, як і некорисливий лихвар... Ви мені скажете, що Модеста легко згайнує дванадцять тисяч франків на рік — проценти із свого капіталу... Але ж вона така мила... така мила... така мила... Ви поет — і ось вам образне порівняння: вона гарненька, мов ласка, і лукава, як мавпочка.
— А ти казав, що в неї шість мільйонів посагу,— притишеним голосом вигукнув Каналіс, звертаючись до Лабрієра.
— Друже, дозволь тобі пояснити, що я повинен був мовчати, я зв'язаний клятвою. Я й цього, власне, не мав права тобі казати.
— Клятвою? І кому ж ти її дав?
— Панові Міньйону.
— Та ти що, Ернесте? Адже ти знаєш, як потрібне мені багатство!..
Буча захропів.
— Ти знаєш моє становище, знаєш, що я втрачу на вулиці Гренель, коли одружуся, і ти холоднокровно даєш мені загинути! — мовив Каналіс, збліднувши.— Адже ми друзі, й наша дружба, мій любий, наклала на нас обох взаємні обов'язки раніше, ніж цей хитрий провансалець зажадав від тебе клятви...
— Я надто кохаю Модесту, дорогий друже, щоб...
— Ну й бери її, йолопе! — вигукнув поет. — Я тобі віддам Модесту, а ти задля мене поруш клятву...
— А ти даєш мені слово честі забути про все, що я тобі скажу і вдавати, ніби ти ніколи нічого від мене не чув, хай там що згодом станеться?
— Присягаюся тобі пам'яттю матері!
— Так от, у Парижі пан Міньйон признався мені, що в нього немає того величезного багатства, про яке мені казав Монжено, і він дає за дочкою лише двісті тисяч. Але, може, Мельхіоре, в цьому проявилася недовіра батька? Чи був він щирий? Не знаю, і це мало мене обходить. Якби Модеста зупинила свій вибір на мені, я взяв би її й без посагу.
— Та ти що! Вона ж синя панчоха! Стільки вченості! Усе вона читала, все знає... В теорії, звісно! — додав Каналіс у відповідь на мовчазний протест Лабрієра.— Дівчисько розпещене, виховане в розкошах від народження і позбавлене їх за останні п'ять років. Опам'ятайся, друже, подумай добре!
— Ода й кода...— забурмотів Буча, прокидаючись.— А з "коди" утворено слово "кодекс". Ви шкрябаєте пером по паперу, і я шкрябаю. У вас оди, а в мене коди — чи то пак кодекс... Різниця між нами, по суті, в одній літері "К". А "кода" й "кодекс" походять від cauda, тобто від латинського "хвоста". Ви пригостили мене, і я вас люблю... Не дозволяйте, щоб вас замели хвостом, нехай і латинським, себто кодексом... Ось вам добра порада — вона варта вашого вина і ваших "Чайних вершків". Татусь Міньйон теж належить до вершків... до вершків шляхетного товариства... Так от, веліть осідлати коня і їдьте на прогулянку... Батько теж супроводжуватиме дочку, і ви його навпростець запитайте: скільки, мовляв, посагу даєте за дочкою — і він вам правду скаже. От ви й довідаєтеся, що там у них на думці. Я хоч і п'яний, а голова в мене варить... Ви людина знаменита — візьміть мене з собою, га? Я буду вашим секретарем, бо цей хлопчисько, який думає, що я п'яний, який сміється з мене, скоро покине вас... Ну й біс із ним! Нехай собі жениться!..
Каналіс підвівся з-за столу, щоб піти перевдягтися.
— Мовчіть! Він іде до своєї загибелі,— сказав Буча Лабрієрові цілком тверезим голосом, холоднокровний, наче лихвар, і, обернувшись до Каналіса, зробив знак, відомий паризьким гаменам: — Прощайте, хазяїне! — загорлав він.— Ви дозволите мені піти прочуматись у вашій альтанці?
— Розташовуйтесь, як у себе вдома, — сказав поет.
Клерк, супроводжуваний сміхом трьох слуг Каналіса, доплентав до альтанки, петляючи між квітниками й клумбами з незграбною упертістю жука, який виписує нескінченні зигзаги, намагаючись вилізти крізь зачинене вікно. Коли Буча здерся по сходах у альтанку, а слуги пішли собі, він сів на пофарбовану дерев'яну лавочку й віддався радощам свого тріумфу. Він щойно ошукав знаменитість, він не тільки зірвав з поета маску, а й влаштував так, що той сам розв'язав її шворочки, і карлик сміявся тепер, як сміється автор на виставі своєї комедії, бо він, як ніхто інший, знає, в чому її комічний підтекст.
— Кожна людина схожа на дзигу. Треба тільки знайти кінчик шворки, яка обмотана навкруг неї! — вигукнув він.— От, скажімо, я — хіба не беркицьнувся б непритомний, якби почув, що панна Модеста впала з коня і зламала ногу?
Через якийсь час Модеста сиділа на розкішно осідланому поні. На ній була прегарна амазонка, з темно-зеленого казимиру, капелюшок із зеленою вуаллю, замшеві рукавички й оксамитові зелені полуботки, навколо яких маяли мереживні оторочки панталон. Дівчина показувала батькові та герцогові д'Ерувілю прегарний подарунок, який їй щойно піднесли. Вона була щаслива, вбачаючи в цьому подарункові знак уваги, а така увага завжди тішить самолюбство жінки.
— Це не від вас, пане герцог? — спитала Модеста, показуючи йому блискуче руків'я хлиста.— У футлярі була картка, а на ній слова: "Відгадай, якщо зможеш",— і три крапки. Франсуаза й пані Дюме приписують цей чарівний сюрприз Буча; але мій милий Буча не досить багатий, щоб заплатити за такий розкішний рубін. А мій батько — у неділю ввечері я сказала йому, що в мене немає хлиста, відзначте це собі — послав у Руан, і мені купили там он той хлист.
І Модеста показала на хлист, якого тримав у руці її батько. Його руків'я було всипане бірюзою — модна тогочасна вигадка, що нині стала досить банальною.
— Мадмуазель, я віддав би десять років життя, щоб мати змогу піднести вам цю чудову річ,— люб'язно відповів герцог.
— Ага, то ось він, зухвалець! — вигукнула Модеста, побачивши Каналіса, що під'їздив до неї на коні.— Тільки поети здатні підносити такі прегарні дарунки. Мій батько розгнівається на вас, добродію, ви підтверджуєте думку тих, хто звинувачує вас у марнотратстві.
— Так ось чому Ернест їздив у Париж! — наївно вигукнув Каналіс.
— То це ваш секретар дозволив собі таку вільність? — мовила Модеста, збліднувши і кинула хлиста Франсуазі Коше з виразом найглибшої зневаги.— Дайте мені ваш хлист, тату.
— Бідолашний хлопець. Лежить тепер у постелі, розбитий втомою,— сказав Мельхіор, скачучи за дівчиною, що пустила коня учвал.— Ви жорстокі, мадмуазель.